Але торговець нарешті прийшов і попросив, щоб він постриг чотирьох овець. Потім заплатив йому, скільки треба, й попросив навідати його і наступного року.

Тепер йому залишалися тільки чотири дні, щоб знову навідатися в це село. Він був збуджений і водночас невпевнений: можливо, дівчина його вже забула. Тут проходило чимало пастухів, які хотіли продати свою вовну.

– Немає значення, – сказав хлопець своїм вівцям. – Я також познайомлюся з іншими дівчатами в інших селах.

Але у глибині свого серця він знав, що це має значення. І що як пастухи, так і моряки, так і інші мандрівники завжди знали місто, де жила дівчина, спроможна примусити їх забути про радість вільно подорожувати світом.

Довгоочікуваний день наближався й пастух намагався гнати своїх овець у напрямку сонця. «Їм ніколи не доводиться ухвалювати рішення, – подумав він. – Можливо, тому вони завжди біля мене». Єдина потреба, яку мають вівці, – це вода та їжа. А ще хлопець знав усі найкращі пасовища Андалусії, то вони завжди залишалися його друзями. Навіть якщо дні були всі однакові, а їхні довгі години тяглися між сходом і заходом сонця; навіть якщо вони не прочитали жодної книжки за своє коротке життя і не розуміли мову людей, які розповідали новини в селах. Вони завжди мали питну воду та їжу, і їм цього було досить. Натомість вони великодушно пропонували свою вовну, своє товариство й – вряди-годи – своє м’ясо.

«Якби сьогодні я перетворився на страховище й став убивати своїх овець одну за одною, вони зрозуміли б це тільки тоді, коли майже всю отару було б винищено, – подумав хлопець. – Бо вони довіряють мені, а тому часто забувають довіряти власним інстинктам. Лише тому, що я приводжу їх туди, де є їжа й вода».

Сантьяго подивувався власним думкам. Можливо, церква з сикомором, що виріс у неї всередині, була наповнена злими духами. Вона примусила його вдруге побачити той самий сон і навіяла йому гнів проти своїх супутниць, завжди таких йому вірних. Він випив трохи вина, яке зберіг від учорашньої вечері, й тугіше укутався у свою куртку. Він знав, що через кілька годин, коли сонце буде в зеніті, спека стане такою сильною, що він не зможе гнати овець у полі. То був час, коли вся Іспанія поринала в сон, рятуючись від літньої спеки. Спека тривала до вечора, й протягом усього цього часу він мусив тягти на собі куртку. Одначе, коли він думав, чи не позбутися цієї зайвої ваги, то завжди згадував, що вона його рятувала від ранкового холоду.

«Ми завжди повинні бути готові до сюрпризів погоди», – подумав він і відчув вдячність до важкої куртки.

Куртка мала причину для свого існування, а хлопець – для своєї праці. За два роки мандрів рівнинами Андалусії він знав напам’ять усі села й містечка цього регіону, й мандри були великим резоном його життя. Цього разу юнак мав намір пояснити дівчині, чому простий пастух уміє читати: до шістнадцятьох років він навчався в семінарії. Батьки хотіли, щоб хлопець став священиком – причина для гордості простої селянської родини, яка трудилася лише для того, щоб мати воду та їжу, як і його вівці. Він вивчав латину, іспанську мову й теологію. Але з дитячих літ мріяв пізнати світ, і це було для нього набагато важливіше, аніж пізнати Бога та гріхи людей. Якось увечері, коли він навідав свою родину, то сказав батькові, що не хоче бути священиком. Він хоче мандрувати.

– Люди з усього світу проходили через це село, сину, – сказав йому батько. – Вони мандрують у пошуках чогось нового, але залишаються такими, як і були. Вони готові піти на смерть, щоб досягти своїх ілюзій, але потім розуміють, що в минулому їм жилося краще, ніж тепер. Вони мають русяве волосся або темну шкіру, але більше нічим не відрізняються від жителів нашого села.

– Але я не знаю тих країв, звідки вони приходять, – заперечив хлопець.

– Ці люди, коли вони знайомляться з нашими полями й нашими жінками, кажуть, що хотіли б завжди жити тут, – провадив батько.

