Абсолютно не має значення, наскільки він сам був свідомий глибини такого переємства й розумів, який моторошний «дискурсивний тягар» воно з собою тягне: чи знав, наприклад, що фінальна сцена похорону Василя в «Землі» (за «новим обрядом», «із новими піснями» і з «нашим більшовицьким аеропланом» у небі замість Бога) — то екранізація одної з візій Кулішевого Малахія (коли знімалась «Земля», вистава за «Народним Малахієм» якраз гриміла!), чи взагалі зчитував зашифровані в фільмі алюзії до культури натоді ще не розстріляного українського «Відродження», одним із флаґманів якого був Довженко, — Довженко, якому в 1933-му вдалося виїздом з України уникнути арешту й не поповнити собою розстрільних списків, але чиє творче життя звідтоді мало чим різнилося від долі табірного «придурка» при «культурно-виховній частині» (гра Сталіна з ним «на душу» — окремий сюжет, вартий орвелівського пера). Останні свої московські роки Довженко провів в ізоляції, близькій до домашнього арешту; ні про яких живих учнів мови бути не могло. А проте збіги в них із Тарковським такі, які бувають тільки між близькими людьми — аж до словесних формул включно («Є речі, важливіші за щастя», — записує Довженко в щоденнику 26.11.1954 року, «Є Речі, значно важливіші за щастя», — вторує йому Тарковський у виступі на Лондонському театральному фестивалі 1984 року: Тарковський говорив про Апокаліпсис за Біблією, Довженко бачив його навіч у 1933-му — і дистанційно пережив у 1945-му: атомне бомбардування Японії його потрясло). Виглядає, що в «зону жаху» Тарковського впровадив («перепрограмував»!), зробивши його, благополучного богемця, зі студентської лави осипаного лаврами (дипломна робота Тарковського у ВДІКу не заповідала ще жодної «трагічної чутливости»!), — чи не найвидатнішим в історії наймасовішого з мистецтв співцем Апокаліпсису, таки Довженко: через відчинені двері своєї «Землі». Отруїв якимось, схованим у ній, «гранатовим зернятком Персефони», що відкриває спуск в Аїд.
В Україні не люблять «Землю». Та, по правді, й узагалі не дуже люблять Довженка — за винятком хіба «Зачарованої Десни», останнього, вже літературного, а не кінематографічного шедевра, породженого єдиною любов'ю, якої Довженко, після всіх, тридцять років чинених ним над собою душевних викрутів, самозґвалтувань і самоампутацій, зрадити так і не зміг: до землі дитинства як «пейзажу душі». В українському контексті це архетип шевченківський, не прустівський: «дитяча утопія» як коридор крізь час із одиночки Петропавловського каземату («Садок вишневий коло хати…»), — єдина «вісь світу» (як скаже в XX столітті вже Стус), від якої Довженко, що прокляв і оплював усіх богів своєї юности, позривав своєму народу всі ікони й позаміняв їх портретами Сталіна, викреслив із пам'яти всіх розстріляних друзів і соратників і ніколи за ними не заплакав (за собою — плакав, ще й як!), так і не відступився — «не віддав». Тарковський піймався Довженкові саме на цей «гачок» — що називається, «на живця». Одухотворені внутрішнім зором героя пейзажі «Дзеркала», фінал «Соляріса», Зона в «Сталкері», дитячі спомини Горчакова в «Ностальгії» і, нарешті, розквітле в «Офірі» дерево серед пустельного ґотляндського ландшафту (оптимістичний перифраз зимового «дерева смерти» з Довженкового «Арсеналу»!), — все це, властиво, варіації на один і той самий мотив: «маленький Сашко Довженко» з яблуком у руці на сонячній траві серед двору («Земля»), — тавтологічні заклинання наростаючого планетарного безумства, ба й самої ядерної катастрофи — «впертою» («по-українськи», атож!) присягою на вірність «консервативному началу»: ріжте, бийте, як хочете мордуйте, а я все одно це люблю, і тим спасуся, і вас усіх — теж спасу… Я сама високо ціную дух такої «впертости» і знаю, скільки культура може йому завдячувати (українська в XX столітті без нього просто не вижила б!), але знаю також і межі його можливостей. Урешті-решт, Шевченків «вишневий садок» у XX столітті першим почав «рубати» (теж зі сльозами на очах!) іще Чехов, а в поколінні Тарковського Стус уже скріпив вирок остаточною печаткою як такий, що оскарженню не підлягає: «Немає доми. Світ утратив вісь» (а фон Трієр уже розказує нам т і л ь к и про це, на всі лади промацуючи різні точки нашого «безвісся»[92]). Якби Тарковський, слідом за Довженком, зостався при самих тільки «пейзажах нам'яти», нічим би він нам у 1986-му не допоміг. Довженків особистий «рецепт спасіння» міг іще сяк-так придатися для «доби класичної фізики», але не для життя під зорею на ім'я Полин. Бо коли «пейзажі душі» стають «30-кілометровою зоною» («Хороший був город!»), то й пам'ять про них зразу ж переходить у розряд травматичної, і треба її або стерти, або — що значно складніше — перетворити, змінивши своє ставлення до неї, а таку роботу можна виконати, тільки якщо змінишся сам.
