І тільки на виході з «радянського сектора» концтабору (саме тут мої внутрішні оркестри сягають кульмінації: через ҐУЛАҐ пройшла вся моя родина, батько в ті самі й роки, 1949—1953, тут усе вже впізнаване підшкірно-кровно!), надворі, під посутенілим небом, на тлі якого особливо моторошно правдивими, ніби й досі всередині повними людей, виглядають німотні бараки, я здаю собі справу, що цей «об'єднаний», нацистсько-сталінський Заксенгаузен є породженням уже об'єднаного Берліна — його відновленої, «двопівкульної» пам'яті. І що це насправді найдосконаліший символічний пам'ятник тій війні, котра почалася в Європі 1933 року: приходом Гітлера до влади в Німеччині — й Сталіновою «голодоморною пацифікацією» України, — а по-справжньому закінчилася щойно 1989-го, з падінням Берлінського Муру: концтабір, де два тоталітаризми, не розділені лінією фронту, так зримо-наочно — нерозрізняльно! — злилися водно.

І може, це й є найкращий пам'ятник моїм мертвим.

Берлін, 29 листопада — З грудня 2007 року

Попіл Клааса[73]

Бути першим письменником, змушеним представляти літературу своєї країни чужоземній аудиторії, котра не те що про літературу, а й про країну твою уявлення має в кращому випадку приблизно-географічне, — то місія завжди трохи ексцентрична. (Якось у Стокгольмі мені довелося виконувати її в тандемі з бритійкою Маріною Левіцкі, з якою нас, в очах шведського видавця, об'єднувало те, що в обох наших романах — моїх «Польових дослідженнях з українського сексу» та її «Короткій історії тракторів по-українськи» — було в заголовку слово «Ukrainian»…) Дивовижна штука, — бурмочеш собі під носа, розпаковуючи валізку в затишній (солодко пропахлій старим деревом, лляним полотном і мокрим дерном) спальні Вілли Геллебош, — дивовижна штука, адже це всього-на-всього дві з хвостиком години лету, а враження — наче опинилась на іншому континенті… І все тому, що тут ти — людина без «розпізнавчих знаків», без жодних культурних референцій, що могли би тебе «маркувати» як представника певної спільноти. Ані книжки й картини, з якими ти виросла, ні пісні, що складають твій внутрішній «саундтрек», ані бодай ландшафт твого міста (від часу падіння Константинополя, як-не-як, столиці східного християнства!) тут нікому не відомі — «не прописані» в цьому просторі мокрих шпилястих будиночків із шоколадної цегли й низько розлитого в небі водянистого світла (щойно тут нарешті потрапляєш належно доцінити давнє фламандське малярство: таке саме світло ти бачила на полотнах Франкена-молодшого — чи, може, у Бройґеля, в «Падінні Ікара»?..).

Ти тут не просто подорожанка — ти культурний анонім, «людина без властивостей». Позиція, в якій для письменника (надто такого, який у себе в країні, завдяки всюдисущому телебаченню, анонімности давно позбувся і вже не може загубитись у вуличній юрбі!) завжди є неоціненні переваги: це позиція ідеального спостерігача — злитого з простором і нічим у ньому не прикметного. В моєму випадку вона тим ідеальніша, що свої «розпізнавчі знаки» для цього простору — ті, без котрих і люди, й пейзажі завжди залишатимуться для нас «німими», як незаштриховані білі плями на середньовічних мапах, — у мене все-таки є: я привезла їх із собою з дому, зі своєї країни, все життя якої за минуле століття так і минуло для решти Європи «незаштрихованою плямою» — в режимі вимкненого зображення й звуку… І цих знаків виявляється не так-то й мало.

До Ґента я їду, зваблена не так можливістю побачити іконостас Ван Ейків, як, насамперед, із юних літ жевріючою в мені майже-родинною ніжністю до Метерлінка: перший український переклад його «L'intruse», надрукований 1900 року в Австро-Угорщині (в Російській імперії, до якої тоді належала більша частина України, українську мову було офіційно заборонено), належав одній із найцікавіших письменниць XX століття (знов-таки, широкому західному читачеві майже зовсім не знаній!) — Лесі Українці, чия драматургія — поруч із прозою Вірджинії Вулф та Інґеборґ Бахман, поезією Сильвії Плат і Віслави Шимборської — склала фундамент моєї письменницької ідентичности. Метерлінк був одним із її найулюбленіших сучасників, і плани Лесі Українки, як і всієї тодішньої «Молодої України», були багато в чому подібні до планів «Молодої Бельгії» — модернізувати культуру «селянської нації», зробивши її «світовою». (Тільки що проголошену в 1918 році українську державу 1920 року зайняли більшовики, і плани довелося відкласти — на цілих сімдесят років…) У Ґентському Музеї мистецтв я довго й ностальгійно розглядаю викладені у вітринах фен-де-сьєклівські видання, — з тим почуттям, із яким випущений із тюрми багаторічний в'язень, з'явившись у гості до колишнього однокласника, що тим часом став директором фірми, міг би розглядати давні фотографії у випускному альбомі, — а перед груповим портретом роботи Тео ван Рюссельберґа зупиняюся, ледве стримавши радісний вигук, ніби вгледіла старих знайомих: ось вони, мої любі, всі за одним столом — онде Верхарн, он Жід, а ось і симпатяга Метерлінк, схожий у профіль на замисленого бурундучка, — ну, здрастуйте!..

