У Крауса відлягло від серця. Навіть тіснуватий кітель радянського офіцера вже не дратував його — штурмбанфюрер з апетитом з’їв яєчню і випив дві чашечки міцної кави. Коли закінчував снідати, зайшов Хейг. Повідомив: машина вже чекає.

Джип довіз їх до самісінького літака, біля якого вже тупцював пілот у шоломі. Він не справив на Крауса враження: низенький і миршавий. Штурмбанфюрер зиркнув на нього зневажливо і обернувся до Хейга, той одразу збагнув, що тривожить Крауса, підвів його до пілота й мовив:

— Знайомтеся, це — Джоні Кларк, один з наших асів, і ми попросили його злітати з вами на цьому фанерному ящику.

Краусові сподобалося, що його везтиме ас, він подав Клеркові руку, не без задоволення відчувши, як міцно потиснув її цей зовні хирлявий чоловічок.

— Не гаймо часу, — мовив Кларк і поліз до передньої кабіни.

Краус мовчки обернувся до Хейга. Той посміхався відкрито, штурмбанфюрер почав за звичкою підводити правицю, та вчасно згадав, що перед ним не есесівський генерал, а американський підполковник: помахав рукою і сказав бадьоро:

— Сподіваюсь, пообідаємо разом…

— Маю пляшку чудового шотландського віскі. Відсвяткуємо успішне завершення операції.

— Не заперечую. — Краус зайняв місце за пілотом, одразу заревів уже прогрітий мотор, і «фанерний ящик», легко підстрибуючи на вибоях поля, почав вирулювати до бетонної злітної смуги.

Вони летіли низько, мало не чіпляючи верхівки дерев. Скоро внизу зблиснула річка, пілот озирнувся, кивнув Краусові на неї — штурмбанфюрер зрозумів: перелетіли Ельбу, і тепер під ними зона, зайнята радянськими військами. Іноді вони бачили їх — колона танків на шосе, артилерійська батарея на відпочинку, але пілот намагався триматися осторонь шосейних доріг та залізничних магістралей, під крилом пропливали ліси й поля, села й містечка, і Краус скоро призвичаївся до обстановки, почуття тривоги зникло — остаточно повірив в успіх операції. Наче у відповідь на його думки, пілот нараз показав Краусові на маленьке село попід лісом, зовсім таке ж саме, як і інші, над котрими пролітали, та літак зараз піднявся трохи вище, круто повернув, і Краус зрозумів: вони вже на місці, а внизу Штокдорф.

Штурмбанфюрер нахилився до борту, розглядаючи місцевість, і вказав пілотові на парк попереду, серед якого червонів черепичний дах мисливського будинку. Кларк одразу зрозумів його — вони пролетіли над парком, потім пілот зробив коло над полями і впевнено повів літак на посадку. І тепер Краус остаточно переконався, що «фанерним ящиком» керував справжній ас, — літак м’яко торкнувся колесами озимини, покотився, ледь підстрибуючи, і зупинився десь за півтори сотні метрів від парку.

Краус вистрибнув не одразу. Огледівся, та ніщо не віщувало небезпеки: безлюдне поле, і злякані ворони кружляють над ним.

Пілот зняв шолом.

— Не гайте часу, — порадив, — усе спокійно.

Краус виліз на крило. Знову роззирнувся — вже навіть ворони заспокоїлися, посідали на дерева, і штурмбанфюрер попрямував до паркових воріт. Ішов, тримаючи в кишені руків’я парабелума. Так, про всяк випадок, бо, здається, і справді все спокійно.

Ворони каркали визивно й нахабно, і саме це вселяло в Крауса впевненість, — перестрибуючи через сходинки, підвівся на ганок. Двері розчинилися, і Краус побачив усміхнене й доброзичливе обличчя Георга, з-за нього визирав Кранке.

Краус посміхнувся їм у відповідь, полегшено й відкрито, як добрим родичам, зустріч з якими завжди приносить задоволення.

— Як? — запитав Кранке.

— О’кей, — зовсім по-американськи відповів Краус, та одразу поправився: — Все гаразд, долетіли чудово.

