— Я колись любив читати з крилоса послання апостола Павла. Це була насолода для душі. Я читав… церква повна-повнісінька, і всі слухають… і мені здавалося, що, читаючи «Апостола», я і в церкві продовжую учительську свою роботу, як продовжував її в читальні, в гуртку «Сільського господаря» чи в споживчій кооперації. Я був смішний… я був смішний, бо якось стара Тереня, набожна жінка, по Службі Божій зачепила мене на вулиці й спитала, чи слова в «Апостола» написані золотом… бо звучать вони немовби із золота литі, такі вони не наші, великодні, і падають, і падають вони на людські голови, як таляри. Так дзвінко, так дивно, так солодко, пане директоре.

Гайдаш посміхнувся; Гайдаш, очевидно, посміхнувся жінці, якої, мабуть, давно нема на світі.

— Хай вам ця врятована від вогню книга буде пам'яткою про часи, коли ви промовляли до людей не тільки з крилоса у церкві. А скільки книжок розходилося поміж людей з вашої бібліотеки, — я налаштувався на мирний лад, мені на хвилину здалося, що Гайдаш подобрів.

— І що з того, холєра ясна… що з тих книжок, яка користь? Хто пам'ятає про слова — золоті таляри із посланій апостола Павла, які, дарма, що сприймалися лише на слух, як музика, ушляхетнювали душі? Книжки, холєра ясна, «будівничі нового щасливого життя» спалили, а читачі моїх книжок стали. Господи прости, стали стрибками, які допомагали енкаведистам вивозити сусідів на Сибір… стали донощиками енкаведе або ж есбістами з криївок, що теж вішали часом невинних в ім'я України. Ше інші повивчались на педагогів, які бояться на своїх уроках промовити слово «Україна», лише вголос вимовити, лише її згадати; ще інші пишуть в газетках брехливі статейки про «щасливе життя»; а ще інші, як ось ти, сусідський хлопець, малюють доярку із золотою зіркою Героя на грудях, знаючи, що вона, доярка твоя, ніяку героїчну роботу не переробила, і що зірка золота на її цицьці — не золота. Жах! Кого я вчив, і що я вчив, як…

Він таки був невблаганним, цей старий учитель Гайдаш; він судив суворо людей, але й не щадив себе; він впхнув мені під руку «Апостола» й майже силоміць випровадив із хати.

Після смерті матері якось, переглядав наш простенький родинний архів — татові листи з фронту, похоронку на нього, радянські та німецькі поквітування за зданий контигент зерна, м'яса, картоплі, молока, мамину заяву про вступ до колгоспу — певно, це була перша спроба, яку вона написала, але не віднесла до канцелярії, а вже потім у тій же канцелярії нашкрябала іншу під диктовку опера Ступи. Були в архіві — в паперовій шабатурці — й фотографії, правда, небагато, бо рідко загощав до Горопах мандрівний фотограф. Серед них я звернув увагу на групову світлину: стояли тато мої у вишиваній сорочці, наш сусід директор школи Северин Гайдаш при краватці. Мама мої сиділи в плетеному з лози кріслі з дитям на колінах, певно, це був я. У другому кріслі — такі я бачив на веранді у Гайдаша — сиділа красива білява жінка з розпущеним довгим волоссям; обома руками пригортала до грудей цілий снопище квітів. Усі на світлині були молоді, очевидно, було їм весело позувати перед об'єктивом, бо посміхалися; їх щиру посмішку навіть іржа часу не погризла.

Уже пізніше, здається, я задумав скористатися з цієї фотографії і намалювати портрет директорової дружини; я її добре затямив, її пастельну лагідність, завжди вибачливу посмішку, тендітність і певну млявість рухів; іще малим будучи, я запитував маму, як може «біла директорова» жити з директором, який пирскав, як вогонь. Може, він її б'є…

Мама гладила мою чуприну й посмішковувались з моїх страхів:

«Який ти дурний, Василашку, — казали, — хіба пан директор щось таке може собі дозволити. Він же дітей учить…»

Фотографія і дитячі враження допомогли мені створити образ жінки, яка любить цілий світ; я так задумав і так мені вдалося. Я ніколи цей портрет не виставляв, але колеги, що приходили до майстерні, цокали язиками.

Може, вдався мені цей портрет зовсім не тому, що я пам'ятав Ірину Юрківну й що фотографія ніби зберегла її безборонний характер, а тому, що з самого початку роботи призначив його старому Гайдашу, це була наче спроба віддачі вчителеві боргів.

