Ампутація однієї півкулі — от що це мусило бути, мелькає здогад. І то з обох сторін. Два Берліни, і кожен — зі стятою половиною черепа. Ранене місто — а таким і було моє перше враження, коли здивовано спостерігала, як тягнуться за вікном величезні, немислимі в зоні будь-якого європейського міста пустирі — наче струпи на місці вирваних із тіла куснів живого м'яса. Або сліди від опіків. Місто-реконвалесцент: трубки, катетери, апаратура-арматура, гіпс-риштовання, зелені марлеві сітки поверх фасадів… Ні, краще віршем — ось так:

Тут бракує закінчення. Зрештою, хворому вже краще, хворий одужує, тиск і температура в нормі, прогноз оптимістичний. Єдине питання, що залишається нерозв'язаним, — це наслідки анестезії.

Є такий наркотик — медізолам. Запатентований, за іронією, якраз у рік розпаду СРСР. Його призначення — блокувати травматичну пам'ять, стирати з мозку інформацію про больовий сигнал. Хай би яка тяжка була операція, ти не пам'ятатимеш, як тобі боліло. Анестезіолог, який мені про це розповідав, променився при тому непідробною цеховою гордістю, наче сам той медізолам і винайшов. Коли я сказала, що я особисто воліла б таки пам'ятати про всякий пережитий мною біль, і не з мазохізму, а тому, що це частина мене, мого досвіду, з якого й ліпиться моя особа, і якби в мене його одним заштриком відняли, почувалась би окраденою й приниженою куди більше, ніж самим фактом болю, мій співрозмовець щиросердо розреготався: він вирішив, що це такий жарт. Ми з ним належали до різних «цехів». Із прямо протилежними завданнями.

Забувати — одна з функцій життя. Рани затягуються рожевою шкіркою, руїни заростають травою, біля меморіалів торгують гамбургерами. Я люблю життя в усіх його проявах, на смак, на запах і дотик, люблю наші вкраїнські поминки, що відбуваються весною, після Великодня, коли на могилках під теплим сонечком їдять, і п'ють, і ллють у землю вино для небіжчика, — як древні погани, я готова щомиті святкувати незнищенність життя, мене ніколи не перестане захоплювати його невичерпна здатність до реґенерації: вже, було, стерті з історії народи, впалі в анабіоз міста, конаючі затруєні водойми, іно прибери смертоносний чинник, — уже, гляди, стрепенулись і з новою силою пруть у ріст, як трава після грози… Я сама з такого народу, тут ми з Берліном «одної крови». Але мій фах — література, а роль літератури на святі життя невдячна, як у тверезого серед п'яних, бо справа літератури — пам'ятати. Зокрема й те, крізь чиї кістки проростає трава.

Тому я люблю Берлін. За те, що тут іще відчутний розлитий у повітрі — у доборі заголовків на розкладках книгарень, у «палімпсестній», із різних історичних шарів складеній архітектурі, в незализаній насторченості кутів і пропорцій, у тисячах палючих дрібниць, — біль живої пам'яти. Досвід приниження — одне з найбільших і найтяжчих випробувань і для людей, і для народів, і далеко не завжди цей досвід негативний — за умови, якщо стає духа витримати його з повною свідомістю, проговорити його собі до кінця, не впавши в спокусу «підсісти на медізолам». (Пам'ятаю, як був різко погарнішав Нью-Йорк після трагедії 11 вересня, почистішав не тільки ззовні, а й внутрішньо: кудись поділась його звична агресія й метрополітальна навальність темпу, ніби ввімкнулась інша музика, повільна й ніжна, — і як недовго це тривало… А ще — аж надто добре знаю, як трудно бореться зі «спокусою медізоламу» моя країна, що заледве виповзла півживою з-під уламків імперії, і який досі сильний у ній масовий паралізуючий страх перед тим, щоби впритул глянути в очі своєму минулому в повному обсязі — як перед поглядом василіска.) Досвід Берліна, цього возз'єднаного нервового вузла нашої поствоєнної цивілізації, який, волею історії, успадкував обидва її «сектори», обидві «півкулі», з усіма їхніми — в кожній своїми! — напівправдами-напівбрехнями, піввіку не провітрюваними темними закапелками й прикушеними на півслові (або й просто замовчаними) травмами, — цей досвід сьогодні важливий нам усім. Украй важливо, можливо, навіть вирішально для нового століття, щоб Берлін із ним упорався.

Я тримаю в кишенях відрухово стиснуті, мов «на щастя», кулаки і зливаюся з юрбою, що суне в підземку.

Десь на другий тиждень свого перебування в Берліні я завважую, що мене починає дратувати наставлена в небо спринцовка над Александерпляц. Як шприц для ін'єкцій. І, головне, видно її звідусюди — не сховаєшся. Здалеку здається, мовби десь за будинками причаїлася й велетенська рука в ґумовій рукавичці, тримаючи шприца напоготові. Рука невидимого анестезіолога.

— Мур? Та він зовсім не тут стояв, Мур! — сміється А., журналіст, із яким ми познайомилися в Києві під час Помаранчевої революції, а тепер сидимо в Кафе Адлер коло Чекпойнт Чарлі й наввипередки лаєм одне одному політиків своїх країн, змагаючись, чиї гірші (спочатку вигравала я, але потім А. «вдарив козирем» — Шредером, і я капітулювала). — Мур стояв отут, — він махає рукою за вікно, — зразу за хідником, чи ж мені не пам'ятати, я п'ятнадцять років із цього вікна на нього дивився!..

Ось так воно й починається, заростання травою. Помаленьку, потрошку, метр за метром. Тим, котрі ще пам'ятають, нині під п'ятдесятку. Ще одне покоління — і вже не знайти буде слідів…

А решта все — література, як слушно сказав був колись один француз.

Час, нарешті, відвідати й моїх мертвих. Заксенгаузен — місце, збережене бездоганно чистим за емоційною тональністю: цілий час, упродовж п'яти годин блукання по гігантському полю смерти під хмарним листопадовим небом, від самої миті вступу в браму (спахає в свідомості: «Lasciate ogni speranza»[71]…), всередині мені нечутно звучить щось схоже на вібрацію потужного симфонічного оркестру: Моцарт, «Реквієм»?..

Моїх мертвих немає в експозиції. Ні портретів, ні бодай згадки про те, що тут у 1941—1944 роках були ув'язнені провідники українського Опору, армії, яка три роки воювала з Гітлером, а потім іще повних десять років — зі Сталіним, через що й «випала» на наступних піввіку з «двосекторної» чорно-білої картинки, яку склали переможці з уламків тієї війни. (Українці взагалі в ту картинку не вписувалися: для Гітлера вони були «родина кроликів», для Сталіна — «приватновласники, заражені буржуазним націоналізмом», і в обох випадках підлягали рішучій трансформації, результатом якої стали масові гекатомби.) Та я можу обійтися й без вказівок експозиції, я достатньо часу просиділа по архівах, працюючи над «Музеєм покинутих секретів» — романом про ту війну і ту «загублену» в історії армію, і знаю, де загинув мій улюблений поет Олег Ольжич: у цій-от приземкуватій споруді з табличкою Gefangnis[72], в одній із цих камер, закатований ґестапо в ніч із 9 на 10 червня 1944 року. Добре було б почитати його вірші на голос під цим склепінням, але мені заважає присутність зграйки японців: якось не хочеться їх шокувати, ані будь-що пояснювати. Тому я просто хвильку мовчки стою серед коридору.