Покута це моя і потреба…

Можете назвати мене, добродію мій Василю, фільозофом, який на старість позбирав трохи розуму, а я собі міркую, що якраз замолоду в Кармеліті пройшов я вищі школи. Хто знає, як би прожив життя, коли б не перебув тих кілька літніх ночей у Рогачівському криміналі. Може, став би донощиком, що нашіптував би «органам» на своїх сусідів, може, записався б безбожником і скидав би з церков хрести (є серед нас і такі, аби гроші), може, зробився б партійним, щоб бути в колгоспі не фірманом, а бодай би бригадиром, може, був би зрадником і свого часу водив би (як деякі водили) енкаведистів по лісах, винюхуючи бандерівські схрони? Може, обікрав би сироту або зневажив би вдовицю? Господи, та хто знає, скільки б лишилося за мною лихої слави, ганьби, якби не кулемет в руках косоокого чубарика, якби не розпростерті при свічках оті білі дівчата під п'яними від похоті солдатами…

Мене, очевидно, можна назвати боягузом, останньою наволоччю, і я можливо, заслуговую на презирство, але, бачучи наругу над гімназистками, я не мав ні сили, ні відваги бодай ворухнути пальцем, щоб тих дівчат оборонити; я був розчавлений, немов черв'як, на якого наступили чоботом; я не відчував ні рук, ні ніг, не дихав, не чув свого серця, лише у розпухлій, здається, голові жила насторога: дивися, стеж за ними й не смій ні сплакнути, ні скрипнути зубом, і не смій зімліти, інакше — видаш себе. Хоч, щоправда, напливали на мене, як крига на ріці, моменти, коли хотілося вмерти, щоб не бачити, що діється на розстелених коцах, на яскраво, немов на глум, освітленій сатанинській сцені. Боже мій, чому я не осліп, чому я не оглух, чому я не вмер вчасно… чому було мені призначення бачити, як енкаведе підтягувало штани, а потім за наказом голомозого командира отій високій дівчині «за кару» забивали в лоно горілчану пляшку. Послухайте, ви можете це собі уявити? Ви можете повірити, що це робили люди? Я знаю, що трапляються серед нас поодинокі виродки, садисти із вивихнутим розумом, але щоб садистами були поспіль люди з державними знаками на чолі… Ви вчений чоловік, добродію мій Василю, але напевно в ніякій табулі від сотворения світу не вичитали, що десь у якійсь країні отак знущалися над жіночою плоттю.

Дівчина тільки один раз устигла скрикнути, бо енкаведист сів задницею їй на обличчя, а ще інші тримали за руки й за ноги, тіло її билося в конвульсіях, гола його білизна спалахувала при свічках кривавим полум'ям. Врешті вона зімліла, бо стихла, а голомозий командир стрілив їй з револьвера просто в лице… і другій мучениці теж стрілив ув обличчя, потім солдати поволокли їх за коси до купи мерців.

На цьому сатанинські оргії не скінчилися: ще три чи чотири рази голомозий політрук засвічував на горищі вівтарні ліхтарі, іще знову й знову приводив він сюди арештованих дівчат і віддавав їх на розтерзання енкаведистам. Особисто він свої жертви не ґвалтував, він лише походжав, заклавши назад руки, попахкуючи своєю люлькою… і він лише командував кожного разу: «Ану, ребята, давайте за дєло. Ану, кто первий? Ану, дайте жизні сукам, щоб помнілі вас і на том свєтє. А етой по всему — бутилку между ног. І етой тоже бутилку. А етой отреж сіскі, Серьожа. А етой подсипте в манду битого стекла!..» Так тривало до світанку…

На світанку умовкли на подвір'ї трактори, стихли постріли й крики. Було німотно, глухо, тюрма немовби спала безпробудним сном: всі мерці по-мертвецькому спали. Не знаю, як я зважився зрушитися зі свого сховку, певно, вділила мені відваги тиша. Я підкрався до дверей, потім спустився сходами й із-за одвірка виглянув на коридор. Ніде живої душі, лише трупи й трупи просто в коридорі… в камерах трупи лежали стосами попід стінами аж до стелі, постріляні вони були й порубані, в кого очі виколені, в кого животи розпорені, в кого сокирою поцюкані обличчя. Я ішов поміж ними один-єдиний живий, призначений Господом Богом бути єдиним свідком на Страшному Суді. Енкаведистів не було й сліду, повтікали поквапне, лише на подвір'ї лежав униз обличчям поцілений, мабуть, своїми в потилицю прикутий ланцюгами до трактора червоноармієць Чернишов.

