Литмир - Электронная Библиотека

Шверник навіть плакав. Принаймні, шморгав носом.

Це коли забальзамований труп Сталіна із саркофагу в Мавзолеї перекладали в щойно збиту труну.

А річ у тім, що двома днями раніше на XXП з’їзді КПРС, що тоді проходив у Кремлі, після заключної доповіді М. С. Хрущова виступив секретар Ленінградського обкому товарищ Спиридонов і з більшовицькою прямотою запропонував «убрать тело Сталина с Мавзолея Ленина».

3’їзд із все тією ж більшовицькою прямотою підтримав цю пропозицію.

Ба, ба, на трибуну зненацька попросилася якась Лазуркіна — член партії з 60–річним стажем, і заявила, що напередодні вона буцімто… радилась з Іллічем (себто з його мумією! Містика якась!) і що буцімто Ілліч (сиріч його мумія) «стояв перед нею як живий». Ще й поскаржився (якщо мумія, то — поскаржилась), партійці з 60–річним стажем, що йому (їй, якщо мумії) буцімто «неприятно лежать в гробу рядом со Сталиным, принесшим столько бед партии». (Про ті біди, що їх сам Ілліч приніс, вождь тактовно промовчав).

І доля мертвого Сталіна була вирішена. З його кітеля зрізали золоті ґудзики (були в нього й такі, як він лежав у Мавзолеї), зняли Золоту Зірку Героя Соцпраці, тіло переклали в труну, а віко, як і водиться з покійниками, «заколотили».

Сподіваємось, назавжди. (А втім, поживемо — побачимо).

Далі вісім офіцерів Кремлівського полку на плечах винесли труну з Мавзолею (треба гадати, Ленін полегшено зтіхнув, що позбувся нарешті підселенця!).

Шверник з останніх сил шморгав носом, сиріч плакав. О двадцять другій п’ятнадцять труну поставили біля ями. Далі за справу взялися солдати — на вірьовках вони опустили труну в яму. Прощальних промов не було. Все робилося тишком — нишком, ніби крадькома і зпідтишка — від широкої громадкості.

Шверник все ще, але вже явно силуючи себе, шморгав посинілим носом. Солдати опустили в яму плиту перекриття, а тоді взялися за лопати.

Могилу швидко засипали (Шверник нарешті заспокоївся і вже не шморгав носом), зверху поклали плиту з прізвищем (ім’ям та по-батькові) і двома датами: народження і смерті. Все робилося мовчки, швидко, всі звуки глушили оркестр та гуркіт танків, які проводили репетицію параду на Красній площі.

Коли все було скінчено, члени Урядової комісії мовчки почовгли до Кремля — Шверник більше не шморгав носом.

Над входом до Мавзолею тим часом замаскували одне ім’я, нижнє і залишилося над входом лише верхнє — «Ленін». (Пізніше старий моноліт буде замінено новим, вже з одним ім’ям мумії).

На тім і скінчилося переселення «батька народів» — з Мавзолею до персональної могили.

А втім, залишилися ще вірші поета Євгена Євтушенка, де є такі рідки:

И я обращаюсь к правительству нашему с просьбою:
удвоить, утроить у этой плиты караул,
что б Сталин не встал
и со Сталиным — прошлое…

А воно ні-ні, та й встає.

Принаймні, все ще силкується вилізти з могили на світ білий.

А втім, все це…

Все це авторова фантазія — про те, що, мовляв, лєшій бродить…

Реальність же…

Реальність якраз така ж сама…

Як засвідчила якось преса (набрано було великими літерами): «СТАЛІН НА ЦЬОМУ СВІТІ, А ЗОВСІМ НЕ НА ТОМУ».

В цьому нас переконує, писала далі газета, голосування, організоване телеканалом «Россия» в рамках проекту «Ім’я Росії. Історичний вибір — 2008».

Під час голосування громадяни повинні були вибрати історичну особу, чиє ім’я найбільш повно асоціюється для них з ім’ям Росії.

І чиє ж, цікаво?.

За даними проміжних підсумків одноособово лідирує він, Йосип Сталін. Виходить, він таки й справді на цьому світі?

