— З вашої призьби світ справді виглядає ідилічним, — промовив Ступа, погладжуючи долонею зброю. — Ніби й нема бандитів і нема оперативників. Є тільки один Бог, — кинув на Юстину насмішкуватий погляд.

— Бог справді є завжди і всюди, — відповіла Монашка.

— Юринда ваш Бог, опіум… — Оперуповноважений Ступа мав намір сплюнути зневажливо, але в останню хвилину передумав і ковтнув слину. Від нього пахло цибулею, самогонним перегаром і ваксою начищених до блиску чобіт. — Я маю надію на свого бога, на «дехтяра». — Ступа показав у холодному зблиску усмішки білі й дрібні зуби, і Юстина аж здивувалася, що вони в нього такі білі й такі дрібні, їй чомусь уявлялося, що Ступа повинен бути ікластий, як вовк. Вона, певна річ, бачила Ступу десятки разів, здибалася з ним та з його зграєю на вулиці, але вони її не зачіпали, обходили забобонне боком, лякаючись, певно, її чорної хустини й чорної одежі. Ніхто не зважувався, в тому числі й веселун Сашко Козаченко з гармонією, зареготатися їй услід або ж приставати з сороміцькими натяками, як це вони залюбки робили з сільськими дівчатами й молодицями. Юстина, щоправда, уступала їм дорогу, сходила на обочину й дибуляла далі, звично тулячи зір у землю.

— Хіба не боїтесь, що одного разу ваш скоростріл заткнеться і ви… — сказала Юстина уявивши ситуацію, коли заткнеться Ступин кулемет.

— На цілому світі будете тільки ви, безпорадний, із своїм зіпсованим скорострілом… навпроти вас буде стояти смерть. Тоді й ви почнете кликати Бога.

— Звідки ви знаєте, що так колись може статися? — спитав Ступа й підвів голову. Задер угору дашок і поглянув, жмурячись, на сонце, — Я перейшов фронт, Крим і Рим… доля і зброя мене берегли. Так буде й надалі. — І нагальне мелькнула йому в голові якась думка, бо протер осліплі від сонця очі й устромив їх в Юстину. — Ви що, виворожуєте мені смерть… жадаєте мені смерті? — Ступі починала надокучати «культурна», як йому здавалось, бесіда, й він чвиркнув слиною крізь зуби, немовби «культурність» з себе випльовуючи. — Ти потаємно годинами б'єш перед іконами поклони й випрошуєш у Бога смерті для нас, так? Ніби я не знаю? Гадаєш, мені не доповідають?

— Я у Бога нашого випрошую тільки милості… тільки милосердя й ще, може, спеціально милосердя для вас, — відповіла Юстина.

— Ну-ну, це цікаво: монахиня, католичка якась молиться за перемогу радянської влади у цьому заклятому краї… це щось нове, — і він стиснув плечима. — Якби про це дізналися бандери в лісі… — реготнув.

— Я молюся за душі людські… за тих молюся, що он на хвіртці пантрують у синіх кашкетах… і за тих молюся, що в лісі. — Юстина знала, що Ступа наганяє в селі страх на старого й малого, й було їй дивно, що почувалася з ним вільно й розкуто.

— За це можна й арештувати… за моральну підтримку бандитів, — пригрозив Ступа.

— То в чому ж справа, — відповіла Юстина байдуже. Вона направду Ступи не боялася; не боялася ні Ступи, ні когось іншого, ні Сибіру, ні Бистричанської тюрми. — Тата я поховала, ґаздівство наше розвалилося, якась курка лишилася й коза. Поле ось-ось заберете до колгоспу. А Бога в мене ви не відберете. Бог буде зі мною і в казематах.

Ступа не сумнівався, що вона говорить правду; слова її були тверді, впевнені; обличчя її зблідло; дивилась просто поперед себе сміливо й рішуче. Зрештою, Ступа наперед, ще до того, як повернути на її подвір'я, здогадувався, що монашка його не боїться, і ця обставина якраз не давала йому спокою; свою спокійну хоробрість, думав він, монашка розносить по селу… розносить, і потолочені ним, Ступою, стебла оживають знову. Йому було любо почувати себе в Горопахах таким, що навіває страх і покору… так, жах і покору, бо тільки примус, терор спроможні утвердити тут радянську владу.