Розганяючи велосипеда на польовому путівці, з повними вухами вітру й тим щасливим збудженням, яке переживає городянин у відкритому просторі (коли, як писав інший українець, Микола Гоголь, «стає видно далеко на всі чотири сторони світу»!), я якоїсь миті раптом ясно усвідомлюю, чим саме фламандський ландшафт різниться для мене — навіть на око — від східноєвропейського: в ньому немає слідів війни! Яруги під переліском тут справді є яругами, а не залишками шанців Другої світової, і якщо берег річечки в якомусь місці просів, то це від підґрунтових вод, а не від вибуху бомби в оточеній партизанській криївці… Кров, яка проливалася на цій землі, давно всякла в землю: навіть коли пам'ятається, як в Іпрі, вона вже не болить — стала історією. Натомість у моїй країні вона ще, дослівно, хлюпає під ногами. І це зовсім не метафора, коли врахувати, що найбільші масові поховання в Україні стало можливо відкрити тільки в 1990-х, уже після розвалу СРСР, — щойно тоді сотні тисяч родин уперше довідалися про долю своїх пропалих безвісти в 1930—1940-х батьків і дідів, про яких за часів радянської імперії згадувати можна було хіба що пошепки…

І зразу ж за тим я пригадую, що в цьому просторі маю ще одного «літературного провідника», — що цими-таки полями й перелісками бродив (хай би тільки в авторській уяві!) культовий персонаж моїх п'ятнадцяти років, славний хлопець Тіль Уленшпіґель, і попіл Клааса стукав йому в груди… Шарля де Костера в Україні перевидавали безліч разів іще за радянського часу, то був випробуваний прийом «езопівської мови» всередині пригніченої культури — перекладати «за аналогією» (і писати також! — бажано з найвіддаленішої історії), і вдячний читач ловив і розшифровував послання на льоту: іспанський король сидів у Кремлі, українські ґези заповнювали табори для політв'язнів, таємні підслухачі новітньої інквізиції XX століття отиралися на всякій, більш-менш велелюдній, студентській вечірці, де по третій чарці починали розв'язуватися язики, і попіл Клааса, хований за пазухою, стукав у груди майже кожній родині, бо тільки в одному 1933-му році, внаслідок штучно організованого голоду, яким Сталін зламав опір українського села, Україна зазнала більших демографічних втрат, аніж за всю Другу світову, і жодної згадки про ту багатомільйонну людську гекатомбу в офіційних виданнях аж до 1991 року відшукати було годі, — а за неофіційні надміру цікавим грозило ближче знайомство з підвалами інквізиції та вірними жандармами короля Філіпа… Із плином часу людство насправді не надто змінюється — міняються хіба костюми й декорації, а п'єса, відколи світ стоїть, усе та сама, і набір сюжетів у ній не такий уже й розмаїтий: усе, що відбувається з нами, вже колись відбувалося з іншими. І навпаки. В кожному разі, розслаблятися ніколи не варто.

Власне кажучи, це й є лейтмотив мого роману, над яким я працюю вже понад чотири роки і який помаленьку посувається до розв'язки в затишку Вілли Геллебош: що минуле насправді ніколи не минає — воно тільки перероджується. В романі (він зветься «Музей покинутих секретів») діють водночас діди і внуки, часи «злипаються». Мало не половину валізки мені зайняли взяті з собою з Києва робочі матеріали — ксерокопії, DVD, фотографії й мемуари з 1940-х, з історії українського Резистансу — Української Повстанської Армії (УПА), яка впродовж трьох років окупації вела партизанську війну проти гітлерівського Рейху, а потім іще десять (до середини 1950-х) — проти СРСР (втім, оскільки останній партизан УПА вийшов із підпілля й зголосився в міській мерії щойно в серпні 1991-го, наступного дня після проголошення Україною незалежности, є велика спокуса саме цю дату і вважати офіційним кінцем Руху Опору в Україні, або ж — беручи ширше — остаточною крапкою в тій кривавій м'ясорубці тоталітаризмів, яка склала основний зміст XX століття, переоравши пів-Європи, забравши мільйони життів і скалічивши десятки мільйонів, щоб по-справжньому скінчитися щойно в листопаді 1989-го, з падінням Берлінського Муру…). І тут у мене також знаходиться «рідна душа» в довколишньому просторі — цього разу вже не письменник, не літературний персонаж, а геть «позалітературна», хоч і цілком реальна особа: щоразу, коли встаю з-за письмового столу й виходжу на терасу, кількома кроками долаючи відстань від України 1947-го до Бельгії 2008-го, ловлю себе на відчутті його незримої присутности — десь тут, десь поблизу… Так, наче він за мною стежить. Що, коли він і досі живий?..