— Ти ж точно так само залітала в море. А ззаду — татко, як оце ти за Олесем! — сміялась Ірина Іванівна.

— Правда? — недовірливо глянула на маму. — Мені здавалося, що я завжди в усьому була обережною.

— Марусю… — повела плечем Ірина Іванівна. — Ти і обережність… — знову розсміялася.

— Мам, хтось краде твій сарафан… — показала на берег здивована Яринка.

Кому потрібна її сукня? Згадавши, що кинула її на гальку, біжучи слідом за Олесем, Маруся різко озирнулася. Навпроти сонця бачила лише силует чоловіка, котрий стояв на березі, дивлячись у їхній бік, а в руках синіла її вдяганка. Той ще якусь мить постояв і пішов. Жінка не знала, як повестися: кинутися вслід відбирати свою одежину чи вдати, що не помітила дивної поведінки чоловіка.

— Що це значить? — дивилася вслід незнайомцеві Ірина Іванівна.

— Не збагну, — знизала плечима розгублена Маруся.

— Ти не наздоженеш його? — запитала Яринка. — Це ж твоє…

— Кого виглядаєте? — поцікавивсь Олесь, укотре випірнувши.

— Дядько вкрав у мами плаття! — показала рукою Яринка.

— А навіщо дядькові плаття? — здивувався малий.

— Побігли запитаємо! — гукнула Яринка й кинулася на берег.

Маруся не встигла стямитись, як діти помчали наздоганяти незнайомця. Вона побігла слідом. Хто знає, що то за людина. Може, який хворий. І радше, що так. Бо якому чоловікові, при здоровому глузді, може знадобитися жіноча одежина. Але поки вони вибігли на берег, чоловік поклав сукню на Марусин шезлонг і, накинувши на себе білу широку сорочку, попрямував до готелю.

— Мамо, а він не злодій! — стенула плечима Яринка.

— Ти розчарована?

— Ні… — протягла дівчинка. — Але трохи незручно вийшло…

— Що незручно? — запитала бабуся, підходячи до них.

— Ну, що ми подумали про нього…

— Те, що ми подумали, він не дізнається, — сказав упевнено Олесь.

— Однак — незручно. Не можна так не довіряти людям.

— Людям довіряти треба, — обняла дівчинку Ірина Іванівна.

— Але краще зайвий раз пересвідчитися в їхній порядності, ніж потім картати себе за марновірство. Ти, Яринко, пильна. Молодець! Ніхто із нас навіть не зауважив, що відбувається на березі. Кинулись у воду і забули про решту…

— Я знайду того дядечка… — сказав Олесь.

— Навіщо? — серйозно запитала Маруся. — По-перше, ти його навпроти сонця не роздивився, тож не впізнаєш, по-друге, він навіть не збирався нічого красти. Просто йшов чоловік, бачить — лежить плаття на гальці, хто йде — обмине. А воно лежить, безпомічне, синіє самотньо, всі його покинули…

— А чому він поклав плаття саме на твій шезлонг? Звідки той дядько знав? Ми ж тільки прийшли… — не здавалася Яринка.

— Справді… — замислилася Маруся. — Та зрештою, Яринко, не заморочуйсь… Я так бігла за Олесем, що весь пляж, мабуть, бачив, від якого шезлонга…

Марусі не спалося. Вона розглядала вікно, крізь яке просочувалося світло від численних ліхтарів. А може, то місячне сяйво так яскраво розіллялося серед ночі? Їй захотілося побачити джерело того світла, і вона підійшла до вікна тихенько, щоби не розбудити маму. Ніч була майже білою. І ця біла магія так несподівано покликала до себе, що жінка не спромоглася навіть на сумнів. Одягла сукню, запхала ноги в сандалі й, накинувши на плечі мамину легку хустку, вийшла з готелю.

Проходжувалися пари, нечасті веселі гурти відпочивальників, дихало неподалік море, і солоний присмак його дихання Маруся відчула на губах. Вона щільніше закуталася в хустку і попрямувала на пляж. Захотілося посидіти біля нічного моря. А може, й скупатися. Однак не спиться. Невідомо, чому. Здавалося, переміна клімату, переліт, втома і хвилювання — мають звалити її непробудним сном. А вона не відчуває найменшої сонливості. Мабуть, надлишок емоцій діє так збудливо.

Хвилі терлись об гальковий берег, як довірливий пес. Тихо шумів прибій. Із нічного клубу доносилася східна музика і веселий сміх. Не тільки їй не спиться. Люди приїхали на відпочинок, тож відпочивають. Кожен шукає свого блага, і кожен відчуває його по-своєму. Хто знаходить розраду в шумному клубі, а хто — на нічному березі спорожнілого пляжу.