«Землю» українцям дивитися тяжко саме тому, що колективна пам'ять «вперто» лишилась нестертою. Неможливо абстрагуватися від хронології: якщо хлопчик у кадрі дивиться в камеру 1930 року, ти не можеш не думати, бачачи, як він сміється, про те, що через три роки яблука в його руці вже не буде — і, з дуже високою ймовірністю, не буде і його самого. Режисерові було поставлено завдання — наперед виправдати вбивство цього хлопчика. Режисер про це, розуміється, не знав (через три роки, за свідченням донощика, лементував, що, якби мав змогу, «поставив би такий фільм, який змусив би весь світ здригнутись од жаху»), але досвід виправдання убивць (у тому числі перед самим собою) і топтання переможених (а нехай не програють!) уже мав: у «Звенигорі» й «Арсеналі» він, колишній доброволець армії Української Народної Республіки, станцював на гробі тої республіки з такою злобно-садистичною, ексгібіціоністською насолодою, що впору справді «здригнутись од жаху» (в «Арсеналі» особливо вражають зуби: в усієї «української буржуазії» — гнилі й чорні, в усіх «українських пролетарів» — білі, міцні й здорові!), — сказати б, поховав свою молодість «за новим обрядом». Тоді любили цитувати Маркса: треба, мовляв, «сміючись прощатися зі своїм минулим». Образ такого сміху (символічний «автопортрет художника»?) задано в пролозі до «Арсеналу» (прийом, що його потім повторить Тарковський у «Дзеркалі») — це кадри, де крупним планом корчиться від реготу солдат — жертва газової атаки: металева каска, «сліпі» шкельця окулярів, розп'ятий чорний рот… Макабрична маска смерти, втілений «дух часу»: ласкаво просимо в XX століття! І титри звучать майже як реклама: «Є гази, що звеселяють душу людини». Ефект від цього «кліпа» — мов від фізичної наруги: ніби тобі силоміць повертають голову й наказують: дивись! — тож не відразу й схаменешся: ну гаразд, нехай «звеселяють», але — «душу»?! З кого він глузує — з душеного асфіксією? Із себе? З нас?..
У всьому цьому, далебі, не менше «від Антихриста», ніж в однойменному фільмі фон Трієра. А такі «вправи на самогубство» безслідно не минаються: тінь смерти накрила й «Землю», дарма що, за авторським задумом, то вже мав бути «гімн новому життю» (досить дивний «гімн» — що починається смертю діда, а закінчується похороном онука!). Аґітпропівська «похвала трактору й аероплану» обернулася в Довженка (він таки був генієм!) трагедією м у ч е н о ї ж и в о ї м а т е р і ї: від хвиль, гнаних вітром по лану пшениці (чи не найчастіше тиражована довженківська «цитата»!), до кадру, цілком заповненого елеваторним зерном, підозріло схожим нині на «піксельне» в моніторах комп'ютерів, відбувається, справді, її, матерії, розщеплення — до атомарного рівня. Довженко просто переніс на екран те, що відбувалось у його власній душі, показав її розпад — у повній, за Сковородою, єдності «мікрокосму й макрокосму». «Старі любові» йшли під ніж, як під трактор, «музика сфер» рвалася, «космічний оркестр» переходив у какофонію. Навіть еротика — за задумом, здорова, селянська, жодного тобі «декадансу»! — виглядає в «Землі» вже по-трієрівськи «танатичною» (одна з перших у європейському кіно сцен «ню» — гола, з розпущеним волоссям Галя, що під час похорону Василя біснується в себе в світлиці, трощачи здерті зо стін ікони, — це вже не з психіатрії, радше з метафізики, до якої фон Трієр, на щастя, не доходить: відьмацьке «викликання демонів» за Гоголевим «Вієм»). А вже в ретроспективі історичного контексту всі ті тривожні вібрації, з яких зіткано художню тканину фільму, читаються як пряма мова доби грядущих катастроф: дід перед смертю просить «чогось із'їсти» — і впускає яблуко (скільки таких дідів за три роки конатиме з цією самою просьбою на устах?), труну онука проносять під яблунею — і по губах небіжчика треться обтяжена плодами гілка: будуть плоди, та не буде кому їсти — це вже «зона»: наша сьогоднішня, 30-кілометрова… Знову «передчуття»?