— О, я знаю, ти, дівко, готова йти на муки, — Ступа уже не рахувався з словами. — Тобі сниться терновий вінець? — зло засміявся. Схопився на рівні ноги й мало не вдарив її чоботом у груди. Юстина помітила цей стриманий рух, але з місця не рушилася: «Ну, чом не б'єш?» — О, я вже постараюся, чуєш, постараюся, — крикнув Ступа, враз повеселівши, — щоб із тебе терновий вінець зняли. Ауфвідерзен! — І він, і не глянувши на неї, рушив, посвистуючи, до воріт; Ступа свистав собі й насвистував план, що прийшов йому щойно до голови.

Опісля, роздумуючи над долею Юстини, я запитував мисленно Бога, чому допустив до того, що сталося з нею, адже була вона його. Божою невістою, і бачив він із небесних висот, що монахиня не мала за собою вини, то чому ж, Боже, дав волю Ступі, пальцем це кивнувши, щоб оборонити свою невісту від злого наміру.

Юстину Семенюк арештували відразу після того, коли хтось виказав Ступі, що секретар сільради Ілько Гладун, фронтовик із тутешніх молодих газдів, який носив на гімнастьорці медаль «За відвагу», насправді ж сповнює в підпіллі ще одну роботу: був він у Горопахах станичним, мав псевдо «Мирон». Звісна річ, Ступа лютував, що Ілько дурив його як хлопчака, коли вони, бувало, разом пиячили й обговорювали, як би то швидше покінчити з бандитизмом — одних треба винищити до лаби, других — запакувати до Сибіру, третіх — залякати, щоб боялися власної тіні, ще четвертим пообіцяти рай, а п'яті самі змиряться.

Ілько потакував Ступі; Ступа йому вірив; на Ількові виблискувала й видзвонювала фронтова медалька.

І на тобі: Ілько — не Ілько, а «Мирон».

Коли брали Мирона в його ж таки хаті, то він скочив у причілкове вікно, і був би втік, якби котрийсь з солдат навмання в темряві не черкнув автоматом: куля зачепила ногу.

Отож відразу після цієї події й арештували Юстину Семенюк. По-первах ніхто ці два арешти не зав'язував в один гудз, про ніщо не здогадувалася й сама Юстина. Її звинувачували у зв'язках з бандерівськими боївками, у проповіді католицизму й взагалі у ворожій діяльності. Кілька ночей молодий в'їдливий слідчий на прізвище Климов вибивав у неї криком, погрозами й лагідною підступністю зізнання про свої нібито зв'язки з станичним Мироном; вона про ніякого Мирона не знала, Ілько Гладун був секретарем сільради, фронтовик, має заслуги, пив горілку з оперуповноваженим. Всі в селі про це знають.

Її несподівано випустили, ще й посадили люб'язно у вагон на вокзалі в Бистричанах; слідом за нею нібито через лікаря з тюремної лікарні, де Ількові гоїли рану, їлько Гладун передав додому жінці «грипе», на якому було вимережано дрібним Ільковим почерком попередження, що він став жертвою енкаведистського агента по кличці «Монахиня»; начебто свого часу він довіряв їй певні підпільні обов'язки, бо хто ж міг запідозрити, що за маскою милосердної черниці сховалася завербована Ступою сука. Стало відомо також, що вона видала криївку, в якій перечікували енкаведистську операцію хлопці з боївки сотенного «Буреверхи»… перечікували, нещасні, а Монахиня тим часом запродала їх на смерть й вони у схроні пострілялися.

Так начебто писав Ілько Гладун.

Горопахи від цієї хижої новини завмерли.

Хтось вірив у написане на цигарковому папері, а хтось — не вірив, хтось взагалі нічого не хотів знати й западався якомога глибше у вириту нору, а Гладуниха розгладжувала цигарковий папірець з округлими, дрібними, як мак, буквами, виціловувала їх сухими губами й навіть винюхувала й приговорювала до них, до букв, гейби до живих пташок, що мають повернутися в Бистричани й сісти в тюрмі Ількові на плече.

І тяжко кляла Юстину.

Клятьба докотилася й до мене, я повинен був негайно поспішити до черниці, вона б мені розповіла… вона або мені зізналася б в тому, що таки видала Мирона, або ж заприсяглася б, що чиста перед людьми й перед Богом; вона мені не збрехала б, я був її учителем, вона не вміла брехати, це я знав давно.

Я винен…

Я не пішов одразу того ж таки дня до Юстини; я чомусь не стулив до купи «грипе» із тюремної лікарні з несподіваним звільненням Юстини; я не спитав самого себе: «чому її звільнили? Хіба був у Горопахах такий випадок, щоб хтось, потрапивши до рук енкаведе, повертався додому? Широкі двері туди, а назад — вузенькі?»