Литмир - Электронная Библиотека

— Коли ручаєшся — гут! Але — гляди!

— Я хоч і перебуваю в країні московітів, проте служу Великій Німеччині, фатерлянду, — ледь чи не ображено вигукнув протектор.

— Гут, гут! Служи!

Було врочисто зачитано указ рейхсканцлера.

Потім на тарелі рейхсканцлеру піднесли й сам ярлик — підковоподібну золоту пластинку на такому ж ланцюжку. («Слава Богу, хоч золота німчура не поскупилася на ярлик», — миттєво відзначив про себе герр Йосип, не підозрюючи, що то всього лише позолочена цяцька).

Піднявши над головою ярлик, що блищав у спалахах магнію, рейхсканцлер показав його присутнім і врочисто вручив Йосипу ІV.

— Як кажуть, носи! І теж служи. Але — Великій Німеччині. А вже потім і своєму… великому (хрюкнув) народові, що вмішується у тебе в куцому князівстві!

Йосип ІV відчув, що настала його історична мить, до якої він — борючись за владу в князівстві, — так довго і тяжко йшов. Ось він, у його чіпких руках, символ верховної влади в Кремлі, що його він уже не віддасть нікому — ярлик на князівство вирвуть хіба що з його мертвих рук. Але він постарається за будь-яких обставин залишатися живим — це далебі краще, як бути мертвим. Перевірено, як кажуть, віковим досвідом людства.

В пориві розчулення герр Йосип значно і якось аж з виляском поцілував ярлик, як дорідну молодицю і врочисто витарабанив його собі на шию. Оркестр заграв туш.

Парадна зала «Бельв’ю» виповнилася здравицями і тостами за нового великого князя Московії.

— Служу панові рейхсканцлеру і в його особі великому німецькому народу і фатерлянду! Гут, гут!!! — вигукував зворушений чи не до сліз новий володар ярлика на княжіння.

БУНКЕР

КОЛИ ПОГАСЛИ КРЕМЛІВСЬКІ ЗОРІ

16 жовтня 1941 року, Куйбишев — на глибині 37 метрів

«Я знаю, як сильно німецька нація любить свого вождя і тому мені хочеться випити за його здоров’я!»

Чутки на те й чутки, щоб збурювати люд, вони повзучі, їм немає перерви і спину. І, що найголовніше, вони завжди правдиві. Хоч і чутки. Як би їх влада не спростовувала, вони роблять своє, несуть хоч якісь вісті. Від чуток трохи ніби спокійніше, з’являється хоч якась визначеність і ти знаєш що тебе чекає і що робити.

Гірше, коли вже й чуток немає — ось тоді повна невідомість. Крах.

Глибокої осені 1941 року чутки повзли Москвою одна одної вражаючіша. Уряд тільки заходився пакувати чемодани, а чутки вже тут, як тут: уряд тікає з Москви, кидаючи її напризволяще. І всі знали, що це — правда. Як правда і те, що Сталін теж залишив Москву як при панічній втечі. А навзамін «батька народів» залишений двійник, який не має права — на відміну від свого оригіналу — на втечу. Межи люди вже пущена контрчутка: так, уряд евакуйовується, але вождь залишається в столиці. На своєму бойовому посту. І доки він у Москві, Москву німцям не взяти… Вони хіба що в бінокль її з Красної Поляни можуть роздивлятися.

Таким чуткам вірили (хотілося в це вірити, хоч у щось вірити) і… і не вірили, знаючи, що на трибуні для заспокоєння громадян буде з’являтися двійник «батька народів», загримований під оригінал. Так воно насправді і є. І той псевдосталін помахає народу ручкою і навіть із сталінським акцентом щось там виголосить з трибуни… В той же час, як сам вождь — сиріч оригінал, — вже давно сидить у Куйбишеві, в глибочезному бункері — тільки що він там висидить? Своє дорогоцінне життя він може й збереже — на якийсь час. Але свою імперію — навряд.

Коли ж Москвою поповзли чутки (ба, ураганом пронеслися!), що вночі спецпоїздом під охороною кількох десятків тисяч енкаведистів вивезено в невідомому напрямку саркофаг з тілом Володимира Леніна, всі зрозуміли: Москві амба! Спасайся, хто як може!

Перші вартові, які несли вахту біля склепу вождя — Мавзолея, за наказом начальника Московського гарнізону Муралова, коли був заснований пост № 1, з’явилися 27 січня 1924 року о шістнадцятій нуль — нуль. Тобто через п’ять днів по смерті Леніна і за день до його похорон.

