Але це, повторюся, — в ідеалі. В реалі так уже не вийде: емоційна сфера сучасної людини стрімко збігається, скорочується, як шагренева шкіра, і безпосередність містерійного переживання, приступна давньому грекові, середньовічному городянину або й «напівсекуляризованому» інтеліґентові fin-de-siecle (який просто переніс був на театр, одним пакетом, увесь комплекс почуттів, вироблених у ньому релігійним вихованням, аж дико нині читати реляції з тодішніх спектаклів — масові істерики, колективні екстази, який рок-концерт зрівняється, думаєш собі, і що вони тоді курили?..), — ця безпосередність для нас уже недосяжна: проїхали. Ймовірно, саме тому театр XXI століття й заходить тепер з іншого боку — з того, котрий видається звичнішим і природнішим для сучасної людини, вигодуваної (як журився ще Т. С. Еліот) уже не мудрістю, а тільки інформацією: через «другу сигнальну систему», через «верхню свідомість» — через слово. Тут-бо завжди відкритою зостається можливість, що слово, при належній температурі дійства, перетвориться й «стане плоттю» — обпікаюче-живою, як здригання пульсу вмираючого бога під кігтями збунтованих даймонів-титанів-менад…

І тоді нас, занишклих у темряві глядачевого залу, прониже, крізь сміх і сльози, як дотиком до голого струму, нестерпно-нероздільною красою-і-мукою людського існування, густою й огнедишною, як магма перших днів космічної драми. Криком Діонісового цапа, вічним екстазом комастів. Щастям хвилевого здогаду, що все це — та сама історія, і вона триває, з нами і через нас, і триватиме, поки світу: це — Театр.

2012 рік

Планета Полин: Довженко — Тарковський — фон Трієр, або дискурс нового жаху[79]

26 квітня 1986 року в Києві, в районі Шулявки пішов сніг.

Це тривало хвилину або, може, дві. День був уже майже-літній, сонячний, дерева стояли в повному цвіту, і над вишнями й абрикосами, що в цю пору року щасливо затуляють білосніжними весільними букетами потворство радянського житлобуду, бриніли бджоли — тепла, басова нота в міському шумі… Я висідала з переповненого тролейбуса, і перше, що мене вразило, щойно ступила на тротуар, була зміна освітлення: над проспектом на півнеба нависала з півночі гірським кряжем грозова хмара неймовірної, небаченої в тодішню — доцифрову — добу яскравости: немов підсвітлена зсередини, і захід з-під неї горів холодним, якимось металічним блиском — наче в атмосфері іншої планети.

— Красота яка! — охнув хтось за плечем.

Пам'ятаю зачаровані обличчя перехожих, залиті химерним сяйвом, як на дискотеці. Схожі кадри, тільки ще «синюшніше» насвітлені, можна нині побачити в «Меланхолії» Ларса фон Трієра, в епізоді, де герої виходять на ґанок дивитися на планету-вбивцю: задерті голови, завмерлі широкороті усмішки… І тут пішов сніг.

Він летів і зараз же танув. Пам'ятаю, як опускалися сніжинки на вилоги мого піджака, — піджак був білий, і я, сміючись із несподіванки, як і всі довкола (це ж треба: сніг серед весни! «сніг на зеленому листі», був такий український хіт 1960-х, ла-лала-лала!), ще встигла пошкодувати, що сніжинок на білому не видно: мені було двадцять п'ять років, і про сніг я знала тільки те, що він мені до лиця, — попередньої зими чоловік, у якого я була закохана, поцілував мене під снігопадом, намагаючись не обтрусити снігової опушки з мого волосся, і в ту мить я бачила себе його очима. І почувалася красунею.

А вже наступніої миті завважила, що сніжинки на вилогах піджака щезли — на диво, не зоставивши по собі ані цятки вологи…

Якби мене попросили згадати всі, бачені мною на віку, випадки абсолютної, «надлюдської» краси — тієї, за якою тужили романтики і яку Рільке так точно назвав «початком жаху, який ми ще годні стерпіти», — то на перше місце вийшов би не Міланський собор, не Тадж-Махал, не вид із підйомника на альпійську долину і не захід сонця над Атлантикою у вікні літака, а тих кілька хвилин радіоактивного снігу на київській площі Перемоги 26 квітня 1986 року. Ніколи, ні доти, ні по тому, не бачила я такого неба — і багато би дала, щоб ніколи більше не побачити. Тут пасує євангельський стих: «Страшна річ — упасти в руки Бога живого!» (Євр. 10, 31). Те небо так і виглядало — наче в ньому от-от мав показатися живий Бог. Тільки ніхто ще не знав, що в ті хвилини Він примірявся, яка частина живої землі внизу має померти.

