Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Тому «Алхімік» – текст символічний. На його сторінках я не тільки викладаю все, чого навчився з цього питання, а й намагаюся віддати належне великим письменникам, які змогли опанувати Універсальну Мову: Гемінґвею, Блейку, Борхесу (який також використав одну з перських історій для одного зі своїх оповідань), Мальбі Тагану, до речі, теж.

Щоб завершити цю велику передмову й проілюструвати те, що мій Учитель хотів сказати, називаючи мені алхіміків третього виду, варто згадати про історію, яку він розповів мені у своїй лабораторії.

Мати Божа, з малюком Ісусом на руках, вирішила зійти на Землю й навідати один монастир. Сповнені гордості, святі отці стали у велику чергу й кожен підійшов до Святої Діви, щоб засвідчити їй пошану. Один із них продекламував їй чудові вірші, другий показав свої ілюстрації до Біблії, третій назвав імена всіх святих. Й ось так, один за одним, ченці вшановували Матір Божу й малюка Ісуса.

Останнім у черзі стояв священик, найскромніший у монастирі, який ніколи не вивчав мудрі тексти тієї доби. Його батьками були прості люди, які працювали в старому цирку, що був поблизу монастиря, й усе, чого вони його навчили, було підкидати вгору кулі й виконувати деякі трюки жонглерства.

Коли настала його черга, інші отці хотіли припинити вшанування, бо старий жонглер не вмів сказати нічого важливого й міг завдати шкоди репутації монастиря. А тим часом у глибині серця й він відчував величезну потребу віддати якусь частину себе Ісусові та Святій Діві.

Засоромлений, відчуваючи на собі докірливий погляд братів, він дістав зі своєї сумки кілька апельсинів і став підкидати їх угору, виконуючи вправу з жонглерства, єдине, що він умів робити.

І тільки тоді малюк Ісус усміхнувся й заплескав у долоньки на руках у Богоматері. А Свята Діва простягла руки, дозволивши тому ченцеві трохи потримати малого.

Присвячується Ж. – Алхіміку, котрий пізнав таємницю Великого Творіння

О Маріє, зачата без гріха, молися за нас, щo звертаємося до Тебе. Амінь.

І сталось, коли вони йшли, Він прийшов до одного села. Одна ж жінка, Марта їй на ім’я, прийняла Його в дім свій.

Була ж у неї сестра, що звалась Марія; вона сіла в ногах у Ісуса та й слухала слова Його.

А Марта великою послугою клопоталась, а спинившись, сказала: Господи, чи байдуже Тобі, що на мене саму полишила служити сестра моя? Скажи ж їй, щоб мені помогла.

Господь же промовив у відповідь їй: Марто, Марто, турбуєшся й журишся ти про багато чого, а потрібне одне. Марія ж обрала найкращу частку, яка не відбереться від неї…

Від Луки, 10:38—42

Алхімік узяв книжку, яку хтось із караванників мав у своєму багажі. Вона була без палітурки, але він зміг прочитати ім’я її автора: Оскар Вайльд. Гортаючи її сторінки, він зустрів історію про Нарциса.

Алхімік знав легенду про Нарциса – вродливого хлопця, який мав звичай щодня милуватися своєю красою, віддзеркаленою на поверхні озера. Він був так зачарований самим собою, що одного дня впав у воду й утопився. На тому місці, де він упав, виросла квітка, яку назвали нарцисом.

Але Оскар Вайльд закінчив цю історію трохи інакше.

Автор розповів, що коли Нарцис помер, прийшли ореяди – богині лісу – й побачили, що озеро змінило форму, перетворившись на величезне дзеркало води у глечику солоних сліз.

– Чому ти плачеш? – запитали ореяди.

– Я оплакую Нарциса, – відповіло озеро.

– О, не лякай нас, що ти оплакуєш Нарциса, – сказали ореяди. – Хоч ми завжди бігали за ним у лісі, лише ти мало можливість зблизька милуватися його красою.

– А хіба Нарцис був гарний? – запитало озеро.

– Хто міг знати про це краще, ніж ти? – здивувалися ореяди. – Адже саме на твоїх берегах він щодня нахилявся.

Озеро якийсь час мовчало. Нарешті воно сказало:

– Я оплакую Нарциса, але я ніколи не помічало, що він гарний. Я оплакую Нарциса, бо щоразу, коли він нахилявся над моїм берегом, я могло бачити у глибині його очей віддзеркалену там мою власну красу.