Жінка роззирнулася. Пляж не був порожнім. На поодиноких шезлонгах сиділо кілька пар. Звіддалік, біля хвиль, біліла сорочка самотнього чоловіка. Він сидів на гальці, спрямувавши погляд на місячну дорогу, що з неба простелилася морем до берега. Цей шлях мерехтів на хвилях і розсипавсь іскрами. Таке видовище притягувало погляд. Маруся примостилася на найближчому до води шезлонгу і розглядала нічний шедевр, витворений природою.

Було так затишно, що аж незвично від абсолютного комфорту. Завжди чогось бракувало для відчуття повного задоволення. Здавалося: якби ще оця маленька деталька — і ось воно, щастя! А цієї миті Маруся відчувала оту повноту, коли вже нічого додати. Приємним було все — спокійне перешіптування хвиль, солоний присмак на вустах, мамина хустка на плечах, самотній чоловік на березі, музика й оця золота дорога до неба, на яку можна дивитися вічно.

Несподівано зринув знайомий образ. Нізвідки, але так чітко вималювався в уяві, що аж серце стріпнулось і забилося швидше. Маруся піднялась, якусь мить вдивлялася вдалину, куди зникало марево, і раптом згадала, що сьогодні сороковий день, як не стало Романа. Невже це правда, що в цей час душа людини відлітає у кращі світи? У неї не було жодного сумніву — Роман із нею прощався. Він наостанок хотів побачити свою королеву і ще раз нагадати про любов, таку нестримну й палючу, яку так і не зміг приборкати за життя, яку не розтратив, незважаючи на всі шалені перипетії.

— Ромчику, — прошепотіла Маруся. — Хай там буде спокійно твоїй душі… Ми тебе будемо пам’ятати… Я тебе пам’ятатиму…

Сльози, як і сміх, у Марусі з’являлися завжди самі собою. Прояв емоцій. Ось і зараз вони проклали собі мокру доріжку до кутиків рота й уже стікають на шию. Їй не хочеться витирати, однак, доки не витече певна кількість міліграмів — не зупинити. Ото б колись виміряти. Було б здорово вигадати пристрій для вимірювання сліз. А чом би й ні? Уже навіть душу зважили… І вона знову подивилася туди, де посеред місячної доріжки зник, розчинився у просторі образ чи марево її Романа.

Маруся ніколи не вважала його своїм. Чомусь саме тепер, коли його не стало, вперше так подумала. Спочатку він був для неї чимось незбагненним, небезпечним… Саме тим і цікавим. Роман не був схожим на жодного із залицяльників. Його впевненість і нахабство лякали, але водночас захоплювали. І до певного часу її забавляла така гра в королеву. Та коли зрозуміла, що вже безсила управляти цією грою, а може, тільки виконувати роль королеви, вирішила вийти з образу. Марусі було невтямки, що життя — не гра. У ньому кожну роль розписуєш не ти. І якщо вже погодилася (свідомо чи підсвідомо) на таку роль, то раптово змінити її неможливо. Жінка всі ці роки почувалась актрисою, що грає в театрі Романа. І останнім часом це їй навіть сподобалося. Але тільки-но відчула готовність закріпити таку роль назавжди — театр закрили.

Маруся дивилася на східний красивий краєвид, що висів, наче театральна завіса перед очима, і розуміла — ця довга вистава сьогодні закінчилася. Минуле закрило завісу. Там, за лаштунками, лишилося те, чого вже ніколи не повернути. За ними ж залишилась і її королева. А тут, на кону сцени нового життя, стоїть вона, Маруся, — звичайна жінка, як і мільйони інших, зі своїми болями і спогадами, поразками і перемогами, якимись бажаннями і фантазіями. Але це все буде вже в іншому житті, де вона гратиме саму себе. Ні, не гратиме. Вона спробує просто жити.

Та посмішка, що вималювалася на вустах, Марусі не сподобалася. Якось дуже скептично склалися губи. Звідки він виринув, отой скепсис? Чи не із самого життя? Вона його таки добре знає. Просто жити — не так просто. Не дадуть… Точно — не дадуть! Хто? О, скільки їх! Знаних і незнаних, зримих і незримих! Перед якими не варто оголювати душу і ділитися планами чи радощами. Поспівчувати ще знайдуться, а ось порадіти за тебе… Їй і так несказанно пощастило — у неї є діти, батьки, її друзі… Ці люди завжди знайдуть таке потрібне слово підтримки. А решта… Ну, що ж — вона ще не втратила навичок грати. І якщо закінчилась одна вистава, значить, скоро життя підкине новий сюжет для сценарію. Треба просто бути готовою. Хоча в житті усе таке непередбачуване. Ні до чого не можна підготуватися.