— Не подобається? — спитав я, вловивши його ковзку іронію.
— Чого ж, — стиснув він плечима. Був у картатій чистій сорочці, штани на ньому прасовані, виглядало, отже, що чоловік не порпається щоднини в землі чи коло гною. — Файно малюєте, — похвалив він. — Я тільки хотів би знати, якщо не секрет, скільки ви за день таких образів можете намалювати… і по чому кожен із них? Кажуть: дорого.
— Маєте намір купити? — засміявся я. — Чи ви, може, працівник торгівлі?
— Ні, — відмахнувся мій новий знайомий, — я не торгаш… я людина проста: працюю пожежником у Рогачі.
— То пощо виважуєте ціною те, що я малюю?
— Отак, з цікавості. Або й із заздрості! — зареготався щиросердечно, широко. — А що, малює людина один день, а продає штуку мальовану по сотці чи й більше. Ніби я не чув, як за ці образи деруть? Простий же хлоп, як ось я, приміром, за 120 рублів мусить цілий місяць прикладати руку до козирка і мельдувати командирові, що готовий сповняти його накази… готовий щодня у вогонь.
— Хіба я тому винен? — Мене образило, що він так легковажно порахував художницькі заробітки (та й чи він один так думає про нас, мистців?). — Між людьми балакають, що пожежники мають багато часу, так? Що ж вам заважає теж малювати й заробляти дурні гроші? — Я таки його підкусив.
— Е, коби то чоловік умів, то хіба прикладав би руку до козирка, — відповів він сумовито. І тут же від суму омився. — Був би собі пан із пензлем… нипав би собі пан із пензликом по полю, малювавав би образи й рублики зщибав би, як грушки, — він аж солодко завів очима, уявляючи, як збивав би рублики з грушок. — Але що з того…
— Кожен робить, що вміє, — поспішив я чолов'ягу потішити. — Бог усіх наділив талантами.
— Що правда, то правда. Я маю талант красти, — несподівано він обізлився. — Думаєте, жартую? А що? Життя навчило. Якби я був в Америці, то… А так, на 120 рублів не розгонишся і всього не накупишся. Коло хати й худобина якась є, і дріб. Мусить чоловік давати собі раду, виходити, як кажуть, на влови: нині конюшини мішок нащибаєш кролям, завтра з ферми поцуплю опалку силосу чи якусь ділетку комбікорму, якщо вдасться. Восени капуста є на полі, буряки, морква, мандибурка — тобто картопля. Не дурний казав: хто годен — той не голоден.
— Але ж ви обкрадаєте колгосп, сусідів своїх, поле оце врешті, — пробував я зупинити злодійське вихваляння. Бачив: зблід чоловік від злості.
— Сміхота, — сплюнув він. Білість на лиці не миналася. — Таке кажете, нібито це поле — людське, а люди на ньому… А люди на ньому, щоб ви знали, приречені Господом Богом на панщизнянську каторгу… от, каторжники дурні.
— Ви мудрі? — Я не розумів його цинічної одвертості. Що він хотів своєю сповіддю мені довести? Що став дрібним злодієм із примусу? Що таким зробило його життя? Що на цьому полі, над яким жайвори попідвішували срібні дзвіночки, чесно не проживеш?
Або ж цей чоловік із мішком нажатої конюшини виводив мене із золотистого розливу польового спокою, ідилії пшеничної на берег реального життя?
Чоловік не відповів, а лише споглядав на мене з жалем та осудом, начебто я перед ним чимсь провинився.
— Ну, ну, — промовив урешті, — малюйте собі. — І закинув мішок на плечі; і залишив мене на роздоріжжі; і, певно, жайвори далі смикали невидимі нитки, що провисли з піднебесся, і, певно, голосне срібло дзвіночків скапувало понад пшеницями… скапувало, а я його не чув.
У мою потривожену самотність посеред черченських полів одного ранку втрапила згорблена жінка у чорній хустині, у такій же старосвітській рясній невизначеного кольору спідниці й у білій-білій сорочці, на рукавах якої синім цвітом цвіли вишиті хрестики; жінка зупинилася біля мене й спитала, чи можна подивитися моє малювання (а я якраз малював загін кукурудзи, що навальне й соковите вибухала буйною зеленню — лапастим листям, на якому іскрилися міріади пацьорок уранішньої роси).
— Дивись-но, — сказала жінка тихим голосом, — землиця аж світиться, як молода… ага, як молода у вінку. — І похитала головою. Губи її ворушилися, жінка продовжувала говорити, але вже пошепки. Виглядала вона сумною; на дрібнопосіченому зморшками лиці немовби пропливали хмари, а чи думки… а чи вітер засипав зморшки попелом. Очі, глибоко запалі, у вінцях сірих зморщок, журно пестили мій недокінчений етюд. — А ми, грішні, й не видимо цієї Божої краси… де нам, Господоньку, до краси, коли ти, немов худобина робуча.
