Опришко й не озирнувся.

— Смерть Юстини від рук есбе, — продовжував я уперто, — не принесла вам слави… люди хрестяться й зітхають. Ні, ніхто вголос і не пискне, всі — тихше води й нижче трави… а лише одними очима запитують: чи потрібна була Україні ця жертва? І ще запитують: чом так легко вмерти зганьбленим? Трутизна підозріння, непевності, страху, а ще — розчарування… ох, яке багно розчарування розлилося, затопило нас…

Я міг сподіватися, що Опришко не стерпить моїх докорів, якось принагідне мені розповідали, що він має гарячу натуру й до того ж не сприймає заперечень. А тут він сидів на високому порозі каменем, обнявши коліна, й усе нижче хилив голову.

— Не буду виправдовуватися…не буду, — промовив глухо. — Ми помилилися… це страшно, на це нема виправдання. Можна б нашу помилку — Юстинину смерть списати на війну, оборонятись тим, що, мовляв, дрова рубають — тріски летять. Та не буду до цього вдаватися. Ворог виявився хитрішим… ворог розраховував на трутизну, на трупний сморід, що поповз над землею, що заповз у душі. І на цей раз він переміг.

Я сумнівався, чи зверхник із Служби Безпеки достатньо повно уявляв собі ворога, котрий його обхитрував; він бачив ворога переважно крізь проріз прицілу й при спалахах пострілів; він бачив переважно ворогів мертвих, а якщо енкаведисти потрапляли до його рук живими, то були це або людці жалюгідні, що всикалися в штани, або ж руді запеклі фанатики; він бачив переважно ворога з числа наших краянів, що їх завербувало енкаведе — різних голів та секретарів сільрад, мельників на млинах, колишніх повстанців, що здалися і зрадою заробляли собі на довір'я, людей часом зовсім випадкових, ці останні викликали в нього презирство й на них він жалів навіть кулі.

Ворог же справжній сидів у глибокому запіллі — в партійних кабінетах, в управліннях енкаведе, у військових штабах; сиділи там люди з холодним розумом та з великим досвідом — генерали, міністри, секретарі, полковники, радники й дорадники. А над ними — Сталін, Москва. І всі їхні помисли націлені, чуєш, друже мій Опришку, на тебе, на твою боївку, на тих хлопців, що нипають у лісах і яких гризуть воші, і на тих дівчат-зв'язкових, які, беззбройні, темними ночами обминаючи численні чекістські засади, несуть «грипси» — тонюсінькі трубочки паперу з підпільними наказами, попередженнями, інформацією; коли б ці «штафети» котроїсь ночі враз засвітилися, як свічки, то ми побачили б, що ціла наша земля від Карпат аж до Волині й поза Збруч засіяна вогнями.

Генерали, партійні секретарі, міністри і челядь менша аж до оперуповноваженого Ступи сушать голови й вигадують пастки, лаштують вовчі ями, годують псів і солдатів, дресируюють зрадників з однією метою — проникнути в підпільну сітку, зіткану з вогнів, що їх носять дівчата, щоб потоптати ці вогні кирзаками, стирлувати танками, підірвати бомбами й мінами, облити помиями.

Очевидно, опер Ступа з своїм начальством і розробив нескладну й підступну операцію, що закінчилася смертю Юстини Монашки. Тільки людина, яка добре знала, що дівчина-монашка, яка ходила по селу, що називається, з німбом навколо голови й з лагідною посмішкою на довгобразому блідому лиці, могла холоднокровно вирахувати свій хосен від її смерті.

Юстина була колись моєю ученицею, щоправда, не довго, після четвертого класу Марко Семенюк — її тато, ґазда середнього достатку, віддав доньку до української жіночої гімназії, що її утримували сестри-василіанки. Гімназія на вулиці Петра Скарги, що містилася в одній розлогій будівлі разом із монастирем, мала в краї добру репутацію: там дівчат гарно вчили й по-християнському виховували. Єдиний її недолік — це те, що в гімназії було багато монастирського світу, релігійного духу: чимало вихованок після матури, замість того, щоб поповнити, як кажуть, ряди світських жінок — інтелігентів, котрі запряглися б у народну роботу, залишалися в монастирі, приймали постриг. Слів нема: сестри-василіанки робили чимало пожиточного на народній ниві — гімназія, бурса, організація дитячих садків, місіонерство й просвітництво. Але…

Одначе Марко Семенюк не був задоволений, що донька після матури записалася, як він казав, у монахині. Та переконати її не зміг, монастирські стіни на довгі роки відгородили її від батька.

