Нарешті побачив удалині темну смугу лісу й трохи осторонь неї перші будинки Нойкірхена. Тепер мусив вжити всіх заходів, щоб ніхто не зміг помітити його, — стримав коня, пустив риссю, потім перевів на крок, роззираючись уважно. З’їхав у неглибоку улоговину поміж полями. Тепер його могли помітити лише за кілька кроків — Валбіцин полегшено зітхнув і знову пустив вороного риссю.

Доскакавши до лісу, зупинив коня і постояв трохи на узліссі, прислухаючись. Здається, нічого підозрілого й нікого, тільки кілометрів за два, попід самим селом, пасеться худоба і якась жінка наглядає за нею.

Валбіцин повернув коня до лісу. їхав і подумки лаяв педантично акуратних німців: ліси тут розріджені, без завалів і хащів, мало не кожне дерево пронумероване, галявини без підліска, наче це не ліс, а парк. Нарешті, здається, знайшов підходящу місцину — яруга з крутими схилами, вкритими кущами, і по дну протікає потічок. З задоволенням подумав: усе ж війна далася взнаки, і в клятих швабів не дотянулися руки до цього байраку. Провів жеребця вздовж ручая далі, в самісінькі хащі, й нарешті спинився. Вороний потягнувся до води. Валбіцин дістав пістолет, заклав дуло коневі у вухо — жеребець радісно форкнув, вмочивши губи в холодну воду, і в цей момент Валбіцин натиснув на гашетку.

Вороний шумно видихнув з себе повітря і завалився боком у струмок, хвицьнув ногою, і Валбіцину довелося відсахнутися, аби не зачепив копитом. Перескочив через ручай і видерся крутим схилом байраку до лісу. Озирнувся задоволений: навряд чи хто-небудь з місцевих жителів у ці тривожні дні поплентається сюди, якщо ж і підуть до лісу, то кому захочеться продиратися крізь хащі до байраку?

Він пройшов до села узліссям, ховаючись у кущах, хоч навпростець шлях скорочувався мало не вдвічі. Далі до Нойкірхена вела вкатана польова дорога, обіч якої зовсім близько до лісу стояв обгорілий «тигр». Валбіцин затримався на узліссі, виглядаючи, чи нема часом чогось підозрілого, та все навколо випромінювало спокій. Навіть підбитий танк, від якого несло паленим залізом, не викликав тривоги, навпаки, свідчив, що війна вже прокотилася по тутешній місцині.

Валбіцин хотів уже рушити до села, як нараз уловив далекий шум, наче дзижчання мухи, й про всяк випадок відступив у гущавину. Слава богу, що вчинив так, бо дзижчання наростало, через кілька хвилин перетворилося на гуркіт, і з села вискочив танк незнайомої Валбіцину марки. Танк постояв трохи, загрозливо похитуючи стволом гармати, потім заревів і рушив до лісу. Дуло гармати дивилося просто на Валбіцина, здається, воно от-от вивергне вогонь, Валбіцин зіщулився й кинувся на землю, але танк повернув до лісу, і відразу з села виїхали машини з солдатами. Йшли потужні американські «студебекери», вздовж бортів сиділи солдати в пілотках і з автоматами, Валбіцин виразно бачив їхні обличчя — рум’яні, зовсім молоді й зморшкуваті, суворі, з сивими скронями, обпалені сонцем і пороховим гаром, раптом Валбіцин подумав, що, може, хтось із цих солдатів з Орловщини, бодай навіть з їхнього колишнього маєтку їдуть по Німеччині владно, як переможці, а він вимушений таїтися в кущах, втискуватися в землю — боже мій, яка несправедливість…

А машини йшли повз нього, обдаючи бензиновим смородом, нарешті остання сховалася поміж деревами — Валбіцин полежав ще трохи й посунув до села обережно, стискаючи в кишені куртки тепле руків’я пістолета, — росіяни могли лишити в Нойкірхені патруль, і мусив тримати вуха нашорошеними.

Мабуть, танк і моторизована російська піхота налякали й селян, бо вулиця була зовсім порожня. Валбіцин проминув кілька садиб, проте ніяк не зважувався зайти до якоїсь. Йшов, сторожко озираючись, готовий стріляти за найменшої небезпеки. А село дивилося на нього байдуже, сліпими вікнами, наче й справді вимерло.

