— Ма-мо, — почула розпачливий голос сина.

— Слухай ти, Сінбаде! — закричала на весь перон Маруся. — Я зараз приїду — буде тобі Індія, буде тобі істерика і драбина на небо! Залиш коробку в спокої!

— Добре, мамо… Я тільки хотів…

— Я приїду — нічого не будеш хотіти!

— Мама, мамочко, — почула доньчине схвилювання. — Лесь побіг класти все на місце. Не свари його…

— Досить! — уже потеплілим голосом. Вимкнула телефон.

Стояла на пероні, пропускаючи електрички, дивилася на телефон — і посмішка повернулася на її губи. Спершу сміялася беззвучно, а потім, не втримавшись, розреготалася на весь голос. Люди озиралися. Хто й собі всміхався, дивуючись із веселої жіночки, а хто обминав її (на всякий випадок). Сіла на холодну лавку, щоби заспокоїтися. Що ти вдієш із тим хлопчиськом?! Навіть уявити не могла, що він вилізе на височезну шафу. Чому його аж туди занесло?

— Це ж треба — мою цяцьку… — мовила вголос і озирнулася, чи ніхто не зауважив, що говорить сама із собою.

Посмішка поволі сходила з обличчя. І те, що тільки-но здавалося смішним, перестало таким бути. Та вона тією цяцькою й разу не гралася. Це колеги (жартома, чи й всерйоз) їй на день народження подарували вібратор.

Пригадала, як напередодні уродин шепотілися за її спиною. Здогадувалася, що готують сюрприз. Але не могла навіть уявити, на що здатна фантазія рідних колеґ, котрі так турбуються про її фізичне і, як вони сказали, заодно й психічне здоров’я…

Уранці бігла на роботу в передчутті свята. Травневе сонце спонукало до гарного настрою. Та й діти додали радощів — подарували любимій мамусі власні малюнки зі смішними підписами. Вона так зраділа тим малюнкам, що не шпетила за граматичні помилки під ними.

Коли з’явилася на роботі, в кабінеті вже очікували з квітами колеґи. Вони в один голос заскандували:

— З днем народження!

Маруся посміхалася. Її переповнювали приємні відчуття. Так хороше, коли люди, з якими проводиш чимало часу (а буває, не ладиш із деким, не завжди спокійно витримуєш чийсь характер), так радо і щиро тебе вітають. Вона взяла троянди, притулилася носом до їхнього запаху і вигукнула:

— Лю-ди, я люблю вас! Дякую!

— А ми як тебе любимо! — підійшовши, ніжно обійняв її високий вусань Тарас. — І як вияв нашої любові приготували два подарунки.

Довгою рукою вказав на стіл, де стояли дві яскраво запаковані коробки. Одна велика, інша значно менша. Маруся підійшла до коробок, роздивилась і поглянула на колеґ.

— Маю вибрати одну?

— Твої обидві, — кокетливо всміхнулась Оленка — молоденька, завжди вишукана й елеґантна. — Хочемо бачити, на що вкаже твоя інтуїція.

Маруся знову прикипіла поглядом до коробок. Ніяк не могла зважитися, на якій зупинитися. Ці хитруни, мабуть, придумали щось підступне. Якщо вона вибере велику коробку — це вкаже на захланність. Якщо малу… Ну, звідки їй відомо, на що це вкаже! Зрештою, зважилася й вибрала таки меншу. Вона яскравіша та ще й зверху рожевий бантик. Такий собі показовий глямурчик, під яким точно не може бути бомби.

— Я вибрала, — поклала руку на коробку.

Усі були задоволені її вибором — запосміхалися. Тарас аж підстрибнув із радощів. Підійшовши до Марусі, знову стиснув її в обіймах.

— Ну, Марусино, я в тобі ніскільки не сумнівався. Ти таки жінка!

— А хто сумнівався, що я жінка? — здивувалася Маруся. — У мене що — вуса виросли? — глянула з докором на колеґ.

— Та ні! — розреготався Тарас. — Виросла стіна між тобою і чоловіками.

— Угу… — мугикнула жінка. — Це таки краще, аніж вуса.

— Краще б вуса! — пожартував Едуард.

— Едику! — вжахнулася Маруся. — Що я тобі зробила?

— Нічого такого… Не враховуючи деяких нюансів… Просто — це було б весело.

— От нахаба! — не витримала Наталка, завідувачка аналітичного відділу. — Думаєш, як завів лисину, то й не буде за що вхопити?

— Я навіть упевнений, що буде. Тільки ви, Наталю Ігорівно, дуже вже несмілива жіночка, пардон, дівчина. І завжди не за те хапаєте.

— От дідько лисий! — усміхнулася Наталя.

