Повернулася думками до Романа. Він знав, що не зможе сам привітати. Продумав усе — золотого янгола, дарчу, листа. Передбачив свою смерть. Але не зміг цьому зарадити. Чому? Коли людина відчуває небезпеку, то намагається запобігти нещастю. Переховується, виїздить кудись, запоручається підтримкою міліції чи друзів. Невже не знайшлося нікого, хто врятував би від смерті. У Романа було стільки друзів і грошей… Але це ще раз доводить, що від смерті відкупитися неможливо. Роман знав це і був до такого вже готовий.
А що вона має робити зі спадком? Усе це казкове багатство, яке звалилося на голову, потребує немало сил та сміливості, щоб його прийняти. Саме через нього й розпрощався зі світом Роман. І про це всім добре відомо. Чи треба їй ризикувати своєю головою і життями дітей заради блага? Вони звикли жити спокійно. Не в розкошах, але й не в злиднях. Так живуть мільйони. І мають святий спокій — ніхто не зазіхає на їхні стандартні квартирки, на скромні шубки та ще якісь там дрібні розкоші. Ну, не без того, щоб іноді витягнули гаманець у метро, коли ловиш ґав. Але то найбільше, чого можна позбутися.
Останній тиждень, відколи Світлана Сквирська займається її дарчою, вона не має спокою. Батько, прочитавши папери, відразу ж порадив Марусі відмовитися від такого дарунку. Вона й сама спершу про це подумала. Але подруги назвали її легковажною боягузкою. А Лара навіть розплакалася від безсилля довести, що нічого не звалюється на голову без Божого благословення — ні смерть, ні багатство. Роман ризикував життям не задля того, аби все дісталося якомусь нахабному бандюку, котрий звик наживатися на чужому. Валя нагадала, що Яринка має повне право на спадок батька. А коли виросте, то може й не пробачити, якщо Маруся її того позбавить.
Мобільний загудів і заворушився на столі. Жінка нарешті поставила у вазу квіти, взяла телефон. Зауважила, що номер не визначився. Озвався приємний чоловічий голос:
— Привіт, королево!
— Привіт! — відповіла здивована Маруся, бо королевою її називав лише Роман.
— Вітаю з днем народження!
— Дякую, — ніяк не могла впізнати голосу жінка.
— Розумію твоє здивування…
— А хто сказав, що я здивована? — пересилювала хвилювання Маруся.
— То, може, ти навіть знаєш, хто я?
— Звичайно… — сказала впевнено, хоча про господаря цього голосу не мала найменшої уяви.
— І хто ж? — озвався через паузу.
— Ти той, хто клеїть дурня… — неочікувано мовила жінка.
— Ого! — не сподівався на таку відповідь чоловік. — Нам буде про що поговорити.
— Я вже починаю сумніватися…
— І що ж не влаштовує королеву?
— Тема.
— Але тему я ще не задавав…
— Задають питання, а тему визначають…
— Тема вже визначена… Повір.
— Навіть не сумніваюся.
— Ти — розумна жінка. Про це також знаєш?
— Знаю. Бо живу своїм розумом.
— А не могла б ти ним жити й надалі?
— Я й не збираюся йти до тебе в позички.
— Та, власне, я своїм не розкидаюся…
— Та, власне, нема й чим…
— Ти переходиш на образи?
— Ну, що ти? Взагалі-то я дуже чемна. Просто мені не подобається твоя тема. Може, змінимо?
— Я сказав, що сам я задаю тему…
— Маєш на увазі — визначаєш?
— Ти… Послухай… — з’явилося перше роздратування.
— Що й роблю, — намагалася не втрачати самовладання.
— Тобі вже ні перед ким випендрюватись. А ти за звичкою ще продовжуєш… — переходив на образливий тон співбесідник.
— Красивій жінці завжди є перед ким, як ти кажеш, випендритися. Ось хоча б перед тобою. Ти ж зателефонував не просто, щоб мене образити? Бо не починав би так красиво, — переходила на грайливий тон Маруся, відчуваючи холодок усередині. — Ну, я хочу продовження компліментів.
— Я ніколи не мав часу на компліменти… Тим більше зараз… Краще без вступу. Послухай мене, красуне, — кинь рипатися. Ти ще молода мама, тобі треба довго жити, щоби поставити свої чада на ноги. Та ще самій вийти заміж. Оце й зроби. Знайди собі багатенького татусика, влаштуйся по повній…
— Так діло не піде, — зібрала всі сили, щоби не видати хвилювання. — Де це я того татусика шукатиму? Та й не маю часу. Я працюю з ранку до вечора. Ти ж обізнаний із моїм графіком? Тож, якщо хочеш віддати мене заміж, — забезпеч кадрами. Я так розумію, що ти з якихось причин зацікавлений облаштувати моє життя. Може, ти мій брат? Ой… А може, таємний закоханий?
