Знак запитання, хрестик, знак «мінус» означає… колись вони означали б арешт, вирок, заслання, кулю. Колись? А сьогодні? Хіба щось змінилося? Чи не тому вмер Ключар, що нічого не змінилося? Змінилися лише способи й методи?

Признаюся: не було в мене вагання, сум'яття, підленького бажання розвернути машину й втекти до Львова; ні, я не боявся, що хтось би мене осудив, що хтось би, як наприклад, Петро Степанович Грицай, моя Дарка, і ще тисячі й тисячі від мене одцуралися б, ні, я про це навіть не думав; просто — я уже переріс сумніви; я уже відбув своє на роздоріжжях; я стояв перед трьома хрестами і споглядав на світ єдиним страшним оком ігумена Данила; крик, мука і гнів ігумена Данила рятували мене від страху, від зради, від ницості повсякчасної.

Я без слова сів у свої «Жигулі», запустив мотор і покотився білою дорогою до Черчена.

Данило Вербень нас виглядав; це вже був зовсім інший Вербень: змалілий, зіщулений, горбатий, від горя він постарів на добрих десять років, і лише очі шпилили по-давньому.

— Як то сталося? — спитав я, маючи на увазі Ключареве самогубство.

— Хто його знає… Ключариха вдарила тривогу аж наступного ранку. Павло пішов із дому в полуднє, казав, що швидко повернеться. Аякже, вернувся, вперед ногами. Святий Дух був відчинений. Павло висів на гаку в келії отця Данила. Я сам обрізав мотузку. Така смерть… така смерть… — Старий не міг стримати ридання. — Я любив його як сина. Може й більше, — стогнав. Стискав кулаки й бив ними по столі.

— Невже справді затьмарився у нього розум… адже є така думка? Ви з ним спілкувалися останнім часом? — допитувався я.

— Господи, та в неділю його бачив, розмовляв. Нічого такого… все було нормально. Ви що. Майстре, — раптово розгнівався Вербень. Зблід. — Справді вірите в Павлове самогубство? То вони, то єфрейтори постаралися… то чорні сили, арідники, люцифери, сатани, дідьки, чорти нечисті, щезники, відьмаки, опирі й опери, налякані Голгофою, прощею до неї, зненавиділи й саму Голгофу і її хранителя… то вони зсукали курмей, розрахували все логічно, подбали про «сліди». Вони вміють… вони страшні… — Старий не міг знайти собі місця і моя Дарка як могла його заспокоювала.

— Але ж слідство начебто підтверджує психічний злам, — зважився я на дальші розпити. — Зібрані якісь заяви, свідчення.

— Які свідчення! — Вербень визвірився на мене, начебто мені належала ініціатива з'ясування психічного здоров'я Павла Ключара. — Хмурої Насті? Отої сучки ланкової, Рибки, нібито Павло її напастував… та вона, курва, на кого хочеш набреше. Кажуть, що є іще декілька подібних заяв, які повинні підтвердити духовну кризу Павла Ключара. Начебто сама Ольга, дружина Павлова, щось там свідчила… А втім, — Вербень прискалив хитрувато око, — вам не здається, Майстре, дивним, якщо не підозрілим той факт, що слідство аж так конче напустилося чимсь «пояснити», обставити Павлову смерть? Чого б то?

Старий стояв біля вікна, вдивлявся у ніч і, здавалося, надслуховував, очікував від ночі відповіді на своє запитання.

Цілу ніч вивівкувала студена шарга; вітер, як звір у клітці, витанцьовував поміж деревами в Ключаревому саду й не міг, заблуканий, очманілий знайти посеред дощу й темряви, виходу у широкий світ; інколи вітер, зобачивши у вікнах світло, налітав на хату, видзвонював шибками, і хата, здавалось, як човен, похитувалась й потріскувала. Великі грубі свічки в чотирьох підсвічниках обабіч спорядженого на столі тіла, сполохано поблимували, а люди, що сиділи коло мертвого, «щоб йому не було скучно напослідок у рідній хаті», переривали свої буденні розмови й хрестилися, надслуховуючи.

Десь по опівночі разом із поривом вітру, що тріснув дверима, зайшла до хати Ольга; я мав враження, що й Ключариха, і Вербень, і сусіди, і люди сторонські, чужі, давно очікували приходу цієї молодої жінки; ніхто про це очікування не обмовився словом, не згадував бодай, але в кожного в душі, мабуть, жевріла надія, що вона таки прийде з Павлом попрощатися; ми всі знали, що він її любив, і було б з її боку жорстоко не відвідати його в останній раз.