Виходить, таки мав рацію Олександр Сергійович, коли якось застерігав: там чудеса, там лєшій бродить?…

Р.S. «СЕКРЕТИ СТАЛІНА СХОВАНІ ЗА ПАРКАНОМ»

Це з преси.

Ще з цього ж матеріалу:

«Простих смертних, які побували тут, можна порахувати на пальцях. «Ближня» дача «вождя народів» у Кунцевому з дня його кончини ані на хвилину не припиняла залишатися гранично закритим об’єктом. Не дивно, що це місце як і раніше залишається окутаним таємницею.

Найкоротший шлях з Кремля до дачі займає рівно 12 хвилин. Тому Сталін і називав цю дачу ближньою».

І ось вже високі ялини, що ховають у своїй гущавині «ближню». Та ще шестиметровий паркан зеленого кольору (дачу ще називали «зеленою») під листя дерев, тож будинків не видно — вождь надійно ховався на «ближній».

За парканом, як свідчать ті, хто там був, «краса, що її не по описати.

Аж, аж не віриться, що це чудо розташоване практично в самому центрі Москви. Але шум мегаполіса сюди не долітає, тому тут царює незаймана тиша».

«Але я, — пише далі авторка, — відчувала забобонний страх. Час ніби тут зупинився, «законсервувавши» дачу — на ній нічого з дня смерті «вождя народів» не змінилося…»

Лише обмежена кількість чиновників та особиста охорона знала де знаходиться дача. На карті це місце не позначено. Маршрут від Кремля до «ближньої» був один. Ним і їздили. Але вождь народів, який відправив на страту сотні тисяч і мільйони своїх співгромадян, сам страшенно боявся смерті, йому всюди ввижались замахи.

Тому гнівався на охорону, яка возила його завжди однією і тією ж дорогою на дачу. Вимагав змінювати маршрут, кричав:

«Ви мене під кулі возите! У вас лише один маршрут!»

Навколо дачі (теж із страху «хазяїна» перед уявним замахом) було два паркани: один внутрішній, другий зовнішній. Між ними і несли службу півтора десятка постових. Самої дачі з-за першого високого паркану вони не бачили. Це було для того так влаштовано, аби який охоронець (Сталін повторюємо, боявся смерті, йому всюди ввижалися замахи) та раптом вночі не пульнув по освітлених вікнах. Вночі периметр — дача займала 20 гектарів, — обходили додаткові охоронці з собаками).

Нині на дачі багато грибів — ягід, птахів та білочок — для них навіть вивішені годівнички. Розкішний сад, повний квітів.

Із передпокою двері ведуть до Малої їдальні, Великої зали і у Другу кімнату. Назви їм придумав сам Сталін і завжди поправляв, якщо хто називав їх по-іншому. Сталін хотів щоб дім був точнісінько як його кремлівська квартира. Тому стіни кімнат на половину їх висоти декоровані дубом та карельською березою. А вище фарбували у світло-жовтий або лимонний колір. В кожній кімнаті килими, бронзові люстри чи бра, дивани, крісла, картини… Всюди висять термометри — як і при Сталінові, тут сьогодні підтримують температуру від 18 до 22 градусів.

Працює ліфт — на другий поверх…

І далі авторка захоплено пише: «Звідтоді, як він помер, практично жодна тарілочка не розбилася».

Все на «ближній» дачі «вождя народів» так, як і було за його життя.

Час тут ніби зупинився. З дня його смерті минуло 55 років, але дачу все так же пильно стережуть — бережуть, нічого не міняючи. Для чого бережуть — стережуть так ревно і запопадливо порожню дачу кривавого вождя?

Чекають? Так, чекають! Що ось-ось повернеться Хазяїн, а до його повернення все готове — готовісіньке. Навіть на дачі, не кажучи вже про країну.

Чекають, пам’ятаючи рядки Пушкіна: «Там чудеса… Там Сталін бродить…»

Правда, у Олександра Сергійовича «Лєший», але…

Чи не все одне?

1996–2009 роки

25
{"b":"222632","o":1}