Дістали 1500 метрів сурового полотна. За три дні викроїли з нього «дім», намалювали на ньому вікна і натягнули на каркас, що його спорудили над Мавзолеєм Ілліча. Мовляв, з небес німецькі льотчики, прорвавшись до центра столиці, сприймуть той муляж, ту декорацію за справжній будинок, не розуміючи де ж подівся сам Мавзолей…

І ось коли саркофаг вночі таємно вивезли із столиці (вивозили таємно, але про те тієї ж ночі дізналися всі), а на Мавзолей натягнули маскувальний «халат», москвичі й зрозуміли: Москві амба! Спасайся, хто як може!

І на дорогах, що вели з Москви в глибину Росії, на схід, потяглися тисячні валки охоплених панікою втікачів, які вже ні в що і нікому не вірили.

«Головне питання, яке хвилює всіх (точніше — цікавить — В. Ч.), хто потрапляє в бункер: чи був там Сталін? За офіційними даними, під час війни його там не було. Можливо, це всього лише частина легенди, яка гласить, що вождь нікуди з Москви не виїздив. Але це твердження нині багатьма істориками піддається сумнівам. Річ у тім, що в кількох кварталах від бункера один час мешкала дочка Сталіна — Світлана, яка під час бомбардувань ніби кілька разів ховалася в цьому бункері, а тому Сталін, який любив дочку, — цілком ймовірно міг провідувати її в Куйбишеві і зайти до свого бункера» — з одного видання.

В кінці листопада — на початку грудня Йосип Сталін почав збиратися в неблизьку як для нього, який постійно сиднем сидів у Кремлі та на Ближній дачі, — дорогу. Простіше — евакуюватися з Москви. Ще простіше — тікати, бо сидіти в Кремлі, до якого, захопивши Москву (а це питання лише найближчого часу), в першу чергу увірветься ворог, вже було небезпечно і безперспективно. Цілком таємно, слідом за урядом, який евакуювався днем раніше до Куйбишева, залишив Москву і владар червоної імперії. До передмість столиці за найперевіренішими даними, секретними, звичайно, хоч і всім у Москві відомими, вже вийшов ворог. Потаємно, спецпоїздом (користуватися авіацією «батько всіх народів» страшенно боявся — авіафобія, — та й літак німці могли легко збити) прибув до Куйбишева (до 1935 року Самара), що розташований на лівому березі Волги, при впадінні до неї р. Самари.

Кількома днями раніше туди прибула його улюблениця, дочка Світлана.

В Куйбишеві для Сталіна заздалегідь спорудили спецбункер — на випадок, якщо доведеться залишати столицю.

І ось цей випадок настав.

Так званий «бункер Сталіна» (так його назвуть пізніше, вже по війні) був збудований в центрі міста і вважався найглибшою спорудою часів Другої світової війни.

Підземні апартаменти для вождя спроектував архітектор Юліан Островський. На той час Куйбишев, куди було евакуйовано з Москви радянський уряд, апарат ЦК ВКП(б) і 22 іноземні місії, офіційно вважався «запасною» столицею.

Архісекретний об’єкт було розташовано під будинком куйбишевського обкому ВКП(б).

Як увійти до приміщення, праворуч від парадних сходинок в холі обкому партії знаходилася металева решітка, а вже за нею непримітні двері, біля яких цілодобово чергував співробітник НКВС. Відразу ж за ними — металева решітка, а вже за нею знаходився один з головних секретів тодішнього режиму. Бункер у спішно — пожежному плані, але без шкоди на якість, споруджували кращі спеціалісти країни — московські метробудівці та донецькі шахтарі й робітники. Було вийнято біля 20 тисяч кубометрів ґрунту і покладено 10 тисяч кубометрів бетону.

(Дивно, але місцеві мешканці, які жили поблизу, не пам’ятають, щоб у тому районі були коли-небудь якісь ознаки будівництва. Як вивозилася земля і як привозили бетон та як з’являлися в шахті бригади будівельників та будівельні матеріали — та ще під будинком обкому партії — так і залишилося загадкою).

Про подальшу долю будівельників існують дві версії. Традиційна: їх розстріляли, як у всі часи знищували творців надсекретних споруд (буцімто було знищено 843 чоловіки). Друга: з них лише взяли підписку про нерозголошення таємниці про бункер і кожен із застережених і настрашених зберігав її до своєї природної смерті, ніде про той об’єкт не обмовившись і слівцем. Бо інакше — куля в підвалі. Або — довічне ув’язнення.

