Я мусив знати все: історію, фольклор, релігію, народні звичаї, сільську господарку, кооперацію — до мене йшли люди за порадами. А до Ірини, котра кохалася у квітах і травах, приходили недужі, щоб рятувала їх зелом і словом…

Це було моє, якби на теперішній час сказати, громадське навантаження, обов'язок, я був переконаний, і не один раз із цього приводу в'язав ціпи з молодими читальняниками, які прагли в ту ж хвилину «будувати Україну», що Україна — не єгипетська піраміда, яку будували безіменні раби; Україна — храм, котрий повинні будувати національне свідомі будівничі, а не балакучі фанатики. Чому, холєра ясна, ми програли війну з більшовиками у дев'ятнадцятому-двадцятому роках, дарма, що ціла Україна роїлася від селянських повстань, хоч степи й ліси від Херсонщини до Збруча були переповнені повстанчим людом, тисячами тисяч. І всі вони або вгноїли своїм трупом землю, або повезли їх у сибіри, або ж принишкли обеззброєні й розчаровані. Вони, скажу я тобі, були героями, але не були організованими, вміли вмирати, але не вміли практично завойоване закріпити; вони поле засівали, але жито не збирали… збирав хтось інший на обох берегах Збруча.

Може, ти пам'ятаєш, або ж мама тобі переповідала, що до мене в розгар української партизанки нераз приїжджали то партійний секретар із району Бородай, то сам начальник енкаведе Іван Миколайович Пополудень. Обставлять, бувало, подвір'я кулеметами, бо ж навколо кипить казан повстанчої війни, й терпляче ведуть зі мною політичні дискусії. Не всі були в енкаведе та в райкомі люди примітивні, люті, садисти, як, приміром, горопаський опер Ступа (пам'ятаєш цього чолов'ягу, холєра ясна, який з нагайкою в руках та з ручним кулеметом на грудях верхи на коні товкся по селу і «творив» «нове щасливе життя»); ці районні начальники принаймні хотіли собі з'ясувати: не перший рік триває у західних областях громадянська війна з бандерами, як вони казали, воює немала військова сила. Чорний ліс неодноразово бомбардували з літаків, сплели сітку таємних агентів, у селах створили винищувальні «батальйони» стрибків, а подолати, зігнути підпілля в каблук не можемо. В чому тут секрет, Северине Петровичу?

Я сьорбав із ними гербату, і мали ми, окрім гербати, щось міцніше, Ірина моя смажила яєшню… і було неначе б то по-домашньому затишно й водночас, холєра ясна, я почував себе спутаним, зв'язаним і кинутим на вагу: тепер кожне моє слово зважувалося, набирало значення.

— Я звик, товариші начальники, говорити правду… і мене не обходить, чи комусь це подобається, чи ні. Я знаю, що ваш опер Ступа давно на мене гострить клеваки, але брехню ви прочитаєте в газетках, що повстанці, бандерівці тобто — поспіль попівські та куркульські синки, що їм Америка скидає з літаків зброю, радіостанції, мундири й таке інше. А я знаю, що в боївках переважає біднота, середняк. І не за долари вони воюють. Мають ідею… а ідею підтримує народ. Усе дуже просто.

— То значить, кожний, хто стрінеться мені на вулиці — дівчина чи дитина, дідо чи молодик, дарма, що вони неозброєні, мені вороги? Мені? Українцеві? Я ж не німецький, не польський окупант, — сердився товариш Бородай. — Я жадаю цій землі, цьому народові, братам добра і щастя… добро й щастя несе на своїх прапорах, а якщо хочете — на своїх багнетах народна радянська влада.

— Виходить, силою, багнетом, автоматом заганяєте народ до раю? — спитав я.

— Що ж вдієш, якщо народ темний… якщо народ не розуміє, — стискав плечима Бородай.

— Чого ж ви віруєте лише в силу, в багнет? — роздумував я. — Може, потрібно переконанням, добротою? Ви напевно знаєте, що мій син Роман був комуністом ще за Польщі, за німців воював у підпіллі. Загинув у концтаборі. Так ось, мій Роман, бувало, навертав мене на свою віру: «Тату, — казав, — ідеї комунізму всесильні, бо вони відповідають інтересам трудящої людини: кожен хоче жити по-людському, кожен хоче бути господарем на своїй землі. І кожен із нас хоче мати Україну — вільну, демократичну, в колі вільних народів, де братерство перевите, як обжинковий сніп, червоною стрічкою любові і шани.