– Я хотів би пізнати тих жінок і ті краї, звідки вони приходять, – сказав хлопець. – Бо вони ніколи на залишаються тут.

– Ті мандрівники мають при собі торбину грошей, – не раз казав йому батько. – Щодо нас, то в нас лише пастухи мандрують.

– Тоді я стану пастухом.

Батько нічого більше не сказав. Наступного дня він дав йому торбинку з трьома іспанськими старовинними монетами.

– Одного разу я знайшов їх у полі. Мабуть, із неба впали. Купи собі отару, вирушай у світ і мандруй, доки не зрозумієш, що наш край найкращий, а наші жінки найгарніші.

І він його благословив. В очах батька хлопець також прочитав бажання пізнати світ. Бажання, яке досі жило, хоча протягом десятків років він намагався задовольнитися водою, їжею й одним і тим самим місцем для спання щоночі.

Обрій забарвився в червоний колір, а потім із-за нього викотилося сонце. Хлопець пригадав розмову з батьком і відчув радість; він уже познайомився з багатьма замками й багатьма жінками (але жодна не могла зрівнятися з тією, яка чекала його через два дні). Він мав куртку, мав книжку, яку міг обміняти на іншу, й мав отару овець. Одначе найважливішим було те, що кожного дня він реалізував велику мрію свого життя – подорожувати. Коли він стомиться від полів Андалусії, то зможе продати своїх овець і стати моряком. Коли стомиться від моря, то познайомиться з багатьма містами, багатьма жінками, багатьма можливостями бути щасливим.

«Не можу зрозуміти тих, хто шукає Бога в семінарії», – подумав він, дивлячись на вранішнє сонце. Завжди, коли було можливо, він обирав іншу дорогу, щоб іти далі. Він ніколи раніше не бачив цієї церкви, хоч і проходив тут багато разів. Світ був великий і невичерпний, і якщо Сантьяго дозволяв, щоб вівці вели його бодай трохи, то відкривав надзвичайно цікаві речі. «На жаль, вони не усвідомлюють, що кожного дня йдуть по іншій дорозі. Вони не помічають, що луки стають іншими, що зупиняються вони теж в іншому місці – бо вони надто заклопотані пошуками їжі й води».

«Можливо, так буде з усіма нами, – подумав пастух. – Навіть зі мною, хоч я й не думаю про інших жінок, відколи познайомився з дочкою торговця сукном». Він подивився на небо – за його розрахунками, він мав шанси пообідати в Тарифі. Він міг там обміняти свою книжку на товщу, наповнити пляшку вином і підстригти бороду та волосся, підготувавшись до зустрічі з дівчиною, й він не хотів думати про ймовірність того, що раніше від нього туди навідався інший пастух із більшою кількістю овець, щоб попросити її руки.

«Саме можливість реалізувати сон робить життя цікавішим», – міркував він, знову подивившись на небо й прискоривши ходу. Він пригадав, що в Тарифі живе стара жінка, спроможна тлумачити сни. А він цієї ночі бачив сон, який повторився вдруге.

Стара ворожка провела хлопця до кімнати у глибині дому, відокремленої від зали завісою зі смуг кольорового пластику. У кімнаті був стіл, образ Святого Серця Ісусового й два стільці.

Стара сіла й попросила його, щоб він також сів. Узяла його за обидві руки й тихим голосом стала молитися.

Її молитва здавалася циганською. Молодий пастух уже не раз зустрічав на своєму шляху циган. Вони мандрували, але не мали справи з вівцями. Люди казали: циган жити не може, щоб не одурити іншого. Казали також, що вони уклали договір із чортом і викрадали дітей, щоб ті служили рабами в їхніх таємничих таборах. Коли Сантьяго був малий, він помирав від страху, боячись, що його вкрадуть цигани, і цей давній страх повернувся, коли стара взяла його за руки.

«Але ж тут присутній образ Святого Серця Ісусового», – подумав він, намагаючись зберегти спокій. Він не хотів, щоб його руки тремтіли й щоб стара помітила його страх. Він мовчки став читати «Отче наш».

– Як цікаво, – сказала стара, не відриваючи погляду від руки хлопця.

І знову замовкла.

Хлопець занервував. Руки йому затремтіли, й стара це помітила. Він швидко прибрав руки.