— Лисина — ознака чоловічої сексуальності, — зауважив Едуард.

— Ще скажи, що полисів, бо Бог по голові погладив, — хмикнула Маруся.

— Народ! Ми забули про головне! — отямився Тарас. — Іменинниця ж подарунок вибрала!

— Ну, нарешті! А то вже думала, що вирішили мене без подарунка залишити.

— Розчарувалась? — озвався Едуард.

— Досить перебирати на себе увагу! — глянула суворо Наталка. — Командувати буду я! Бо ми сьогодні до подарунка не доберемося.

— Наталко, давай, ти будеш командувати подарунком, а я тобою, — знову не втримавсь Едуард.

— Знаєш, нахабо, є лише два способи командувати жінкою…

— Які ж?

— Їх поки ще ніхто не знає. Так що — не ризикуй!

— Давайте спершу розпакуємо велику коробку, — запропонував Тарас.

Усі погодилися. Зашурхотів папір, і відкрилася коробка зі світлиною тостера. Маруся всміхнулася. Саме збиралася купувати. Уважні колеги вгадали її бажання. Для відчіпного могли купити що завгодно. Але таки вивідали, чого саме нині вона потребує.

— Люди, я вам така вдячна! Ви дуже уважні. Чи то я така балакуча? — розчулилася.

— Ми такі раді, що тобі сподобався наш подарунок! — підстрибнула Оленка.

— Головний подарунок ти вибрала, та ще не бачила, — змовницьки окинув поглядом колеґ Тарас. — Розмотуй!

Маруся підозріло глянула на загадкову коробочку. Підійшла ближче й рішуче шарпнула бантик. Той, наче метелик, легенько злетів і сів на кутику стола. Зняла блискучу обгортку й, набравши повітря в легені, уже цілу хвилину заціпеніло витріщалася на рожевий вібратор у прозорій скляній коробочці. Нарешті видихнула, і всім здалося, що разом із видихом вилетів потужний вогненний смерч.

— Люди, ви справді вважаєте, що мені цього бракує?

— Маріє Володимирівно, — Тарас підійшов і обійняв її за плечі. —Несамовитий ритм життя не сприяє тому, щоб знайти гідного партнера… А тут…

Світ готувався до Нового року. Власне, той світ, що був довкола неї. Хто тягнув додому ялинку чи сосну, хто в пакетах шампанське, а хто й чоловіка з корпоративної вечірки. Маруся зайшла в під’їзд і побачила, як сусід Остап Петрович заманює у ліфт зятя, наче неслухняного собаку, котрий ще не нагулявсь і не хоче йти додому. Зять ухопився руками за двері ліфта, а заходити не хоче. Ноги підгинаються, він кумедно присідає і щось незадоволено бурмоче під носа.

Маруся розгубилася, не знаючи, що їй робити — йти пішки, а чи допомогти доставити сусідові зятя на десятий поверх. Стояла ззаду, не наважуючись озватися, поки Остап Петрович зауважив її.

— Марусю, ти бачила таку оказію? Набралося на тому корпоративы, як… — обірвавши фразу, махнув рукою.

— Як хто? — перепитав Льоня.

— Я б сказав, як хто, якби не Маруся.

Зять, забажавши озирнутися на жінку, відпустив руки й завалився в ліфт. Остап Петрович затягнув Льонині ноги й вибачливо глянув на сусідку.

— Ти, Марусю, того… вибач, напевне, не помістишся… — кивнув на сидячого у ліфті зятя.

— Як не поміститься? — Льоня почав протестувати і тулитися до стінки. — Без Марусі не поїду… Стоять! Ніхто нікуди не їде! — застромив ногу між ліфтові двері, й ті вже вкотре, при спробі зачинитися, загарчали й розчахнулися.

— Ну що ти з ним будеш робити? — розпачливо глянув сусід.

— Не переймайтесь, якось помістимося.

Маруся переступила через чоловіка й притулилася в кутку. Льоня зі своєї сидячої позиції, прикриваючи навіщось око, розглядав жінку, наче вперше бачив. Здивовано кривив губи, хмикав і стенав плечима.

— Що ти, Льончику, розглядаєш мене, як екзотичного хом’ячка? Вперше побачив? Чи знизу видніше? — розсміялася жінка.

— Слухай, а ти справді чотка…

— Чотка — це як?

— А це — перший клас…

— Навіть — комплімент?

— Тесть, виходь, я буду до Марусі грязно приставать…

— Поки ти грязно пристаєш до ліфта. І з усього видно, що без нашої допомоги не відстанеш… Язиком мелеш, а ноги в дупі… — вже й зовсім розсердився на зятя сусід.