— Їдемо до мене, — сказала коротко Маруся і взяла лист.

— Не забудь це… — простягла їй статуетку Валя.

— Крилатий Янгол… — взяла золоту дівчину Маруся. — Крилатий Янгол… — повторила і поклала статуетку в сумочку разом із листом..

Усю дорогу в машині Маруся думала про Романа, про останні з ним зустрічі. Тільки відчула себе захищеною, як це відчуття щезло разом із чоловіком, який був у її житті, бо не міг не бути. І вона в уяві почала писати йому листа у відповідь:

«Ти не був випадковим. Ти був неминучим. І повернувсь у моє життя, коли, здавалось, уже ніщо не принесе радості, не переінакшить моїх поглядів на саме життя й на чоловіків. Я спершу навіть не усвідомила, що Ти став ковтком свіжого повітря у тісній комірці моєї призвичаєної одноманітності. Ти подарував мені казку, де я була Королевою, центром Всесвіту, маленькою дівчинкою, під Твоїм надійним захистом і такою бажаною для Тебе! Дякую, що Ти дав мені змогу, хоч і недовго, побути Королевою. Дякую, що Ти був у моєму житті й подарував мені відчуття потрібності та впевненості в собі, у світі, в людях… Життя непередбачуване, а смерть несподівана. Життя дало мені казку, а смерть — одібрала. Я знала втрати, але ти — найбільша з них. Смерть вирвала шматок моєї душі. Тепер не знаю, чим вона заповниться. Хіба що — скорботою і спогадами. Я вдячна Тобі до сліз, до ридання, до відчаю, що Ти був. Це страшне слово „був“ означає, що Тебе вже нема. Твоє тіло поки ще на землі… Ти залишив по собі будинки, доньку, фотографії і спогади… Я згадуватиму Тебе завжди… Прости мою гординю, що за життя не дала Тобі можливості назвати Яринку донькою. Але я щаслива тим, що Ти знав про своє батьківство. Хай Тобі буде там краще, спокійніше. Прощай, Ромчику!

Та, яка…»

Маруся не змогла навіть в уяві підписатись, як Роман. Щось зупинило її. Та, яка? — запитала саму себе. Яка збиралася заміж, народила від нього доньку… Яка зуміла оцінити чоловіка за його достоїнствами, якій безмежно шкода цього незбагненного чоловіка, яка тужитиме за ним… Але чи та, яка любить? Вона не знала. Не могла навіть тепер, у цю хвилину, коли відчула неймовірно велику втрату, відповісти самій собі.

Вони гуртом без слів піднялися до Марусі. Батько, привітавшись із друзями, мовчки очікував доньчиного пояснення. Він був таким стривоженим, що зблід, і Лара вирішила сама йому розповісти. Тримаючи під руку, повела на кухню. Діти теж відчули тривогу, почали допитуватися мами, чому вона заплакана. Світлана взялася за нелегку справу — пояснити їм про смерть дядька Романа. Яринка заплакала гірко і невтішно. А Лесик одразу побіг до мами.

— Мамо, дядько Роман не міг померти! Він обіцяв повезти мене у село. А все, що обіцяв — виконував! Чуєш, мамо! — шарпав за руку.

— Синичко, — нагнулася Маруся, витираючи сльози. — Дядько Роман не з власної волі помер. Він зовсім не хотів тебе підвести. Смерть, Лесику, — це те, що приходить не запитуючи.

— Але ж він сильний! — не здавався хлопчик.

— Смерть — це те, що найсильніше… — обняла і поцілувала сина. — Піди до тьоті Свєти, бо нам треба дещо з’ясувати, маємо одну справу. Ми з вами поговоримо пізніше. Гаразд?

— Добре, мамо… Але я… — знову запротестував малий.

— Олесю! — сказала суворо. — Все, досить, решту — пізніше!

Маруся дістала із шафи кейс і не могла пригадати, куди поділа ключик. Передивилась усі шкатулки, скриньки і сумочки. Почала нервуватися.

— У чому ти була зодягнена? — запитала Сквирська.

— Зодягнена? — задумалася Маруся. — То було перед восьмим березнем… Ще холодно… В шубі! — кинулася до шафи і справді намацала в кишені ключика.

Дивилася то на ключика, то на кейс і ніяк не могла зважитися відчинити. Глянувши на Петра, простягнула йому ключ. Чоловік, не вагаючись, швидким рухом відчинив кейс.

— Тут папери. Бери, Марусю.

