Я ж, прецінь, добре знав, що він походить з нижніх світів, які давно минулися, і думалося мені, що його труд теж давно минувся, він своє, що йому призначене, зробив, а проте, виходить, я помиляюсь. «Ти — як Вічний Жид. Нема тобі спокою», — обняв я його за плечі. Чи жалів його? Чи дивувався? Чи шукав у нього опори для себе? «Гадаєш, твоя доля легша, брате? Гадаєш, ти не єси теж Вічним Жидом? Мистецтво — це вічна робота, радість і прокляття. Навіть якщо ім'я твоє буде забуто, все одно ж колись… хтось… той новітній заходиться шукати твоїх слідів, подиху, думки, щоб продовжити тебе й утвердити себе. І так буде тривати до кінця світу. А поки що — шукай мене, брате». І пішов легким кроком людини, що звикла мандрувати пішаком, на стежку до кладки через Золоту Липу.

— Тепер, мабуть, буду ціле своє життя шукати мистця, який залишив по собі стінопис у церкві Святого Духа, — признався якось мені Василь Бережан. — Навіть тоді, коли уся стіна буде розчищена й будемо знати, що на ній намальовано… коли, може, десь у кутку знайдемо підпис і дізнаємося його ім'я — я однаково буду шукати.

— Хіба до цього часу ви не шукали? — відповів я запитанням. — Хіба мистецькі пошуки, як на мій хлопський розум, не є пошуками того, що вже було… хіба молоде деревце приймається на дикому грунті? Хіба, врешті, пошуки самого себе… ні, не тільки самого себе на художницькій ниві, не є пригадуванням сили й таланту, закладених у тобі дідами й прадідами?

Бережан дивився на мене уважно, довго, і я мав враження, що у даному випадку він розмірковує не над темою мистецьких пошуків, пошуків самого себе, він, певно, роздумує, чому я, якийсь столяр, пенсіонер, селюх із-під Рогача, раптом зажурився чимсь таким віддаленим від села й від того, що я кожного дня роблю. Адже він бачив на моєму подвір'ї стайню, а в ній — корівчину й підсвинка, і бачив немало курей, що порпалися в гною, і заходив до моєї столярської майстерні, яку я сам собі збудував із плениць й цегли, повну різного ремісничого начиння, гиблівок і трачиння, що пахло лісом. І ще, крім того, він знав, що в хаті котрийсь уже рік лежить до пояса спаралізована моя Олена, а це означає, що мушу сам і зварити, і в хаті дати лад, і худібку нагодувати, і дріб, і город свій з картопелькою доглянути, щоб не заріс бур'янами. А де сапка, де сокира, пила, рискаль, де робота цілоденна й важка, там, чоловіче, мало залишається місця для «фільозофування». Він, прецінь, селянський син і знає, як важко людині на селі, окрім зими, знайти якусь хвилину, щоб прочитати книжку або газету: колесо днів і робіт обертається невблаганно, і ти мусиш за ним встигнути. Бережан бачив мене у цьому колесі й, певно, мав на гадці поцікавитися, як я бодай зрідка вибігаю з буденного крутіжу, однак щоб не бути нетактовним, повів розмову на загальні теми… і може, в цій загальщині хотів вилущити думку про мою особу.

— На кожному кроці… я говорю про наше художницьке середовище… і говорю, насамперед, про тих, які в наше середовище, немов рибкам в акваріумі, підсипають сушених черв'ячків і вприскують певну порцію кисню, що зветься сучасністю, що, мовляв, єсть народ, котрий нашу творчість зважує на терезах… що треба у цей народ іти… що народ тебе зрозуміє або ж навпаки — відкине й потолочить забудькуватістю… що треба малювати людей із народу… і ми слухняно малюємо доярок із коровами, рожевощоких свинарок із поросятами, голів колгоспів, героїв праці, ветеранів, учених чи ще там когось; про наші полотна пишуть статті, хвалять нас, що, мовляв, художник проник у психологію того чи іншого героя сучасності, що полотно дихає правдою життя, що мистець зумів схопити не тільки подобизну портретованого, але й викресати на чолі певну думку.