Гайдаша цього разу застав на городі: копав картоплю. Був у тих же кирзаках та у фуфайці. В сірому осінньому дні, під низьким волохатим небом Гайдаш виглядав постарілим, зів'ялим. Одначе, зобачивши мене, випростувався та ще й звично наїжачився. Руді вуса стирчали під носом, як щітка з мідного дроту.

— Ну, чого тобі, — відмахнувся від мого «помагайбіг» і оперся вичікувально на високу сапелну. За його спиною, за чорними вербами гойдалося біле марево хмар; із того хмаровиння одна за одною безгомінно випливали ворони; було їх безліч, немовби вони виплоджувалися у сірих хмарових безоднях — кружляли над селом, над полями, над цілим світом.

— Я приніс вам борг, Северине Петровичу, — промовив я і показав на запаковану в цупкий папір картину.

— Мені ніхто й нічого не винен. І ти теж, — відрізав. — Ми на цю тему вже балакали. — Повернувся до мене спиною і заходився орудувати сапкою. Вороння обсіло верби й мовчки спостерігало за двома чоловіками, які стояли на свіжому картоплищі; вороння, видно, сподівалося на поживу, залишену людьми.

— Я приніс борг не вам, якщо вже на те пішло… якщо ви вже такі непрощаючі, дарма, що сам Господь прощає закоренілим грішникам. Я приніс борг пані Ірині. Дозвольте, віднесу його до хати, — сказав я рішуче.

Він глянув на мене через плече.

— Ірині? — затремтів його голос. — Але ж її нема. — Не був уже таким, як перед хвилиною, невблаганним. Стояв розгублений розтривожений,

— Борги віддають і мертвим, — сказав я. — Хіба не ви колись нас учили, що маємо борги перед предками?

Гайдаш жбурнув сапку й навіщось погрозив воронам, що нахабно перелітали з верб на картоплище.

— То підемо до хати, — промовив тихо. — Вороння тут, — додав, ніби й справді остерігався, щоб вороння не підглянуло, які борги я приніс віддавати його Ірині.

В сінях він скинув кирзаки й відчинив двері до кімнати; було натоплено, чисто і, як колись влітку, пахло рум'янком.

— Закуримо, — сказав примирливо, простягаючи пачку «Аврори».

Зовсім не був на себе подібний, на того Гайдаша — звично суворого, гострого; виглядало, що саме ім'я його покійної дружини мало магічну силу; мало здатність робити його м'яким і терпеливим.

Я розгорнув папір і поклав портрет на стіл, приперши його до стіни. Глибока чорна рама була схожа на вікно; з вікна, з далекої далечіні споглядала на свою зубожілу оселю молода білява жінка, яка сиділа в плетеному кріслі й притискала до грудей величезний сніп квітів; одначе про квіти жінка забула, волошкові її очі шукали, здавалося, Гайдаша… шукали й знаходили, бо сяяли радістю і запитували: «Ну, як ти без мене живеш, мій любий?»

Гайдаш тремтячими руками кинув на ніс окуляри, упав грудьми на стіл, довго вдивлявся в портрет, потім тяжко застогнав:

— Ірцю! Моя, ти Іринко.

…Ти ось малюєш, сусіде, а я, бігме, не знаю, навіщо погодився тобі позувати, сидячи каменем? Піддався я твоїй просьбі? Цікаво мені подивитися на себе збоку: який я є? Чи тліє в мені надія, що смерть не буде мати наді мною сили, я лишуся в пам'яті моїх учнів, яких я у школі учив розуму, добра й правди? Чи це, сусіде мій упертий, є природним жаданням людини лишитися в пам'яті людській… принаймні в пам'яті людей одного села? Я начебто колись немало потрудився для Горопах, власне, робив усе, що міг робити національне свідомий народний учитель: у «Просвіті» був організатором і режисером аматорських вистав; був диригентом хору, бо грав трохи на скрипці, а хто інший, окрім мене, відкрив би сільським парубкам, дівчатам і поважним ґаздам чар хорового співу; в гуртку «Сільського господаря» — було таке товариство — навчав садити сади, заводити пасіки й плантації трускавок, на мокляках, де росли шуварі, багатьох підговорив викопати саджавки й плекати рибу, за яку жиди у Бистричанах платили немалі гроші. Навіть компости робити — й то не обходилося без моїх порад.