— Хочете сказати, що сьогоднішня смерть у Черчені починалася ще з тієї розмови зі мною в сільраді… і потім, коли невідомі молодці порахували мені ребра? — Я, правду кажучи, був приголомшений його цинічною одвертістю.

Василенко обняв мене за плечі.

— Ви невірно мене зрозуміли, Василю Васильовичу. Я хочу сказати, що все має свій початок і свою причину. Не відкрийте ви тієї злощасної фрески — не було б і смерті Павла Ключара, і в цьому є ваша ніби опосередкована вина як відкривача й пропагандиста Голгофи. Я читав ваші статті. Небіжчик Ключар так цим малюванням перейнявся, що втратив розум і в приступі безумства сокирою стесав усю фреску, особливо старався на тих місцях, де були обличчя розп'ятих на хрестах, а потім наклав на себе руки. Кажуть, що на фресці… ви самі про це писали… був намальований мученик, схожий на нього. Живий Ключар нищив свою смерть, боровся зі смертю, що була на стіні й сам себе смертю покарав, жахнувшись вчиненого. В криміналістиці відомі такі випадки.

Що? Що? В моїй голові ніяк не вкладалася картина: Павло Ключар, який протягом літа тремтів, щоб не дай Бог не зачепити долітцем, скальпелем чи шкробачкою фреску й, щоб не злущилася фарба, він тут же її яєчним білком закріпляв, ні з сього хапає сокиру й стесує усю Голгофу… усю, щоб і сліду по ній не залишилося, щоб люди про неї забули? Потім, отямившись, поліз самотужки в петлю?

Ні, не хотілося вірити у «відомі випадки в криміналістиці», тим більше, що Ключар мав розсудливий, спокійний характер.

— Ви мовчите, професоре… мовчите, бо не вірите, — вкрався у мої сумніви Василенко. — Я вас розумію… і я особисто теж хочу зрозуміти вчинок Павла Ключара. Експертиза встановила, що на тілі повішеного нема ніяких слідів насильства… зате є багато слідів, відбитків його пальців на топорищі сокири, якою порубав вашу фреску, і слідів на драбині… він приставляв драбину до стіни, щоб дістати аж до облич, що були намальовані.

— Якесь запаморочення… якесь нашестя злої чорної сили напало на нього, — мимоволі вирвалося в мене гнівно й розпачливо. У цю хвилину я справді ненавидів Ключара за його злочин, у мене навіть мелькнула думка сісти в автомобіль і повернутися до Львова… повернутися, бо вішальник не заслуговує, щоб я був присутнім на його похоронах. — Де це він наклав на себе руки? Вдома? — спитав я Василенка.

— Там же, у церкві Святого Духа. За престолом, ви знаєте, є маленька келія… він знайшов там гак, — відповів майор. І зітхнув сумовито. — Не знайшов іншого місця… осквернив храм святий.

Він передав куті меду, і слава Богу, що передав; навіть будучи пригніченим, морально вбитим, я в останніх його словах відчув фальш: йому не було діла ні до Павла, ні до Голгофи, ні до осквернення Святого Духа. В мокрій Темряві я не міг побачити усмішки на його лиці, але я уже не сумнівався, що вона була крива, зловтішна. Блудний неправдивий вогник тлів на його губах.

— Я тільки не можу второпати, звідки так негадане, раптово найшла на Ключара чорна підступна сила, — я повернувся до своєї попередньої думки, але гніву в мені на Павла вже не було; я не мав права в чомусь його звинувачувати; я нічого не знав про його смерть і про його передсмертні страждання, про дику спонуку знищити Голгофу. — Тому маю намір офіційно заявити слідству, що протягом літа я жодного разу не спостерігав в Ключара якихось відхилень…

— Це ваше право, Василю Васильовичу, і ваш обов'язок, — відповів з готовністю Василенко. — Слідство, наскільки мені відомо, якраз виясняє мотиви злочину й самогубства, психічний стан Ключара за останній місяць-два. Є цілий ряд свідчень… є свідки, які стверджують: Ключар потрібував лікування. Слідство має у своєму розпорядженні факти… заяви; слідство, психіатри також приходять до висновку, що «чорні сили», про які ви говорите, акумулювалися в ньому поступово, день за днем. Тонка поетична натура, вразливість, розрив із сім'єю, невдачі на літературному поприщі, емоційне сприймання фрески… в тому числі й зображення свого начебто двійника, призвели до вибуху.