На почесний у комуністичній вотчині пост № 1 відбиралися курсанти кращі з кращих.

(Із сотні тисяч допризивників лише 36 кожні півроку потрапляли до роти, яка охороняла — не без театрального ефекту! — Мавзолей).

Солдати строкової служби жартували (служба біля усипальниці вождя була, як сам вождь любив казати, архіважкою):

— Потрапив до роти почесної варти — пишайся, не потрапив — радуйся!

Церемонія зміни варти тривала дві хвилини і 35 секунд і нараховувала 210 кроків, які треба було зробити синхронно від Спаських воріт Кремля до «точки» — і це при тому, що треба було до сантиметра і секунди вивіряти крок, супроводжувати дійство ще й складними прийомами — як раніше казали артикулами, — зі зброєю в руках. (Згодом один з радянських — російських — поетів напише цілу поему під назвою «Двести десять шагов» — про ті «артикули» на Красній площі).

За добу ритуал повторювався 24 рази, адже бійці змінювалися (завжди приваблюючи до себе натовпи гулящих) через кожну годину — під бій курантів починаючи з другого перезвону. (Якщо температура опускалася нижчі 15 градусів почесна варта зодягала валянки, а обличчя змащувала жиром. Зодягалися перші курсанти як і всі бійці Червоної Армії двадцятих років — в будьонівки з шишаками та шинелі з петлицями, що були пошиті за малюнками художника В. Васненцова).

І ось, коли на початку війни німці опинилися біля воріт червонозоряної столиці, вирішено було спецпоїздом, з дотриманням архісекретності, евакуювати тіло Леніна (спецешелон охороняли 15 тисяч бійців внутрішніх військ, не рахуючи численних чекістів) до Тюмені. Є таке місто — обласний центр, на обох берегах р. Тури (притока Тоболу), перше російське місто в Сибіру. Виникло на місці татарського містечка Чингі—Тура в 14 ст. Тюмень — один з центрів Західного Сибіру, тепер однойменної нафтогазової провінції. Мешкали в місті (крім, звичайно, росіян) українці, татари, ненці, ханти, мансі, комі та ін.

У порівнянні з європейським центром Росії, Тюмень — закуткова глушина. Край, куди й Макар телят не ганяв пасти! Тож були певні: жодному німецькому главарю на думку не спаде бомбити Тюмень. І тим більше, шукати там мумію вождя.

Але й здійснити перевезення саркофагу з дорогоцінною мумією було не просто — потрібні суворі температурні умови, відповідна вологість та відповідне світло… А тут ще й дорожнє трясіння — більше півтори тисячі кілометрів залізницею! Не близький світ!

І все ж ризикнули. Та й виходу вже не було — німці могли в будь-який день увірватися до Москви.

Вагон обладнали спецобладнанням для забезпечення потрібного мікроклімату та спецамортизатором для зменшення вібрації. Вагон із саркофагом — об’єкт № 1 — помістили в середині спецешелону, що був переповнений бійцями, озброєними усіма видами зброї, включаючи кулемети й гармати.

Пост № 1 перенесли до вагону.

Варта змінювалася в дорозі, як і заведено (тільки бою кремлівських курантів не було чути) через кожну годину.

Тюмені дісталися благополучно без пригод. Вночі, оточивши запасну станцію, що знаходилась десь у глушині тієї глушини, потрійним кільцем, вивантажили саркофаг з мумією і перевезли її до місцевого сільськогосподарського технікуму, що був збудований в стилі ренесансу — там курсанти теж змінювалися через кожну годину. Неодмінно врочисто карбуючи кожен крок та здійснюючи потрібні артикули зброєю, і так нестимуть вони вахту в приміщенні сільськогосподарського технікуму, переобладнаному під тимчасовий Мавзолей цілих три роки і дев’ять місяців.

А тим часом Москва теж цілих три роки і дев’ять місяців залишатиметься без сакральної мумії вождя — бідненька! Як то їй це було пережити!

Мавзолей три роки і дев’ять місяців залишався порожнім, без свого насельника. Бовванів на Красній площі, як більмо на оці.

Остерігаючись, аби німці його не розбомбили, довго міркували, як його вберегти. Спершу порожню усипальницю хотіли було прикрити мішками з піском, але швидко збагнули, що при прямому попаданні авіабомби це не порятує. Тоді художники та архітектори запропонували «об’єкт» замаскувати, і увести таким чином ворогів в оману.

8
{"b":"222632","o":1}