— А ти горішок…
— Я — персик… ну, не без того… трішки перестиглий…
— Маєш на увазі — солодкий? — промуркотів співбесідник.
— Що є, то є… — відповіла кокетливо.
— Що ж ми з тобою будемо робити, персику? — запитав удавано турботливо. — Мені б не хотілося законсервувати тебе на зиму. Ти розумна жінка і маєш втямити, що краще жити в звичайному саду на простій гілці, ніж у кришталевій банці під кришкою…
— Ти хотів сказати — під ковпаком?
— Я ж казав, що ти розумна…
— Скажи, — чого тобі треба, старче? Ти ж зателефонував не тому, щоб привітати мене з днем народження? Тобі треба чогось конкретного… І тут мої фантазії закінчуються. Може, допоможеш?
— Ми можемо одне одному стати в пригоді. Поки не знаю, яким боком ти причетна до Тунгусової імперії, крім того, що була його коханкою… Сама розумієш — коханок у таких хлопців багато. А коли вони всі почнуть претендувати на спадок…
— Переможе сильніша…
— Не зрозумів…
— Кажу, що воюватиму з ними не на жарт.
— Воювати доведеться не з ними.
— З тобою?
— Як здогадалася? — розреготався.
— Ну… бо ще жодна з них не телефонувала…
— І не зателефонує. Їм у голову не спаде ризикувати життям. От хто тебе сподвиг на такий крок?
— Роман.
— Ти ж сама його й поховала… Чи забула?
— А ти сам його й убив… Чи не так?
— Сам?.. — знову розреготавсь. — У кожного своя роль, красуне… Роль ката для мене принизлива. А роль королеви — не твоя… Повір мені. Не сунься…
— Що ж це за такий Геніальний режисер знайшовся, котрий визначає ролі без проб? Звідки тобі відомо, на що спроможна жінка, якої ти не знаєш?
— Будь-яка жінка здатна на те, що я їй дозволю…
— Звідки ця самовпевненість?
— Із життя…
— Погано знаєш і жінок, і життя…
— Значить, зупинятися не збираєшся?
— Просто не знаю, перед ким, чи перед чим… Взагалі, у нас розмова ні про що. Можливо, щось конкретне скажеш?
— Ну що ж… Конкретніше не буває. Клуб, корт, акції — мої. На будинок не претендую. Заробила непосильним трудом… — регіт незнайомця повторився.
— А яким дивом ти все це підгребеш? Який стосунок маєш до спадку?
— Справа моя…
— Не скажи… Як це може бути твоя справа, коли в мене на руках дарча?
— Навіть так… — телефон на мить замовк, лише сопіння було чутно жінці.
— А ти не знав?
— Тепер зрозуміло — звідки ноги ростуть… Думаю…
Телефон озвався короткими гудками. Жінка дивилася на нього і розуміла, що все тільки починається. Вона одна… Ні! Думка про дітей пронизала гострим болем всередині. Маруся схопилася за серце і сіла. Так уперше ударило в груди. Біль аж перекрив дихання. Милий Боже! Діти — ось її слабинка! І він це прекрасно розуміє… І навіть натякнув… Тож довго розмірковувати не буде.
Знову повернулася думка — відмовитися від усього і мати спокій, жити, як раніше. А як раніше? На останній приступці? І щоби діти чіплялися за поручні, як за рятувальну соломинку? Вона не сміє одібрати у них шанс на інше життя. За нього люди хапаються зубами. Роман стільки зробив для неї… А вона хоче сховати голову в пісок.
Маруся ходила кабінетом із кутка в куток. Їй здавалось: якщо вона на мить стане, почнеться щось страшне, чого вже не зупиниш.
Телефон завібрував у руці, злякав жінку так, що та мало не кинула його. Отямилася, глянула на ім’я, що висвітилося, і так зраділо закричала в трубку:
— Світлано! Господи! Це ти!
— Марусю, що трапилося? — запитала Сквирська.
— Він мені телефонував!
— Хто?
— Не знаю…
— Заспокойся… Давай я за тобою заїду… Ти зможеш піти з роботи раніше?