Мені було жаль старої; було жаль її невиказаного сірого суму, її тонких, як із дикого воску вилитих, сухих пальців, які, видно, у неї затерпали, бо раз-по-раз ворушила ними, розминала. Скільки їй було років? Сімдесят? Трохи менше? У крайньому разі, своє у колгоспі сповна відробила (відробила панщину — згадав я чоловіка з мішком конюшини). То чого дибає спозарання із мотикою? На буряки? Спитав її про це.
— Та на буряки… маю ділянку, хоч давно, рахуйте, своє відробила, дали пенсію аж тридцять два рублі. І за то дякую Богові, — зітхнула сокрушно. Споглядала на мене з глибини сірого смутку й переливала той сум мені в душу. — Ніби, рахуйте, маю право, щоб дали святий спокій з тими буряками… ті буряки з молодих літ висіли в'одно наді мною й висіли: як весна, як літо, як осінь… у сльоту, під снігом, бувало, чистиш буряки на цьому… на цьому проклятому полі. Не лякайтеся, прошу вас, що чорним словом обзиваю поле. Що подієш, коли воно, як дракон, висмоктало з людини силу й обернуло в порхавку. Світ замкнувся в буряці, якийсь кримінал, чуєте, заґратований, а в тому криміналі любилися ми з чоловіком, діти народжувалися, хатчину сяку-таку зліпили, випроваджували дітей до школи. І все за гратами та й за ґратами. Та хіба не через поле, не через буряки минулося моє життя? Най небо й земля мені простять… колись грудочка землі була для кожного з нас святою, цілували і плакали над нею, і леліяли, щоб добре родила, а нині грудка стала ненависна, ворожа аж…
Я був вражений її бесідою; мені баглося зупинити тихий плин її слів, барвлених не так зненавистю, а більше плачем без сліз.
— Чейже поле не винне, нанашко, — навіщось я її умовляв. Жінка мене не слухала, маленька, сухонька, згорблена на сапилно мотики, вона жила в заґратованому криміналі, і я не мав сили звідти її добути; і тихий сум, відчай, глибоченна, мов прірва, безнадія струмилися од дрібненької її постаті, я майже фізично це струмування відчував… і було мені чомусь соромно, що на картоні світилося красою, переливалося перлами колгоспне кукурудзяне поле.
— Ви, певно, собі міркуєте: здуріла баба на старість? — осміхнулась скупо, й обличчя її посвітліло. — Так? А я, чуєте, при своєму розумі, Бог видить. Я із Богом щоранку розмовляю, як оце з вами, молюся, б'ю поклони і кривди свої виповідаю. У хаті — пустка, мухи бренять, як веретена, а Бог наш мовчить… Бог нібито в змові з колгоспом, з усіма теперішніми панами.
А пани…
Приходить до мене на подвір'я щовесни наш колгоспний голова товариш Чобіт і такого з себе чемного вдає, хоч його до рани прикладай, як підбіл-зілля. І запитує: «Ну-ну, як ви, бабцю Катерино, зиму перезимували? Чи не бралася вас слабість? Чи не було перебою в магазині з хлібом? Чи стало вам дровець? Чи ваш син Дмитро приїжджав із Бистричан, чи зовсім забув про маму серед машинерії на заводі?»
І котить, і котить Чобіт бочку з медом.
Я, прецінь, знаю, що бочка порожня, він її лише зверху обливає патокою, щоб була солодка, так діється щовесни, коли сіють буряки.
Далі Чобіт забуває про мед і починає головне, з чим, власне, на моє подвір'я повернув. «Ну, — каже, — слава Богу, Катерино, що бігаєте нівроку, як молода, що Дмитро з Бистричан наїжджає і привозить мамі ковбаси. Бо цього року знову довели нам план по буряку, вони зверху план спускають, нас не питаючи, а я ось ходжу хата від хати, як старець з торбиною, і прошу: візьміть, Іванихо, й ви, Петрихо, сорок соток буряків під свою руку». «Ой, — відпрошуюся, — не візьму я, голово, бо мотика поважчала, немовби її цигани з олова викували, і кістки мої скриплять, ноги не ходять, а поперек не згинається, видно, задерев'янів із минулої осені». А він, тобто наш Чобіт, делікатно мені нагадує: «Ви, бабцю, не відрікайтесь від колгоспу навідмаш, в селі, прецінь, живете й будете потрібувати соломи й ділянки під косовицю на сіно, корівчину ж тримаєте. А зима йде — велика пані: дровець, голово, постарай та випиши-но вантажівку, щоб вугілля привезти. Торік вам шиферу на хату відпустили… Пам'ятаємо, що ви у нас були передовиком на буряках. Словом, мусимо рятуватися, Катерино, га?» Отак підмовляє солодко Чобіт. «Якщо ж не зможете самі, то маєте в місті сина, невістку, онуків — най допоможуть бабі. Що, хіба не мають Бога в серці? Не пропадати ж бурякам у бур'янах. Це ж цукор для трудящих». «Господи, — бідкаюся, — я нібито нетрудяща, нібито не маю права перепочити перед смертю або й вмерти на постелі, а не між рядками в полі?» «Ну, то як вважаєте, Катерино, — відповідає мені Чобіт начебто байдуже, але я виджу, що спохмурнів. — Тільки кожний має своє право», — каже, і я чую в його голосі погрозу.