Вона повернулася додому у сорок шостому році в чорній, але вже не в чернечій одежі — василіанський монастир совіти розігнали; черниці розбрелися хто куди, кількох енкаведе арештувало. Гімназію обернули в педагогічне училище, сам монастир став гуртожитком, а монастирську церкву обладнали під спортивний зал. Про це мені розповідала сама Юстина. Вона, до речі, часто до нас із Іриною приходила, брала книжки до читання, з Іриною ткали довгі розмови про безмежжя людського терпіння; я не сприймав її філософії терпіння і покірливості, нерідко встрявав з нею в суперечку: як можна мовчки терпіти, провідувати терпіння, коли в Горопахах панує навіжений Ступа, а лісові хлопці згоряють на вівтарі України, як политі бензином пшеничні снопи.

Вона слухала мене усміхнене, лагідно дивлячись мені увічі; вона казала: Бог наш терпеливий і нам велів терпіти… і тільки терпіння порятує нашу землю від більшовицької заглади. Бог з нами! Ми втоптані в камінь, ми обвуглені, крик наш пливе у крові, але ми не згинули, ми знову встанемо й випростуємося, як ліс після фаї. О так, у лісі після бурі лежать покотом потрощені дерева… вони лежать, а поміж їхнім зів'ялим пагіллям принишкли полки дубчаків. «Це ми, пане директоре, нишкнем під буреломом, — казала, — нам лише треба вміти витерпіти… й ми витерпимо. Бог з нами».

Юстина не замикалася за ворітьми татового подвір'я; не звертала уваги ні на чекістів із Ступою на чолі, ні на лісових хлопців, що навідувалися ночами за провіантом. Мала роботу: несла людям науку терпіння. То в цьому кутку села, то в — тому, то таки до неї додому приходили жінки з своїми жалями… сиділи жінки на призьбі під хатою й сповідалися, і плакали, і скаржилися, і молилися, і розкривавлювали свої рани, і викрикували перед нею свою злість, і скидали свої одежі, показуючи синці й рани.

Юстина ніколи жінок не перебивала, лиш хитала головою. Пов'язана чорною хустиною, бліда, з непогашеною доброю усмішкою на устах, вона виглядала на мученицю, яка перебирала на себе чужі болі, глаїла їх і лікувала. Жінки на призьбах стихали, як малі діти, заколисані плином її бесіди… а в тому плині нічого ворожбитного не було, окрім лагідності, усміху, віри й науки терпіння; а в тому плині світило сонце, наливалися соком яблука, а дівчата наливалися красою і любов'ю, а в полі ходив розгойдано пшеничний вітер, що хмелів від духу скошеної трави. «Треба жити, дорогі сестри, й перетерплювати. Бо що, власне, є життя, як не терпіння? Витерплюйте, повірте в терпеливість не за гріхи, а за те, що Панбіг вас любить і випробує. Не зрікайтеся царства небесного, але й не зрікайтеся, кинувшись у чорну безодню розпачу, ластівочого співу. Час котиться на нас… через нас перекочується, немов велетенські — аж попід хмари — тракторні колеса, а ми шукаймо порятунку й розради в Богові… шукаймо й переживемо всі лиха. Ось побачите».

Котрась жінка котрогось дня спитала сестру Юстину:

— Чи мой, переживемо того Ступу?

— Усіх переживемо, — відповіла Юстина вголос і цілком по-сільському щиро засміялася. — І Ступу, і товариша Сталіна теж. Ми ж бо вічні на цій землі.

Ми вічні…

Очевидно, до опера докотилися якщо не ці сказані нею слова, то якісь інші підшепти, наклепи… а втім, і без наговорів товариш Ступа щоденно сам переконувався, який великий вплив має на село ота молода жінка, Юстина, в чорній хустині. Довго не відкладаючи, сам явився на подвір'я Марка Семенюка; Юстина вийшла з хати йому назустріч.

— Прошу, будьте гостем, — показала на високу призьбу під вікнами. — Тут зручно сидіти й спостерігати світ.

Опер із своїм нерозлучним «дехтярем» на грудях хвилину поваґався, врешті таки присів. Сонце світило йому ввічі й він лискучий свій дашок насунув низько на лоба. Два його енкаведисти пасли небезпеку на хвіртці.