— Ну й що? — мовив байдуже.

А Мохнюк щось запитав у Функеля і пояснив:

— Йдеться про вбивство самого управителя маєтку тутешнього поміщика. Досить впливова фігура, й місцеві жителі схвильовані…

— Так йому й треба, — виніс категоричний присуд Толкунов. — Напився робітничо-селянської крові…

Бобрьонок запитав у Мишка:

— Може, хтось із ваших? Допік комусь управитель, от і розрахувався…

— Цей Кальтц був великою падлюкою, — ствердив хлопець. — І мотузок за ним давно плакав.

— От бачиш! — вигукнув Толкунов. — Собаці собача смерть!

— Але з наших навряд чи хто вчинив би це, — заперечив Мишко. — Самі ж дівчата, хіба — французи? Ні, не вони… — похитав головою.

Бобрьонок махнув рукою, недвозначно висловивши своє ставлення до загибелі якогось управителя. Але те, що почув далі, одразу змусило майора насторожитися.

— Там, — сказав Мишко, — на кілька кілометрів поля і поля, а між ними парк і мисливський будинок фон Шенка. Мабуть, Кальтц переховувався в будинку, а потім його вбили.

«Хто?» — хотів запитати Бобрьонок, та утримався: звідки знати хлопчині — хто саме?

— Кажеш, мисливський будинок… — протягнув роздумливо. — І хто в ньому живе?

— Я там не був, — якось вибачливо мовив Мишко. — Нам туди ходити категорично заборонено.

— Фон Шенк?

— Він рідко тут буває.

Бобрьонок підкликав Функеля.

— Хто знайшов тіло управителя? — запитав.

— Старий Каушман. У нього поле за яром, пішов подивитися на озимину. Почув: сойки в кущах стрекочуть. Зазирнув і побачив…

— Як убили Кальтца?

— Ножем у спину.

Бобрьонок подумав: навряд чи управитель підставив би спину незнайомому, то більше комусь з робітників. Отже, Мишко має рацію, вони до цього непричетні. Певно, Кальтца прибрав хтось із знайомих або друзів.

— Хто зараз мешкає в мисливському будинку Шенка? — поцікавився у Функеля.

Фельдшер розвів руками.

— Там постійно живе камердинер Георг Хальцхауер. Іноді приїздив сам граф чи його друзі.

— Давно приїздив?

— Ще взимку.

— А друзі?

— Не чув.

— Чи можуть там переховуватись сторонні?

— А чого ж… Будинок у безлюдній місцині й досить великий.

— Кальтц міг там хоронитися?

— Звичайно.

Бобрьонок торкнувся Мишкового плеча.

— Покажеш, де той будинок.

Хлопець мовчки стрибнув на заднє сидіння, махнув рукою у напрямі місточка, і «віліс», одразу набравши швидкість, помчав сільською вулицею. Через кілометр вони повернули на бруківку, потім котилися дорогою поміж полів, засіяних озиминою, перескочили мілкий ручай і побачили вдалині високі дерева.

— Там парк фон Шенка, — пояснив Мишко, — а всередині мисливський будинок.

Бобрьонок подумав: краще їм дістатися туди непомітно, правда, вже сутеніє, проте, хто зна, можуть почути гурчання мотора, заховатися, втекти чи просто зустріти вогнем. Як із садиби Камхубеля. Пошкодував, що не захопили з собою Функеля, той міг би показати, де саме знайшли тіло управителя, та й взагалі непомітно провів би до парку чи до самого будинку.

Майор наказав Вікторові зупинити машину в улоговині поміж кущами глоду, зробив знак Мишкові, аби лишався з шофером, однак той заперечив:

— Я знаю, де хвіртка, й зможу провести вас.

Хвіртку було замкнуто зсередини, Мишко легко видряпався на неї, зіскочив по той бік паркану і відсунув засув. Розшукувачі заглибились у густий, аж похмурий парк, правда, може, їм тільки видалося, що похмурний, бо алеї були доглянуті й кущі підстрижені, очевидно, сутінки й чекання небезпеки трохи пригнічували й насторожували.

Вони йшли не алеєю, а поза кущами обабіч неї. Мишко висунувся трохи вперед, але Толкунов мовчки притримав його — хотів наказати, аби взагалі повертався до «віліса», однак тільки засопів невдоволено, згадавши, що Бобрьонок не осмикнув цього метикованого хлопчини.