Бог вивів мене за руку з тюремної брами і перехрестив на життя. Місто іще спало, ніхто й не сподівався, що «визволителі» дали драпака. Я один дибав містом і пси-приблуди чомусь від мене сахалися і скавуліли, як побиті, а якась бабуся, яка вигулькнула з провулка, глянула на мене, скрикнула й затулила обличчя фартухом. Мене, направду, можна було злякатися, я був увесь обкервавлений, зарослий, страшний від пережитого. Бабуся одначе таки спам'яталася й спитала мене чи з жалю, чи з цікавості: «Ти звідки йдеш, чоловіче?» Я їй відповів, що йду з того світу, з самого дна. «А чий ти будеш? З якого села?»

Я не відповів, промовчав. Навіщо щось знати старій жінці… і не тільки їй одній, а й рідній моїй дружині, моїм дітям, моїм сусідам. Світ, як колесо, крутиться повсякчасно, і хто гарантує, що завтра ті, які нині втекли, знову не появляться на колесі й, настромивши на мене штики, спитають:.

— Як то сталося, Слободяне, що тебе куля минула. Ану — збирайся. Настала твоя черга.

За містом у шуварах я упав без тями, без крапельки сили…

Уже декілька днів я п'ю зелене хмільне пиво; першого дня увів мене в букові ліси на піщаних горбах і неглибоких ярах Павло Ключар, а вже в наступні я сам торував сюди стежки: підкотивши штани, брів через Золоту Липу, минав кукурудзяні й бурякові лани й, непомітно піднімаючись стежкою все вище й вище, досягав тієї межі, коли поля лагідно й похило стелилися мені під ноги. Внизу, оперезане суцільним шнурком вільшини, під якою в'юнилася Золота Липа, дрімало в кучугурах садків принишкле село, праворуч за деревами плавав у небі хрест на Святому Дусі; і село, і поля, і Святий Дух гойдалися в золотистому мареві петрівочного дня, безмірний Ноїв ковчег, у якому вмістилося ціле скошене Опілля, ліниво й безгомінно плив мимо букових лісів, а я стояв на березі й думав, що ковчег допливає до жнив.

Ліс не починався одразу, він спершу огородив себе від полів, що ліниво, але вперто пнулися вгору, широкими крайками ліщини й терену, а вже потім стежка з розгону, як сполошена сарна, вбігала під куполи буковини і тут на мить зупинялася, немовби для того, щоб огледітись, вибрати напрям — уже вона помчалася поміж стовбурами дерев, оминаючи осипи піску й брили каміння, що біло й зубасто вищирювались на схилах горбів. Ліс, дарма, що дерева у високості, прагнучи дотягтися одне до одного, застеляли кронами небо, виявився рідким і світлим; чи тут по-мудрому не один рік господарювала людська рука, чи ліс мав потаємний, тільки для нього писаний закон, але кожне дерево тут мало досить місця для росту й кожному вистачало сонця. Очевидно, старі буки — патріархи цих лісів колись, у давнину, вкорінилися переважно у вологих сідловинах поміж горбами, а вже колами — низом і верхами розсівалася молодь. Криві, горбаті, кволі й несміливі загибали тут відразу — лісові-бо закони жорстокі, й лише здорові та гінкі здобували право сягати хмар.

Я не брав з собою етюдник. Ключар казав, що ми «просто йдемо за грибами», а ходіння з етюдником чи навіть лише з блокнотом — це теж продовження роботи, шукання «красивих місць» для малювання. «А вам. Майстре, треба відпочити, відключитися, забути про крик і жах ув очах, які ви очистили від тиньку на стіні Святого Духа».

Ключар, вочевидь, зауважив, що стіна в Святому Дусі мене виснажувала. Я не спав ночами, особливо після того, коли старий Іван Слободян переклав на мене свій хрест, немовби я насправді був тим міфічним Ізографом, який ходить по Опіллю й визбирує людські страждання; я підсвідоме поєднував жах і біль в очах, що на фресці, з глибиною благання, відчаю тих арештованих дівчат-гімназисток, які випрошували в енкаведистів незбезчещеної смерті; мені котрогось вечора навіть здалося, що очі на фресці разом із Слободяном бачили залиту кров'ю рогачівську Кармеліту, тільки Іван Слободян заклято й страшно мовчав, а очі стражденне волали на цілий світ.