— Ви досі не втратили надію повернути Алісу?

— Після того, як вивчив традиції і звичаї цього народу, як знайшов тут партнерів по бізнесу, приятелів і навіть друзів… — він знову замовк. — Я вже не маю надії побачити Алісу.

— Однак ви щороку приїжджаєте сюди…

— Знаєте, злочинця тягне на місце злочину…

— А ви вважаєте себе злочинцем? — здивувалася Маруся.

— А ви вважаєте жертвою?

— Радше — так.

— Пам’ятаєте: незнання закону не звільняє від відповідальності за злочин.

— Ви самі себе покарали таким способом — щороку приїздити сюди і ятрити спогадами душу?

— Душа моя вже не боїться жодної отрути. А спогади… Їх також нічим не витравити. Це те, що завжди з нами… Вас теж вони вивели серед ночі до моря. Правда ж? — глянув на Марусю, очікуючи підтвердження своїм словам.

— Не скажу, що саме вивело мене серед ночі… Мабуть, повний місяць…

— Ви так реагуєте на повню?

— Так. Як і всі емоційні люди, певним чином залежу від фази місяця.

— Те, що ви емоційна, я зрозумів.

— Вибачте за надмірність емоцій. Я себе не виправдовую… Взагалі, наші зустрічі викликали в мене неадекват. Поки що цього пояснити не можу.

— А ви все намагаєтеся пояснювати?

— Звичайно… Правда, не завжди вдається. А хто така Маша? — несподівано запитала Маруся.

— Маша… — повторив без жодної емоції Віктор. — Жінка, яка… — підбирав слова.

— Та, яка любить? — продовжила Маруся.

— Не знаю…

— Що тут знати? Вона абсолютно влаштовує вас. Жінка, яка не вимагає навзаєм свого кохання нічого. Її задовольняють нечасті зустрічі з вами, такі ж нечасті знаки уваги. Це допомагає їй в отому, другому, житті залишатися терплячою дружиною, гарною доброю мамою, порядною невісткою. Ця велика таїна є стимулом усього її життя. Маша знає ваші болі, постійне відчуття вини, яка не дає вам змоги спізнати повноту справжнього життя, і впевнена, що так буде завжди. Вона матиме сім’ю, котру, як порядна жінка, не кине, у вашій особі — мужчину, якого любить і біля якого задовольняє свої жіночі амбіції. А ви все це знаєте, і вас усе це влаштовує — ніби й особисте життя є, але не треба ні за що відповідати. Бо коли що й трапиться з тією жінкою, то це вже буде не ваша сумна історія.

— Суворо… — проказав Віктор, дивлячись на море.

— Заперечте, — запропонувала Маруся.

— Хотів би… — знову замовк.

— Але?.. — наполягала на продовженні жінка.

— Але… Але, Марусю, ви щойно розшифрували підтекст мого життя. І я ніяк не втямлю, як вам вдалося після кількох випадкових зустрічей так чітко зчитати давній палімпсест. Я сам не міг його збагнути…

— Могли, Вікторе. Але ви підсвідомо чи свідомо вибрали такий шлях. Самі від себе сховалися в кокон. Відчуття провини перетворило вас на лялечку, воно паралізує, не дає почуватися вільним. Ви наче й живете повноцінним життям — кар’єра, друзі, жінка (хоч і чужа), а повноти не відчуваєте. Вас постійно переслідує минуле.

— А вас, Марусю?

— І мене, — подивилася пильно в очі. — Але цієї ночі я закрила завісу в минуле. Знаєте, відчула таку легкість.

— Я теж хочу закрити завісу. Допоможіть.

Слова Віктора прозвучали так щиро і, навіть, благально, що Маруся підвелась і якусь хвилину замислено розглядала його. Раптом відчула незбагненну відповідальність за цього дорослого кремезного чоловіка.

— Дай руку! — перейшла на ти.

Взяла за простягнуту руку і повела ближче до моря. Місячна дорога трохи змінила радіус — дальній край ближче підтягнувся до високого скелястого берега. Море зачаїлось і лише злегка погойдувалося під їхніми поглядами. Вони підійшли до нього впритул, щоби вчинити таємний ритуал, який вигадала Маруся.

— Ти щойно вкотре пропустив через себе найболючішу подію життя, що не давала заспокоєння. Виповів мені найбільший свій біль. Цей краєвид, бачиш, — показала перед собою рукою, — і є завіса. Аліса залишилася за нею. Їй добре по той бік. Бо кому дуже погано, той шукає шляху додому. Дозволь їй бути там. Опусти завісу і почни нове життя — по цей бік.

Двоє дорослих людей трималися за руки, дивлячись вдалину, й очікували дива. А можливо, диво очікувало їх. Позаду почулися швидкі кроки, що раптом затихли. Обоє озирнулися.

— Мамо?! — здивувалася Маруся.

— Як же ти мене налякала! — ледь вимовила Ірина Іванівна. — Пропала з ліжка… Я думала, що тебе турки вкрали. Господи, Марусю!

— Ну це вже ні… Досить… — сказав Віктор.

— Це хто? — вже отямилася мама.

— Це Віктор. Ми з ним новий сценарій пишемо.

— Він сценарист?

— Радше — герой! Сценарист вище… — подивилася на небо.

2009–2010 pp.