«І затрубив третій янгол — і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона» (Об. 8, 10–11).

Полин, «чорнобиль», Artemisia vulgaris: перше слово української мови, яке вивчили на всіх континентах — за п'ять років до того, як на мапі Європи з'явилося слово «Україна» (обидві події, втім, напряму пов'язані, і нині вже можна сміливо стверджувати, що саме того дня, 26 квітня 1986 року, радянській імперії було винесено остаточний вирок, ніби десь на комп'ютері історії увімкнулося невидиме табло: «до кінця СРСР залишилося xx років уу місяців zz днів»). А через двадцять п'ять років під тією самою зорею прийшли й «води», тільки вже на протилежному кінці євразійського материка: в Японії. Скільки тих вод «згіркло» і скільки від них «повмирає» — цього наразі ніхто з живих не знає, як не знали й ми тоді в Києві.

Так що Рільке не помилився (поети взагалі рідко помиляються, просто їх мало хто слухає): то справді був початок. Жах прийшов згодом.

А ще згодом з'ясувалося, що і з жахом — навіть тим «останнім», апокаліптичним, — людина здатна навчитися жити.

І ось це, як на мене, і є найважливіше в усій цій історії. А може, навіть у всій історії XX століття. Давні книги про це не писали — для цього донедавна в культурному арсеналі людства взагалі «не було слів». Ми, вся наша сучасна цивілізація, уражена «меланхолійним» чеканням свого кінця, як організм радіацією, тільки-тільки починаємо їх намацувати — обживати зону німоти.

Схоже, нам варто з цим поквапитися.

За всі двадцять п'ять років я ніколи про це не писала. І з моїх співвітчизників ніхто ні разу не спитав мене, чому, — таке запитують (доволі регулярно) винятково чужинці. Мої співвітчизники надто добре знають, що таке «зона мовчання» і як важко з неї виходити. Коли російський режисер Г.Міндадзе презентував у Києві фільм «У суботу», знятий у співвиробництві з Україною та Німеччиною, як було анонсовано, «до 25-ліття Чорнобильської катастрофи», народу в кінотеатр набилося, що яблуку ніде впасти, — а от обговорення не вийшло: десь із двадцятої хвилини розпочався масовий «ісход» глядачів із залу. Ті «бандитські страсті в російській глибинці», що вирували на екрані, до подій нашої весни 1986-го мали стільки ж стосунку, скільки який-небудь голівудський «Тарас Бульба» з Юлом Бреннером — до історії запорізького козацтва, і кияни, переважно середнього й старшого віку (ті, хто пам'ятає!), мовчки «голосували ногами». Коли зайнялося світло, на місцях зоставалося сидіти хіба з півтора десятка душ. А мені пригадався один із телерепортажів кінця 1980-х — заїжджі журналісти допитували в тридцятикілометровій зоні родину самоселів, яка, після року блукань, «по-партизанському» вернулася жити в рідне село: сувору, невсміхнену бабусю у вишиваному фартусі, що сиділа перед своєю хатою незрушно, як самурай, а до неї тулився хлопчик років шести-семи. Діалог, фатальний за неможливістю порозуміння, провадили дві цивілізації, осіла й номадична: номадична, устами журналістів, пояснювала бабусі, що принесла їй смерть, і що єдиний спосіб від тієї смерти врятуватися — це й собі обернутись на номадку; бабуся відповідала скупо — за неї куди виразніше промовляло її обличчя: на ньому була виписана невимовність прожитого досвіду і безмежна зневага до людської глупоти, що рядить світом. Якоїсь миті, видно, втративши надію бути почутою, вона, замість відповіді, махнула рукою: «Ат!» — і рішуче підвелася, взявши за руку онука: