— Я вас розумію, Вербеню, і образити не хотів, — сказав Бережан. — Лише спало мені на гадку стосовно гумусу: світ пливе мимо нас широким річищем, корабель його освітлений аж хапає за очі, ілюмінатори відчинені в космоси, в безмежжя людської мислі, а ми… а ми сидимо, не помічені з корабля, в копиці сіна і боїмося, щоб вітри не здули гумус… власне, ми не сидимо, ми розпластані, розіп'яті й прибиті цвяхами до гумусу, бо інакше станеться тут пустеля.

Він так і сказав: «Станеться тут пустеля».

А ще я був у Черчені «своїм» через те, що мене тут люди впізнавали; вони пильно обмацували мене поглядами, у їхніх очах здивовано засвічувалось, як далекий полумінець скіпки, не то здогад, не то пригадування, і тільки вроджена селянська несміливість стримувала кожного з них спитати мене: «А де ти, чоловічку, так довго барився?»

Виходило, що начебто я тут уже колись бував, оці люди на вулицях і на подвір'ях, в полях і на всіх дорогах колись мене бачили, розмовляли зі мною, і коли я був голодний — ділилися хлібом, а коли був спраглий — виносили до воріт кухоль води; виходило, що колись (Коли? В якому столітті?) я їх малював чи принаймні збирав у свою пам'ять рисочки з їхніх облич, і збирав зблиски з їхніх очей, і злети й насупленість їхніх брів, і сльози збирав із їхніх зморщок, і збирав веселі усміхи з їхніх губ. Я тільки не знав, і черченські люди не могли мені в цьому незнанні допомогти, куди я зібране відносив і на що його витрачав.

Якось мені снилося, що я вже розчистив ціле обличчя, а не лише двоє очей страдника на стіні Святого Духа; мені явився старий чоловік із аскетичним довгобразим обличчям, зарослий бородою, одна чорна і глибока зморшка, як борозна виорана на високому чолі; а грива сивого волосся рвійно відкинута назад; а зрештою, голові старця була відкинута напружено назад, немовби він моцувався, жадаючи вирватися з того місця, яке йому призначив на стіні ізограф. Старець не просто виривався, він криком ревів на цілий світ; його конвульсійне роздертий рот, розкуйовджена випнута вперед біла й закривавлена борода, посірілі губи, стирчкуваті брови, а найбільше оте живе праве око і страшна кривава яма на місці ока лівого — усе це, кожне зокрема й оглавлене разом, виражало вибух гніву й водночас передсмертного жаху. Людина на стіні, вмираючи, витерплювала пекельні муки й випльовувала з горлянки, вочевидь, люті прокльони а чи кличі.

Таке мені снилося; зрештою, я уже уявляв, бачив муку того страдника; я був ущерть, по горло, як дзбан із розтопленою смолою, виповнений лютим ревом і жахом, мене боліло усе тіло, і волосся на мені дибилося, і я сходив потом, і щоб від мук порятуватися, мені стріляло в голову або ж втекти від страдницьких очей і більше до них не повертатися, або ж їх чимсь засліпити, або ж вишкребати скальпелем. А ще хвилинами баглося й мені завити з болю, і я мусив зціплювати зуби, щоб виття не вирвалося на волю, зате стогін мене потрясав. Я, певно, божеволів, бо котроїсь хвилини мені немовби розкрилася ціла стіна, штукатурка з неї осипалась, і я уже знав, від чого у муках умирає оцей старець. Його обличчя видавалось мені знайомим, немовби вчора я зустрічав його на стежках у колгоспній пшениці; я витирав тампоном його криваві сльози і тамував біль, тулячи долоню свою до його чола, і в думці просив Бога швидкої для нього смерті, бо не було кінця його стражданням.

Виходить… виходить, що начебто я сам малював його на церковній стіні?

Я? Я був тим ізографом давнім, що збирав у Черчені людські риси, вдачі, сльози, болі, гріхи й покаяння, бо інакше не посмів би (та й не зумів би) намалювати страждання і клич на стіні. Виходить, Господи, що все на світі повторюється, люди в Черчені теж повторилися, і тому вони мене впізнають.

А чи направду, Господи, я сходжу з розуму від страдницьких очей, від чужого болю?