— Почекайте, — сказав я. — Хіба ви з цим не згідні… ніби вам не було приємно, коли вас хвалили й, купляючи те чи інше полотно для музеїв, платили грубі гроші. Що, ні? — І щоб зм'якшити удар, додав: — Господи, але ж ми люди, жити якось треба… жити, щоб малювати і знову терзати себе, каятися,

— Не про каяття річ, — запротестував Бережан. — Про інше… Я давно переконався, що ми не знаємо душі народної… яка вона… велика чи куца, глибока чи жабі по коліно, шляхетна чи підла. Не знаю, чи є добро у чистому вигляді, так би мовити, рафіноване, і чи зло тільки люте й нема в ньому вкраплення жалю чи розпачу. Я чим довше живу, тим глибше переконуюся, що життя пливе повз… повз наші полотна, мольберти й пензлі. Ми вихоплюємо з нього «щось», але де гарантія, що те «щось», той момент найбільш характерний… але де гарантія, що це не тільки фотографія, ілюстрація? Ми ж бо не увійшли у воду, в ріку, що тече навальне, каламутне, по горло, й не можемо визначити швидкість її течії, ми на березі… ми на березі сліпі або ж вдаємо з себе сліпих й ніби не знаємо, що за нашими полотнами, в тому числі й за моїми, на яких так багато сонця і блакиті, розпаношилася олжа і кривда; наші картини стали куртинами на сцені, щоб прикрити наготу правди. Хоч… — він замовк на півслові і, зімкнувши повіки, не то уявляв якусь картину, не то пригадував щось колись бачене. — Хоч… скажіть мені, Вербеню, отак у штири ока, що єсть правдою на нашій землі? Ось тут я говорив про ріку, що пливе мимо нас, каламутне й навально… а хтось таки правду виловлює в ріці, й кожний обертає її на свій спосіб і робить з правди курву. Бо той її обмиє від бруду, а той одягне в шовки або ж у вишиванку, той навпаки — обіллє її гноївкою і виштрикає вилами очі, той — взує у срібні черевички, а ще інший — вижене босою на мороз.

— Так діялося споконвіку, Майстре… відколи світ, правду фальшували, але й від правіку люди прагли її віднайти, скупати в чистих водах. Деяким це вдавалося, — зауважив я.

— А вам? — спитав Бережан напівжартома-напівсерйозно. Що я міг йому відповісти? Я тільки сказав, що причисляюся до тих мільйонів, котрі шукають правди і пробують по правді жити.

— Ой, це нелегко… це нелегко, Вербеню, — сказав Бережан. — Знаю по собі.

— Мені, уявіть, таке життя не здається важким? — заперечив я. — Важливо знати, до чого ти прямуєш і що шукаєш. Важливо усвідомити, що ти не шурубчик якийсь там… що ти на цій землі страх як потрібний і важливий, без тебе тут ніяк не обійдуться. Тоді настає полегша.

Очевидно, дотепер я сам собі усього цього не говорив і на сволоку в хаті не викарбував свої постулати… постулати свої я намацував у потемках, немов сліпий; я йшов від порога до порога й на котромусь порозі спотикався і падав, на котромусь сідав перепочивати й витирати піт, а котрийсь переступив легко.

— Розкажіть про себе, Вербеню, — несподівано попросив Бережан. — Знаємося, щоправда, мало, всього кілька днів, але ж одну роботу робимо й, з усього видно, будемо її робити ціле літо. Але навіть не в роботі суть… суть у тому, як мені здається, що душі наші обзиваються на той крик… на ті очі, що ми їх відкрили в Святому Дусі.

Я відмовився. Про що оповідати? Живу. як живеться. Що я трохи інакший, ніж мої сусіди? Сусіди посмішковуються добродушно, що маю «бзіка» в голові, але, мабуть, кожний має свого «бзіка». Різниця лише в тому, що мій «бзік» в усіх на виду, а інші його приховують, маючи з нього свою користь. Я теж, очевидно, маю хосен. Та чи варто цим хвалитися?

Ми розмовляли з Бережаном у «голуб'ятнику», тобто на другому поверсі моєї хати; голуб'ятники свого часу були дуже модними в районній архітектурі, й тому в усіх селах Рогачівського району майже кожна нова хата стояла з «голуб'ятнею» на дві кімнатки.

Щоправда, більшість сусідських голуб'ятень лише з фасаду про людське око мають вигляд другого поверху (на деяких вікнах висять фіранки), а за фасадом, за вікнами і за фіранками — звичайнісіньке горище з двома простінками, де тримали скрині зі збіжжям, мукою, сушеницю, а на стінах — вінки цибулі і часнику.

Я із своєї голуб'ятні зробив одну велику й світлу кімнату. Сам змайстрував стелажі, приніс сюди з-під повітки ще дідом майстрований дубовий столище з різьбою по боках, який колись служив нашому родові скринею, де тримали печений хліб і чисту білизну, і ліжком при потребі, бо був широкий і довгий, і добре на ньому діти робилися… і на тому столі споряджали мерців. Одне слово, «голуб'ятня» була мені і бібліотекою, і робочим кабінетом… лише прошу не сміятися з приводу «робочого кабінету».