— Не гаятимемо часу, — запропонував Кранке. Він перетнув хол, і Краус пішов за ним, втупившись у спину гауптштурмфюрера. Думав: Кранке сказав — «не гаятимемо часу», не знаючи, що йому відведено зовсім мало, якісь лічені хвилини, і, може, варто одразу пристрелити його. Краус стиснув руків’я парабелума, справді, один постріл, і половину їхніх проблем розв’язано…

Скосував на Георга, побачив догідливу посмішку на його обличчі й подумав: доведеться кінчати і його — Краус не любив лишати свідків. Зрештою, ніякого особливого гріха тут немає, старий вже пожив на світі, життя його нікчемне й нікому не потрібне, але ж про події в мисливському будинку знатиме Валбіцин, і нікуди від цього не дінешся. Правда, Валбіцин, напевно, спокійно поставиться до акції (Краус так і подумав — «акції», бо саме цим словом охрестили в РСХА і масові, і поодинокі вбивства) і мовчатиме, бо це в його інтересах. Зрештою, плювати на його мовчання, сам Хейг дав команду прибрати Кранке, та все ж звична обережність примусила Крауса відкласти свій намір. До того ж вирішив: не треба бруднити кров’ю килими в холі, м’які й товсті килими, котрі, мабуть, коштують скажені гроші…

Валбіцин чекав на них у підвалі — одягнений у спортивну куртку й черевики на товстих підошвах. Він нагадував любителя природи, туриста, що звик швендяти лісами й горами і півжиття проводити в наметах. Краус подав йому руку, вчинив так уперше, раніше надто висока стінка відгороджувала його від рядових співробітників «Цепеліна», гадав, що Валбіцин сприйме це, як високу честь, але цей російський нахаба навіть не посміхнувся йому, не мовив жодного слова, потиснув руку мляво й холодно, наче рівному чи й нижчому за рангом.

Штурмбанфюрер зиркнув на нього гнівно, та відразу опанував себе: тепер емоції не кращий порадник, і слід забути і про чин штурмбанфюрера, і про расову вищість. Витягнув ключ і ступив до сейфа. Але Кранке заступив його. Краус подивився на гауптштурмфюрера незрозуміло: чого хоче? Побачив простягнуту руку Кранке й збагнув: той вирішив сам дістати папку із списками, заволодіти нею. І якщо його підтримає Валбіцин, нічого не вдієш, доведеться поступитися.

Краус застиг на мить, оцінюючи ситуацію. Певно, він припустився помилки, не пристреливши Кранке в холі, та зараз уже пізно. Невідомо, може, вони з Валбіциним змовилися. Валбіцин стоїть поруч нього і, звичайно, встигне вистрілити, перш ніж Краус покладе Кранке і його. До того ж Хейг сказав недвозначно: Валбіцин згодиться американській розвідці. Правда, якщо покласти обох, свідків не лишиться, і завжди можна щось вигадати. Та застрелити обох вже не вдасться, принаймні небезпечно…

А якщо?..

Так, треба вбити клин між ними…

— Ви хочете дістати списки, Кранке? — запитав.

— Вони будуть у мене!

— І хто ж це вирішив? — Краус вклав у запитання всю свою іронію.

— Я.

— Не довіряєте нам? — Кажучи це, обернувся до Валбіцина, немов запрошував у спільники.

Кранке анітрохи не знітився.

— Я — шеф особливої команди «Цепеліна» й ці списки готував особисто.

— Колишній шеф, — уточнив Краус, — усі ми, на жаль, колишні, і тому списки нехай дістане гер Валбіцин. І зберігає їх. — Відступив і подав ключ Валбіцину. Той одразу взяв його, і Краус зрозумів, що переміг. Кранке також нарешті усвідомив свою поразку й пробелькотів:

— Ну, якщо вже так… Але ж я вважав…

— Нікого не цікавить, що ви вважали! — Краус безцеремонно відсторонив гауптштурмфюрера. — Діставайте документи, — наказав Валбіцину.

Валбіцин не без задоволення відімкнув сейф. По-перше, приємно, що цього бундючного Кранке поставили на місце, по-друге, самий факт, що найсекретніші списки зберігатимуться в нього, свідчив про довіру з боку Крауса, що також важливо. Дістав чорну папку, витягнув з неї папери. Усього кілька десятків аркушів з надрукованими на них прізвищами. Але скільки важать вони!

Валбіцин, здається, й справді відчув тягар на руці. Склав аркуші й засунув до внутрішньої кишені куртки.

— Не втрачатимемо часу, — сказав Краус, уважно дивлячись, як Валбіцин ховає списки. — Сподіваюсь, ви зібралися?

Кранке витягнув з кутка кімнати велику валізу, а Валбіцин підхопив з ліжка рюкзак. Легко підважив його в руці, мовив безжурно:

— Оце все моє майно, нажите мало не за піввіку. Момент, — обернувся до Крауса, — там у барі стоять дві непочаті пляшки. Вони вже не дістануться Генріху фон Шенку, і буде шкода, коли такий гарний коньяк питиме якийсь червоний комісар. Є пропозиція реквізувати!