Нарешті Валбіцин побачив дім, який дещо вирізнявся серед інших: кам’яний, з мансардою і великими вікнами, тут мав жити заможний і дбайливий господар, бо вікна, незважаючи на тривожний воєнний час, були чисто вимиті й відбивали сонце. Саме сонячні зайчики на шибках і привабили Валбіцина, він уже зовсім вирішив попросити притулку в хазяїв чепурного будинку, та раптом помітив на вулиці жінку. Вона визирала з хвіртки, на мить їхні погляди зустрілися, Валбіцин устиг помітити, що жінка — не першої молодості, але ще приваблива. Він ступив до неї, однак хвіртка грюкнула застережливо й навіть сердито мало не перед самим його носом.

Валбіцин поторгав хвіртку, але вона не відчинялася, і тоді він погрюкав у неї кулаком, вимогливо, як господар. Жінка не зважила на його вимогу, Валбіцин погрюкав ще, й нараз хвіртка зарипіла, утворивши невеличку щілину. Валбіцин побачив стривожені очі, що уважно розглядали його. Видно, він не викликав у жінки страху, бо відчинила хвіртку ширше й запитала:

— Що треба?

Перш ніж відповісти, Валбіцин оглянув жінку чіпким поглядом. Одягнута в теплу в’язану кофту, спідницю з грубої вовни й важкі, зовсім не жіночі черевики, вона, певно, не могла вразити чоловіка з першого погляду. Обличчя втомлене, із зморшками на чолі та щоках, та очі великі й живі, ніс тонкий, підборіддя м’яке, а на правій щоці симпатична ямочка.

Валбіцин подумав: якби цю жінку переодягнути б у красиву сукню, зачесати й трохи підфарбувати тушшю та помадою, виглядала б зовсім пристойно, могла б зійти навіть за красуню. Проте йому було зараз все одно, красуня перед ним чи древня бабуся, мав знайти притулок, і, либонь, краще, що натрапив на жінку симпатичну, котра, мабуть, ще накидає оком на чоловіків. А чоловіки тепер у Німеччині на вулиці не валяються, тим паче для сорокарічних жінок, має радіти навіть інвалідові, не те що такому показному, як він, Валбіцин.

Але перше, що слід було вчинити, — сховатися від очей тутешніх селян. Валбіцин не мав сумніву, що його вже побачили й стежать з-за фіранок. Безцеремонно відсунув жінку з проходу, причинив за собою хвіртку й лише по тому запитав:

— Дозвольте увійти?

Жінка зиркнула на нього насмішкувато.

— Здається, вам не дуже-то й потрібний дозвіл…

Валбіцин нарешті відчув упевненість, зробив не дуже вдалу спробу вклонитися й мовив чемно:

— Вибачте, фрау… Не знаю, як вас…

— Гертруда Штрюбінг.

— Дуже приємно, фрау Гертрудо. Ви живете одна?

Усе свідчило, що фрау Штрюбінг самотня: і грубі черевики, і забабляні руки, і рейвах на садибі, навіть заіржавіла сокира біля розкиданих дров. Особливо сокира, господар навряд чи кинув би її іржавіти під дощами.

— А яке вам діло? — Фрау Гертруда відступила й зміряла Валбіцина підозріливим поглядом.

Валбіцин посміхнувся якомога ласкавіше.

— А може, я приніс вам звістку від чоловіка…

Побачив, як потемнішали в жінки очі, як зробилися нараз зовсім холодними. Відповіла жорстко:

— От що, досить придурюватись! Кажіть, що треба, і йдіть собі далі. Мій чоловік, єфрейтор Штрюбінг, загинув ще два роки тому.

«Те, що треба… — радісно подумав Валбіцин. — За два роки ця жінка скучила за пестощами, та й взагалі, що за сільська садиба без чоловічих рук?..»

— Бачу, що можу бути з вами цілком відвертим, фрау Гертруда, — мовив щиро, — чи не міг би знайти у вас притулок на кілька днів? Бо в такої чарівної жінки звичайний притулок має перетворитися на райське блаженство! — підлестив не зовсім витончено, але побачивши, як одразу заховала фрау Гертруда за спину забабляні руки, збагнув: його комплімент знайшов дорогу до її серця. Однак жінка все ж відступила ще на крок і мовила рішуче:

— Ні! Тепер такі часи, що не можна довіряти нікому.

— Неправда! — вигукнув Валбіцин. — Справді, часи не з кращих, проте саме тепер кожен німець мусить допомагати іншому. Тим паче, що невідомо, чим усе це обернеться. У нас з вами! — вирішив іти напролом, — Ви — самотня жінка, я — самотній чоловік, а в Німеччині зараз такі чоловіки трапляються нечасто.

І ці слова впали на благодатний грунт. Очі в жінки забігали, й вона мовила невпевнено:

— Але ж я вас зовсім не знаю… Може, ви щось накоїли!