– Яка чудова історія, – сказав Алхімік.

Частина перша

Алхімік - i000001070000.jpg

Хлопця звали Сантьяго. Починало смеркатися, коли він підійшов зі своєю отарою до старої покинутої церкви. Дах із неї давно був зірваний, і величезний сикомор давно стояв на тому місці, де раніше була ризниця.

Хлопець вирішив заночувати тут. Він загнав усіх овець у зруйновані двері й потім перегородив їх кількома дошками, щоб вівці не розбіглися протягом ночі. Вовків у цій місцевості не було, але іноді вівця втікала в нього вночі, й він гаяв увесь наступний день, відшукуючи її.

Він постелив на землю свою куртку й ліг, використавши як подушку книжку, яку щойно прочитав. Перш ніж заснути, подумав про те, що пора йому почати читати грубіші книжки; вони забирали більше часу на прочитання й були зручнішими подушками для спання.

Було ще поночі, коли він прокинувся. Поглянув угору й побачив зірки, що світилися крізь напівзруйнований дах.

«Я хотів би поспати трохи довше», – подумав він.

Він бачив той самий сон, який бачив протягом усього минулого тижня, і знову прокинувся надто рано. Підібрав палицю й почав будити овець, які ще спали. Він завважив, що коли прокидався, більша частина овець також прокидалися. Так ніби якась таємнича енергія поєднувала його життя з життям овець, які вже два роки топтали разом із ним землю в пошуках води та їжі. «Вони так звикли до мене, що знають мій розпорядок дня», – тихо проказав він. На мить замислився й дійшов висновку, що, можливо, все відбувається навпаки: можливо, це він пристосовується до розпорядку овець.

Проте деякі з них потребували більше часу, щоб прокинутися. Хлопець будив кожну палицею, називаючи її на ім’я. Він завжди вірив, що вівці спроможні зрозуміти все, що він каже. Тому іноді читав їм уривки з книжок, які справили на нього особливе враження, або говорив їм про самотність і радість, які пастух переживає в полі, або коментував останні новини, що про них він довідувався в містах, через які мав звичай проходити.

Протягом останніх двох днів він думав практично про одне й те саме: про дівчину, дочку торговця, який жив у місті, куди він мав прийти через чотири дні. Торік він був там лише один раз. Торговець володів крамницею сукна й полюбляв, аби овець стригли в нього перед очима, щоб уникнути обману. Один із його друзів назвав йому ту крамницю, й пастух пішов туди зі своїми вівцями.

– Я хотів би продати тут трохи вовни, – сказав він торговцеві.

Крамниця була повна, і її власник попросив пастуха зачекати до смеркання. Пастух сів на тротуар і дістав зі своїх саков книжку.

– А я й не знала, що пастухи спроможні читати книжки, – пролунав жіночий голос поруч із ним.

То була дівчина, справжня андалусійка: з довгим чорним волоссям і очима, невиразно схожими на очі стародавніх конкістадорів-маврів.

– Це не дивно, бо вівці навчають більше, аніж книжки, – відповів хлопець.

Вони розмовляли понад дві години. Вона назвала себе дочкою торговця сукном і розказала про життя в селі, де кожен день схожий на інший. Пастух розповів про поля Андалусії, про останні новини, що про них довідався в містах, через які проходив. Він був задоволений, що йому не доводилося весь час розповідати про овець.

– Як ви навчилися читати? – запитала його дівчина.

– Як і всі інші люди, – відповів хлопець. – У школі.

– Але якщо ви вмієте читати, то чому ви лише пастух?

Хлопець вигадав якусь відмовку, щоб не відповідати на це запитання. Він був переконаний, що дівчина його ніколи не зрозуміє. Він усе розповідав про пригоди у своїх мандрах, і її маленькі чорні очі то розширювалися, то замружувалися від страху й подиву. Час минав, і хлопцеві почало хотітися, щоб цей день ніколи не закінчився, щоб батько дівчини був заклопотаний ще довго й примусив його чекати не менш як три дні. Він помітив, що переживає почуття, якого раніше ніколи не знав, йому захотілося залишитися тут жити назавжди. Із чорноволосою дівчиною дні ніколи не були б однаковими.

2
{"b":"219397","o":1}