Ольга появилася в плащі і в гумаках, але простоволоса; дощ змив її голову, волосся світилося чистою міддю, по обличчю стікали пацьорки води. Чи, може, були це сльози? Хоч ми знали, що старі Чоботи настояли, щоб вона з Павлом розлучилася, нам по-людському хотілося, щоб Ольга розридалась, пожалувала за кількома роками щастя, якого зазнала з Павлом.

Вона однак не плакала.

Ольга витерла обличчя рукавом і ми всі побачили, що очі її були сухі, і горіли вони синім вогнем, зовсім не сумним, не покаянним, не винним; губи її були вперто стиснуті, ціле її обличчя виражало якусь готовність…

Готовність до чого?

Ми всі мовчали, боячись сполохати її душу, і раділи за неї, що таки серед ночі вирвалася з-під злої опіки й прибігла побути з Павлом; хтось навіть шепнув, щоб ми вийшли з хати, най вона побуде з Павлом наодинці, бо, певно, напослідок має багато дечого йому сказати, й дехто вже почав висотуватися в сіни.

Марні були наші міркування: Ольга, окрім покійника, що лежав із заслоненим обличчям (бо смерть його спотворила), вочевидь нікого не бачила й не чула наших пошептів, а може бути, що й не пам'ятала про саму себе, бо, постоявши якусь часину заклякло біля порога, враз упала на коліна і, перехрестившись, почала голосно молитися:

«Отче наш, іже єси на небесі й на землі, хліб наш насущний…»

Ніхто із присутніх, окрім матері Павлової та мене, не знав, що Ольга Чобіт тайкома від своїх родичів навчилась від Павла «Отченаша», бо до зустрічі з Ключарем на Дністрі, вона не вміла молитися… не вміла й не хотіла, так її вдома настановили. Бог для неї був не тільки заборонений, але й непотрібний.

То що ж означала оця раптова прилюдна молитва… молитва, може, й не за душу Павлову… молитва за душу власну? Був це спонтанний протест, що тлів у ній місяцями, проти батька-матері? Було це каяття? Було це скресіння душі? Хто міг відповісти на ці запитання?

Стара Ключариха приклякла поруч невістки, обняла її: «Отче наш, іже єси на небесі й на землі…»

Вранці несподівано виникла проблема: де маємо поховати Павла Ключара? Данило Вербень запропонував викопати яму під липою на старому цвинтарі навпроти дверей Святого Духа.

— Небіжчик, прецінь, був хранителем Святого Духа, — казав Вербень. — Най і після смерті його стереже. Тепер тим більше потрібна церкві охорона… потрібна, хоч і нема в ній фрески.

Проти цієї пропозиції рішуче й злякано поставився Яцина, дільничний міліціонер.

— Забороняю. Я, сказати б, влада чи якийсь постіл? — почав заїкано кричати. — Що, н-не знаєте, де вішальників закопують? Там їм місце, де призначено для самогубців. На старому цвинтарі сто років уже не ховають або й більше.

— А ми Павла таки поховаємо, — вперся на своєму Вербень, — там, де він заслужив собі лежати. І фертик. То ще не знати, як Павло помер, чи він справді сам собі заподіяв смерть, чи… Зрозумів, Іване? І не переч громаді. Ти ж бо знаєш, що люди в Черчені злютовані.

І старий перший, закинувши лопату на плече, попрошкував у Страдчу долину; за ним рушив я; за нами з рискалями й без них посунуло зо два десятки чоловіків.

Що міг удіяти Яцина. Тут, зрештою, не поміг би й цілий міліцейський батальйон, бо поки ми копали Павлові яму, в Страдчу долину напливали люди; Вербень казав, що це переважно люди сторонські, бо, бачите, он вулиці запруджені автомобілями, мотоциклами, двома автобусами з Бистричан, прийшли на Павлів похорон також із сусідніх сіл…

Не бракувало й міліції, і не тільки, як казали в Черчені, «мундированої», але й «людей у цивілю»; правда, «мундирована міліція» до Страдчої долини не підступала, міліціонери стояли коло своїх синіх автобусиків, покурювали, нудьгуючи, ждали когось… чогось… і тільки підозрілі «кореспонденти» нипали поміж людськими гуртами і блимали своїми бліцами: «кореспонденти» й не пробували маскувати своє фотографування, снуванням своїм та блиманням бліців мовби попереджали й погрожували, мовляв, моцуйтеся, будемо мати вас на оці; погрози їх сили не мали — Страдча долина стояла похмуро й вперто. І я, прихилившись до старої липи, думав, що ніхто з нас у Страдчій долині й поза нею не вірив у Ключареве самогубство: пошанувати повішеника людські гурти не приходять і мені чомусь здавалося, що ці люди вже достеменно знали, хто заподіяв йому смерть.