Відчувалося, що майор ретельно готувався до розмови зі мною; було тільки дивно, що для розмови обрано мокру й темну ніч, роздоріжжя і безлюддя.

— Слідство, може, й має рацію… Тільки не можу зрозуміти: чому така увага з боку кадебе до моєї особи? Очевидно, ви перестріли отут мою машину зовсім не для того, щоб повідомити мене про версію районних слідчих? — Мені було цікаво дізнатися, що відповість на це Василенко. — І чому, власне, кадебе надає такого значення смерті Павла Ключара? Є для цього міліція, прокуратура. — Останнє моє запитання стало водночас для мене… відповіддю: на злодію шапка горить. Так подумалося. Ні, майоре, не так усе просто сталося.

— Я перестрів вас спеціально, щоб ви, професоре, були в курсі справ. Ваше ім'я, репутація вам дорогі. Ми б не хотіли, щоб ваша особа, ваше ім'я фігурувало у цій непривабливій історії, — промовив сухо Василенко. І, подумавши, додав: — Так, кадебе не випадково придає цьому випадку немалого значення. Вас поінформували товариші з обкому, що у нашому районному центрі Рогачі хтось розповсюдив листівку… розпустив ворожий поголос, що нібито у смерті Ключара завинили органи державної безпеки.

Я мовчав; я подумав, що треба підійти до своєї машини й заспокоїти Дарку, яка, певно, вмирає від перестраху. Добре бодай, що з нею Петро Степанович. Але Василенко, немовби відчувши мій внутрішній порух, ухопив мене за руку.

— Почекайте, Василю Васильовичу. Маю враження… маю враження, що й ви, грішні, подумали щось подібне. Принаймні ваша мовчанка… — Він засміявся, але сміх був робленим, злим. — Справді можна сміятися з того, що кадебе мало в особі Ключара запеклого й небезпечного ворога радянської влади. Бо хто він такий? Поетик? Хлюпик? Невдаха? Чи він вартий того, щоб бруднити об нього руки?

Я продовжував мовчати; я думав, що ніколи, мабуть, не дізнаємося про тайну смерті Павла Ключара, який справді, на перший погляд, не представляв небезпеки для влади, але… але небезпеку представляли фреска, увесь Святий Дух, Страдча долина, і, звичайно, разом із ними — Павло Ключар. Іще подумав, що я вчинив надто сміливо, вирушивши вночі зі Львова: асфальт мокрий, дощ, темрява, зустрічні вантажівки…

— Що можу порадити в даному випадку… маю обороняти органи від ворожих наклепів? — зіронізував я одначе, ще будучи під враженням того уявленого можливого випадку, що міг статися з нами в дорозі.

— Маю інформацію, — сказав майор, не звернувши уваги на мою іронію, — що завтра, піддавшись провокаційній чутці, з'їдуться на похорони Ключара всі незадоволені, ображені, невдахи… і зроблять вони з Ключара мученика, а його похорон обернуть в політичну демонстрацію. Як ви розумієте, я відповідаю за спокій у районі. Маю відповідні вказівки і повноваження. Ситуація складна ще й тим, що події розвиваються в Черчені.

— Що ж я маю порадити? — Майор справді намалював нелегкий для нього завтрашній день. Для нього? А для мене? Для нас?

— Зате, Василю Васильовичу, я маю для вас добру пораду: поверніться негайно до Львова. Ваша присутність на похороні, по-перше, не додасть до вашого імені слави й честі, це буде, якби сказати м'якше, визначальним: з ким ви й проти кого. По-друге, похорон за вашою участю набере певної ваги. Ви знаєте, що західні засоби масової інформації надто пильні до найменшої нелояльності творчої інтелігенції до нашої влади і партії. Одне діло якийсь починаючий поетик, а зовсім інше — відомий художник, професор, член партії. Тому я тут.

— Виходить отже, що вам розходиться не так про спокій у районі і в Черчені зокрема, як про мою позицію… про мою участь в похороні. — Я розумів: ситуація надто складна, серйозна. Від моєї сьогоднішньої позиції певною мірою залежатиме моє майбутнє, творчість, виставки, може, й праця в інституті. Безперечно, ніхто вже завтра не покаже мені на двері, якщо не піддамся намові Василенкові, не виключать також алярмове з партії, не викреслять моє ім'я з каталогів виставок, але… але я вже буду мічений, в моїх досьє буде поставлений знак запитання, хрестик, знак «мінус»…