Будинок виріс перед ними раптово — досить велика двоповерхова цегляна споруда з високим черепичним дахом і вузькими готичними вікнами. Певно, збудували його давно, ще в минулому столітті, бо фасад прикрашали старовинні ліхтарі, в них колись запалювали гасові лампи, тепер, либонь, замінили на електричні, однак про це можна було тільки здогадуватися, бо жодний ліхтар не світився, тьмяніли й вікна, наче в будинку зовсім ніхто не жив.

Бобрьонок нечутно прослизнув до тераси, з якої вели всередину будинку високі двері, — посмикав, але вони не піддалися, і тоді майор погрюкав — гучно й владно.

Ніхто не відповів, Бобрьонок погрюкав ще й притулив вухо до дверей, прислухаючись. Нічого не почув, хотів уже вдарити прикладом автомата, та на другому поверсі розчинилося вікно, й старечий голос запитав:

— Хто?

— Відчиніть! — наказав Бобрьонок.

Старий, мабуть, не зрозумів його одразу, проте, певно, нарешті збагнув, що з ним розмовляють російською, і мовив поспішливо:

— Вибачте, я зараз… Я швидко, прошу не гніватись…

Він і справді спустився швидко, на першому поверсі увімкнули світло, і Бобрьонок подивувався: навколо війна, ось-ось візьмуть Берлін, за кілька десятків кілометрів ідуть бої під Бреслау, а тут мир і спокій, є навіть електрика. Звідки?

Однак одразу забув про своє здивування, бо двері натужно розчахнулися, за ними злякано притулився старий, миршавий чоловічок у халаті, зовсім низенький, здається, зачепи його пальцем, упаде й не підведеться.

Бобрьонок ступив до холу, краєм ока помітивши, як метнулася тінь з-за дверей — то Мохнюк поспішав до нього. А Толкунов, як і домовлялися, поки що разом з Мишком лишався в парку — підстрахувати й у разі чого допомогти.

— Радянські офіцери! — мовив Бобрьонок владно і, не чекаючи запрошення, пройшов далі. На мить зупинився, вражений. Ніколи не бачив (та й де міг?) мисливських будинків, навіть не мав уявлення про них, а тут ноги втонули в м’якому хутрі, стіни, обшиті дубовими панелями, прикрашені вепрячими, оленячими й лосячими головами, а ведмідь, підвівшись на задні лапи, наче загрозливо ступає до непрошених гостей.

Старий все ще тулився до дверей і дивився лячно, смикаючи пальцями кінці пояса від халата.

— Ви хто? — запитав його Мохнюк.

— Георг Хальцхауер, з вашого дозволу камердинер і наглядач цього будинку.

— Хтось, крім вас, тут є?

— Ні, — енергійно захитав головою камердинер. — Та й хто може бути?

— А граф фон Шенк?

— Давно не бачили…

— Мусимо оглянути будинок.

Камердинер відпустив кінці паса, розвів тремтячими руками.

— Але ж я кажу: нікого нема.

Мохнюк ступив на дерев’яні сходи, що вели на другий поверх.

— Показуйте! — мовив твердо.

Старий, підібравши поли халата, метушливо почимчикував сходами, озираючись, немов йому щось загрожувало.

Бобрьонок штовхнув двері, що вели з холу. Велика кімната з білим роялем і м’якими кріслами, за розсувною скляною стіною довгий стіл і буфети попід стінами, отже, їдальня. Нікого. Майор чомусь обережно причинив двері, наче боячись порушити тишу й похмурість кімнати, сковзнув холом до ще одних дверей. Короткий коридор, праворуч двері розчинені й в кімнаті світиться. Певно, тут мешкав камердинер, постіль зім’ята й ковдра відкинута, а на столику поруч парує склянка чаю. За дверима навпроти — кухня, далі — туалет і ванна, справді нікого, і, може, старий не бреше?

Все ж почуття тривоги не полишало Бобрьонка, почув якийсь шерех в кінці коридора, підвів автомат і спрямував туди промінь ліхтарика, але, побачивши лише вовчу морду з роззявленою пащекою і виблискуючими скляними очима, тихенько вилаявся. Недаремно ж кажуть — у страха очі по яблуку…

Бобрьонок повернувся до холу і, почувши шум на другому поверсі, метнувся до сходів, стрибав через дві сходинки, хвилюючись, що запізнився. Побачивши освітлений отвір дверей, кинувся туди, на мить притулився до одвірка, готовий різонути автоматною чергою. Однак побачив лише на тлі заставлених книжками масивних шаф догідливо зігнуту низеньку постать у халаті.

«Бібліотека», — збагнув і, не опускаючи автомата, ступив до кімнати.