Бункер Сталіна був на той час найпотужнішою подібною спорудою. Його глибина — 37 метрів. (Для порівняння: глибина бункера Гітлера в Берліні сягала 13, Черчіля та Рузвельта сховки розташовувалися взагалі на глибині всього лише… 5 метрів).

Сховок для Сталіна було вирито менше, як за 9 місяців. Цілодобової, правда, роботи — рекорд для спорудження таких об’єктів!

Бункер мав автономну систему регенерації повітря і свою електростанцію, відзначався надійною герметизацією і був розрахований на повну автономність на протязі 5 діб.

Секретне підземелля було багатоповерховою спорудою, мало ліфти. На найнижчому — себто найглибшому від поверхні і найбезпечнішому поверсі знаходилася зала засідань на 115 осіб, поруч — кімната відпочинку для вождя, а також його робочий кабінет. На верхніх поверхах — кімнати для охорони, служби технічного забезпечення.

Сховок міг витримати пряме попадання найбільшої авіабомби тих часів, адже над ним було встановлено монолітній бетонний блок товщиною в три метри, піщана подушка і ще один метровий «матрац», званий на Русі тюфяком.

А над усім тим забетонованим підземеллям здіймалася будівля куйбишевського обкому ВКП(б), звична для куйбишевців за роки та роки і тому на неї ніхто на звертав уваги. А що вона охороняється, так тут нічого дивного — партійна все-таки споруда.

Проте зовні охорони майже не було — лише пара кадебістів на вході.

Вся охорона ховалася в будинку обкому. І — більша її частина, — вже в самому бункері. Нею були добре нашпиговані поверхи, документи перевірялися на кожному поверсі чи не через десяток — другий кроків.

За такої пильності — миша не проповзе непоміченою. А ще ж неподалік у непримітному будинку з внутрішнім двориком цілодобово перебував загін НКВС — на всяк випадок. Раптом потрібна буде допомога бункеру, то загін за лічені хвилини кинуть до обкому на виручку…

Верховний правитель технічною стороною бункера лишився задоволений, на відміну від політичної та воєнної…

Йосип Сталін довго стояв у залі засідань бункера, смоктав погаслу люльку і був явно чимось незадоволений.

Чи радше роздарований.

— За-ала за-асіда-ань, — насмішкувато протягнув, не виймаючи з рота люльки. — На 115 місць. На сто п’ятнадцять виступаючих ротів. Златоустів, т-туди п-перетуди!.. Що, що, а виступати ми вміємо. Ось тільки де зараз набрати стільки засідальників, як вони вже давно розбіглися з Москви?.. Та й ми вже як по Маяковському… прозасідавші! Дозасідалися, доприймалися рішень, що справу Леніна… просрали!

Вийняв люльку з рота, сплюнув жовту од нікотину слину і важко пішов, понуро, похмуро й неспішно, затиснувши в кулаці лівої руки люльку на рівні десь біля останнього ребра знизу.

За ним, зберігаючи дистанцію, невидимими і безшумними тінями рушили охоронці. Біля дверей кабінету Верховного, де вже стояла своя охорона, вони позавмирають все тими ж невидимими тінями. (Сталін без охорони кроку не міг ступити, вважаючи, чим її більше, тим краще, але страшенно не терпів як його охорона «лізла в очі»).

Зайшовши до кабінету (після кремлівського, вельми скромненького), Сталін довго міряв його скрадливими кроками і час од часу спльовував жовту й гірку слину…

Кабінет був скромний як за розмірами, так і за обстановкою. На стіні висів незмінний портрет Ілліча, який теж сидів у своєму кабінеті і читав «Правду», явно демонструючи фотографу, що ж він саме читає.

Глянувши на знаменитий, вивчений до дрібниць портрет старшого вождя, у якого він довго був у підпасках, Сталін у відчаї буркнув:

— Просрали!..

Зняв трубку, глухо буркнув:

— Молотова!

За кілька секунд в трубці почувся знайомий голос:

— Молотов слухає!..

Ввічливо — бадьорий такий голос, діловий і в той же час державний, з тону якого важко було дізнатися, який же настрій у його господаря.