Маруся дістала папери, дивилася на них, але нічого не могла збагнути. Знайшла поглядом Лару.

— Можеш глянути?

Лара гортала папери, час від часу позираючи на Марусю.

— Ну, що там? — не витримала та.

— Це — документ на дарування, Марусю…

— Дарування?.. Чого?

— Всього… — Лара була приголомшена.

— Ларонько, крім дарчої, нічого? — спокійно запитала Сквирська.

— Конверт… — простягла Марусі.

— Знову лист? — Маруся діставала з конверта невеликий аркушик із уже знайомим почерком. — «Королево, з Днем народження!» — прочитала і поглянула на зворот паперу, щоби знайти ще якісь слова. — Нема… Це все…

— Це все… — повторила Сквирська. — Ніякої інформації.

— Тут дарча, — нагадала Лара, показуючи папери.

— Дарча потім, Ларо, — сказала, як і раніше, спокійно Сквирська.

— Але тут така дарча… — наполягала Лара.

— Яка? — теж зацікавилася Сквирська.

Переглядаючи папери, вона час від часу позирала на Марусю. Її погляд видавав і здивування, і, разом із тим, занепокоєння.

— Як буває, Марусю…

— Як? — насторожилася жінка.

— Ой, Марусю, будемо з’ясовувати… — закивала головою жінка.

— Там проблеми? — показала очима на папери.

— Якщо це й проблеми, то є ради чого з ними боротися… — сказала Сквирська.

— Боротися? З ким?

— І з ким також, — простягла папери Марусі. — Заховай до певного часу. Або… — забрала папери і простягла батькові. — Знаєте, Володимире Максимовичу, покладіть у надійне місце краще ви. Марусі треба отямитись… І прочитайте…

— Що ж — прочитаю… — мовив розгублено батько.

Від горя неможливо сховатися, його потрібно пережити. До втрати Романа Маруся не була готова. Та й хіба до цього можна підготуватись? Їй так боліла ця втрата, що ніяк не могла повернутися в русло нормального щоденного життя. Усе, що потрібно зробити, робила автоматично. Не мала сну, не мала апетиту, стала неуважною. Все було порожнім і непотрібним.

Хіба могла уявити, наскільки спорожніє без нього життя. Здавалося, що так мало бути завжди — він запрошує, упрошує, наполягає, вона постійно знаходить якісь відмовки… Це увійшло в звичку, і вже й згоди не давала на побачення, не покомизившись. Раптом, виявляється, вона нікому особливо й не потрібна. У кожного — своє. Батьки далеко, діти… Діти найближче, тому їм найтяжче. Вони щоденно бачать маму сумною і мовчазною. Вечорами вже не влаштовують філософські посиденьки або профілактичні вечори (так Маруся називала перевірку уроків). Але зараз діти й самі стараються вивчити уроки, принести добрі оцінки — хоча б чимось порадувати маму. Вони по-дорослому, з розумінням підтримують її. Зайвий раз не смикають, не привертають до себе уваги. Наче й справді розуміють, як важливо їй тепер побути самій із собою, впорядкувати свої сум’яття. Маруся постійно згадувала вислів Гемінґвея «Людина одна не може, але людина завжди одна».

Сьогодні її день народження. І Маруся була впевнена — скільки б не було їй років, цей день не перестане бути святом. Але нині не відчувала радості. Діти привітали зранку, колеґи — щойно. Правда, все було стриманим, без звичних жартів та дотепів. І всі розійшлися по своїх кабінетах. На столі залишилися тюльпани, бузок і ще якась гарненька коробочка.

Маруся провела пальцями по ній — хотіла відчинити, але вирішила спершу поставити квіти. У вазі вже була вода, мабуть, Оленка передбачливо налила, поки всі вітали іменинницю. Та ненав’язливо опікується зараз Марусею — то несподівано забіжить за порадою, то принесе новий журнал, а то просто пожаліється на головний біль чи поганий настрій. Але її не напружує така увага. Можливо, тому, що Оленка вміє бути щирою за будь-яких умов.

Притуливши до себе букет, жінка вдихала пахощі бузку. Колеґи завжди дарують його, знаючи, як вона любить цей запах. Але сьогодні він щемив усередині, викликав сльози. Ні, в жодному разі не допустить їх. Роман не хотів би, щоб вона плакала — була впевнена. Спробувала всміхнутись, але не змогла. І зрозуміла, що вже ніколи не зможе бути такою, якою її знали, не засміється так щиро, як раніше. Їй навіть закидали, що вона надто часто всміхається. Мабуть, так і було.