Я й не сподівався, що в тишу черченських полів у пору, коли до жнив іще не близько, а косовиця на луках уже минулася, щоднини входять, немов у широкий, до дна прогрітий сонцем і пропахлий розімлілим зелом розлив води, численні гурти людей: запізнілі косарі, що котилися роверами на свої лісові ділянки; галасливі, як шпаченята, табунці дітлахів, котрі по-давньому босоніж мчали до Золотої Липи купатися; з самісінького ранку, немов тії ткацькі човники, туди-сюди снували сапальники на буряках; у післяполуденок розстрілював польову тишу своїм тарахкотінням трактор, що причепом пригойдував із ферм чергову порцію гною — величезне його купище руділо й парувало на краю поля обіч вільхового гайка; раз на день на височенному сухореброму коні появлявся «польовий», тобто колгоспний польовий сторож на прізвище Факадей — миршавий з вигляду чоловічок із «льорнетою» на грудях; шкапища його, наче спеціально тренована, дибала стежкою нечутно, ніби була взута в м'які постоли. Факадей зрідка зводився на заржавілих стременах і, витягуючи довгу й тонку шию, озирав біноклем поле: чи десь-хтось не косить конюшину, чи випадково одурілі від любові молодята не витолочують пшеницю. У моєму етюднику є кілька наспіх накиданих штрихів до портрета Факадея, я навіть подумав, що він із своєю шкапою, довгою шиєю, на якій стриміла продовгувата, як огірок, голова, схожий на Дон-Кіхота… такий собі черченський Дон-Кіхот, у котрого, однак, нема в очах донкіхотського стремління творити добро; в довгій його вертлявій шиї, в постійному озиранні, у підозрілому прицілі маленьких очей нишкло щось собаче, сторожинецьке.

Котрогось дня Факадей помітив, що я його малюю, схоплюю, як кажуть, на ходу, бо під'їхав до мене на своєму Росінанті й з висоти сідла спитав, як деркачем проскрипів:

— Нащо вам моя мармиза? Та й чи положено, товаріщ, мене малювати? — засумнівався. — Я, так сказати, людина службова.

Я йому пояснив, що таки «положено», тим паче що він на службі. Колись люди схочуть подивитися на Факадея, який служив колгоспним польовим.

— Ну, тоді рушницю намалюйте за плечима, — сказав Факадей і приосанився в сідлі. На ньому була гімнастьорка, підперезана офіцерським паском, і кашкет теж офіцерський. Потім я дізнався, що він у Черчені зальотний птах, демобілізований прапорщик. — Я у голови в'одно прошу рушницю… стріляв би здалека. І боялись би мене.

— Ви хочете, щоб вас боялися? — перепитав я його. Він посміхнувся:

— А хто не хоче… всі, товаріщ, хотять, щоб їх боялися. Це я точно знаю. Якщо чоловіка бояться, то це значить, що є у нього сила. — При цих словах Факадей аж засвітився хижо.

Я покрутив заперечливо головою.

— Не можна вам давати рушницю. Заборонено.

— Але ж настав би порядок, товаріщ, — стояв на своєму Факадей, начебто справді від мене залежало: дати йому рушницю й дозволити йому стріляти чи хай далі їздить полями лише з нагайкою і біноклем.

— Чи вам, — кажу, — нагайки не досить?

Обличчя під лаковим козирком сіпнулося з досади, але не промовив нічого, торкнув коня кирзаком й потюпав стежкою. За хвилину поглинули його пшеничні нетрі.

Зрідка у хмарі білої пилюки на польових дорогах появлявся «уазик» колгоспного голови товариша Чобота, він зупинявся то біля пшениці, то біля ячменю, то поринав у кукурудзу або ж завертав на бурякову плантацію — адже був господарем, це правда, і мусив, отже, знати, як росте урожай.

Одначе польова тиша, оте розлоге море розлитого сонця і пахощів розімлілого зела топило немилосерно, жбурляло на своє дно людські гомінкі голоси, гарчання машин, подзвонювання мотик, коров'ячі окличі… все гинуло в тиші, і лише над шепетливим морем високо в небі підвішував дзвінок невидимий жайвір; і якоїсь днини перед полуднем я несподівано відкрив для себе, що у цілому світі серед тиші й шелесту хлібів існують тільки жайвір і я, грішний, із своїм малюванням; це так було у самотині солодко й моторошно, що я не втримався, упав на теплу землю і заплакав.

Чого плакав? Хіба інколи знаєш, чому тобі хочеться заплакати?

У моє самотинне малювання посеред полів якось у самий розпал спекотного полудня прийшов чоловік із мішком конюшини. Я не став допитуватися, як його кличуть, мені це було не потрібне, я тільки здивувався, що він підкрався до мене майже нечутно, і я забобонне подумав, що чоловік підповз до моєї верби, під якою я сидів з етюдником, із потаємної нори, бо я аж здригнувся, коли він заговорив за моїми плечима. Був він сорокарічний, кряжистий, у повній чоловічій силі, і таким він себе почував — мав гордовитий, незалежний вигляд. Очі його бігали по моєму пейзажі, а рот кривився іронічно.