— Ваш Роман, Северине Петровичу, був ідеалістом, — зауважував сердито начальник енкаведе. — Відомо: мир наступає після війни. Та спершу війна… війна безпощадна. Ви ось твердите, що бандерівці тримаються завдяки поспільній підмозі народу. Товариш Бородай щойно сказав: народ темний, забитий і заляканий. А щоб він просвітився — усіх до білих ведмедів на перековку… — Він говорив твердо й рішуче; він був готовий хоч завтра-післязавтра випорожнити до ноги всі галицькі та волинські села й міста й повезти їх у білі сніги, щоб набралися розуму й навчилися вірити, що незабаром настане комунізм.

— Але ж усіх не переселиш та не перекуєш, холєра ясна, — вибухнув я. Мене не дуже лякало, що енкаведе позирає на мене зизим оком. — Нас, прецінь, мільйони, тисячі сіл, сотні міст і містечок — ціла земля, на якій споконвіку сидимо і яку ви готові обернути в чорну пустку. Бідний мій Роман, мрійник він книжний, який начитався Маркса й Енгельса, якби він почув, яку долю ви готуєте його краєві, то… — Я лише махнув рукою; мені справді було жаль Романа.

— Ну, Северине Петровичу, це згарячу товариш Пополудень так сказав, — рятував ситуацію секретар райкому. — Усіх, звичайно, не вивезеш. Та й не треба.

— Але ж переселили татарів із Криму, усіх, — стояв на своєму начальник енкаведе. — Так було велено товаришем Сталіним, і так було виконано, — з притиском, зло відповів мені Пополудень. — Воля товариша Сталіна — закон. Ми його бійці. Накаже: зробимо. Так було завжди.

Я мав намір відрубати навідмаш, що навіть Йосипу Віссаріоновичу не вдасться з центру Європи пересилити в Сибір дев'ять-десять мільйонів західняків, але вчасно прикусив язика… але вчасно згадав про читане в газетах: у тридцять третьому році той же вождь усіх народів й усіх часів хіба не витлумив голодом шість-сім мільйонів українців? Він на все здатний.

І я притих; мені чи не вперше стало страшно; я уявляв спорожнілі міста й села… вороння в порожнечі сірого неба…. здичавілі собаки в бур'янах. І червоний транспарант від небокраю до небокраю: „Всі дороги ведуть до комунізму“.

Не знати чим би завершилася тодішня наша розмова, коли б на тому кінці села, що називається Новий Світ, раптом не заграв кулемет. За ним ударило кілька гранат. Начальник енкаведе скочив на ноги. Схопив свого автомата, що лежав поміж хлібом та чарками, і секретар райкому. На порозі, рванувши двері, виріс задиханий, спітнілий Ступа; ручний кулемет, як завжди, мав на грудях, кожної миті був готовий до стрілу.

— Здається, банда „Залізняка“, а їх там чимало, як знаєте, прорвалася до колгоспного гумна й підпалила дві стодоли, — доповів квапливо Ступа.

— Знищити! — коротко розпорядився Пополудень. Слово відрубав, немов кусень колючого дроту. — Знищити, — повторив, на цей раз жбурнувши це слово мені увічі. — Командування беру на себе. — І він вилетів із хати слідом за Ступою.

— А ви торочите, Северине Петровичу, про любов, — заговорив до мене Бородай. Він не поспішав на перестрілку, почувався, видно, в безпеці. — Так, торочите про якусь любов і братерство. Яка любов, яке братерство, коли ось заледве збудували дві колгоспні стодоли… смішно, дві колгоспні стодоли — первістки того щасливого колективного господарювання… стали на заваді вашим борцям за Україну і їх підпалили, їх підпалили, а трьох безневинних селян торік восени повісили, пам'ятаєте… чого ж не пам'ятаєте, це, може, були ваші учні… повісили за те, що першими подали заяви до колгоспу. Опісля ще четверо з сільського активу пропало. Нині вночі маєте свіжий теракт, банда Ганьку Діброву на воротях повісила та ще й табличку почепили на шию: „Так буде кожному, хто вступить до комсомолу“. Я сьогодні там був, уранці. Старий Діброва мечеться уздовж воріт… і сусіди стояли осторонь, але ніхто не зважувався… батько не зважувався зняти дівчину з петлі, аж поки солдати не нагодились. Отак. Страх панує. Боялися. що вночі бандери по них прийдуть. А ви проповідуєте: творіть любов і братерство. Спершу війна, по війні настане мир і любов. Ось згадаєте мене.