На роботі весь день почувався так, ніби одним махом видудлив п’ять чашок кави: у горлі пекло, серце калатало, працювати не міг. Вовчим поглядом протинав крізь вікно свого офісу сталеве небо, за яким десь далеко-далеко ховалося сонце, машини, що мчали проспектом Перемоги, накручуючи багнюку на колеса… Намагався згребти воєдино недобитки юнацьких мрій, які лишилися після моєї першої війни зі світом. Війни, в якій я зазнав поразки.

Десь за кулісами свідомості, глибоко в комірках мозку міцно засіло та гупало в такт ударам серця оте ядуче: «Коли ти забув свою мрію?»…

– Ти, бува, не закохався? – озвався хтось зі співробітників, вивівши мене із задуми. Трудяга сидів напроти і впродовж дня із цікавістю спостерігав, як мене викручувало на всі заставки.

Я довго обмірковував відповідь, а потому холодно відказав, навіть не зиркнувши у його бік:

– Ні… Сьогодні я зрозумів, що ледве не втратив здатність любити… Безповоротно.

Збитий із пантелику моєю туманною відповіддю, він більше не зачіпав мене.

Увечері я прийшов додому сповнений такої безкомпромісної рішучості, якої ніколи не відчував раніше, рішучості почати нову війну проти тупих обмежень та умовностей мого життя. Я дав собі обіцянку зруйнувати той безликий світ, у якому животів, не заспокоїтись доти, доки від нього не зостанеться ні сліду, ні згадки. Чого б це мені не вартувало! А потім почати все з нуля.

І я таки зруйнував його. Вщент.

Але то вже інша історія, можливо, не менш життєствердна і терпка, однак їй не місце у цій книзі. Єдине, що я хочу, щоб ви зрозуміли: світ воліє нав’язати вам певну роль у цьому житті. Варто вам погодитись на це – і ви приречені.

…Наступного ранку хмари розійшлись, над обрієм засяяло нове сонце.

Випадок у метро не воскресив велику Мрію. Якось воно не дуже мріється про поїздку до Мексики, коли щойно починаєш видряпуватися з клейкої київської рутини. Одначе той папірець, невідомо ким і для чого наліплений на стулках дверей метро, примусив мене круто змінити своє життя замість того, щоб пливти, як поліно, за течією.

По-справжньому доля нагадала мені про Мрію відразу після прильоту до Стокгольма. За кілька місяців до того я звільнився з ненависної мені роботи, а ще за півроку перед тим, обвішавши груди орденами, здобутими під час навчання в університеті, подав прохання на отримання міжнародного гранту. Почав стукатись у двері до Європи.

Якось мені таки вдалося переконати поважних дядьків із єврокомісії, що я саме той, кому вони хочуть надати можливість трохи повчитися у Європі.

Через півроку я отримав грант і на рік подався до столиці Швеції, в один із найпрестижніших вишів Європи – Kungliga Tekniska Högskolan, або КТН.[9]

Київ проводжав мене золотистими променями та пестливим вітерцем бабиного літа. Стокгольм зустрічав понурою погодою. У столиці Швеції накрапав дощ, під розбухлими хмарами було самотньо та холодно.

Я зайшов до квартири, де мене поселили, і почав розпаковувати речі.

Перед приїздом мені пропонували на вибір або самому знімати житло, або ж ділити з ким-небудь студентську квартиру. Спочатку знімати хату самотужки видалося надто дорогим задоволенням, тому я згодився мати сусіда. Щоправда, у тому модному університеті побутувала одна прикметна особливість: орендуючи студентську квартиру, орендар до останнього моменту не знав, з ким його поселять. Причому логіку служби розселення не можна було ні передбачити, ні зрозуміти. Мій шведський координатор, який і займався орендою житла перед моїм приїздом, натякнув, що я, певне, житиму з італійцем. «Ну, з італійцем, то з італійцем, – подумав я собі, – то не найгірший варіант».

Коли я ввійшов, у квартирі не було нікого: мій «італієць», очевидно, десь вештався. Одначе не встиг я розібрати свого чемодана, коли зачув, як за спиною клацає замок і відчиняються вхідні двері. Я обернувся. Переді мною постав пропорційно складений, але худорлявий і майже на голову нижчий за мене жагучо-чорнявий хлопчина з чорними агатовими очиськами і великими білими зубами, які різко контрастували зі смаглявим лицем. На ньому був пуховик неосяжних розмірів, напнутий не відповідно до погоди, з чого я справедливо розсудив, що переді мною людина із півдня, геть-чисто незвикла до холодів. А ще він чхав, як дурний, і розбризкував навсібіч дощову воду.

За ту мить, поки ми придивлялись один до одного, я встиг подумати, що чорнявий абсолютно не тягне на італійця, а ще, схоже, його вельми стурбувала моя поява.

– Hello![10] – нарешті сухо витиснув хлоп.

– Hello! How are you?[11] – якомога поштивіше вимовив я.

На чорнявого моя фешенебельна ввічливість не подіяла зовсім, і він відрубав ще більш стримано, ледь не сердито:

– Fine, thanks.[12]

Я продовжив розкладати речі в шафах.

Покрутившись трохи по квартирі, всім своїм виглядом демонструючи невдоволення тим фактом, що до нього когось підселили, мій непривітний сусіда по кімнаті нарешті буркнув:

– Ти звідкіля?

– Я з України, – передражнюючи його жаб’ячий тон, відказав я, – а ти?

Момент, коли чорнявий відповів усе тим самим стриманим, але пиндючним тоном, можна вважати офіційним початком цієї історії:

– А я з Мексики.

Я аж щелепою клацнув, ледве не відкусивши собі кінчик язика. За якусь хвильку я пригадав усе: і роман Хаґґарда, і конкісту, й усі до останньої цивілізації древньої Мексики, а особливо той клапоть паперу з безжальним: «Коли ти забув свою мрію?», який змусив мене кардинально змінити власну долю. «Трясця, це знак! Удруге! – шугнуло у моїй голові. – Така зустріч не може бути звичайним збігом!» Це був знаменний момент, коли велика Мрія, затерта десь поміж складками минулого, нарешті постала переді мною у всій красі, точно як Фенікс із попелу.

– А мені казали, що я житиму з італійцем, – бовкнув я, не зметикувавши далебі нічого кращого.

– А мені про тебе взагалі нічого не сказали, – сердито огризнувся чорнявий.

Ім’я мексиканця було Мігель Алонсо Гонзалес. Він, як і я, навчався у KTH, тільки на іншому департаменті.

…Перші два дні ми ходили квартирою, наче сомнамбули, і практично не розмовляли. Напруження між нами лишень зростало, немов між двома магнітами, які намагаються стулити докупи однаковими полюсами. Більше того, значно пізніше виявилося, що першого дня нашого співжиття ми, не змовляючись, абсолютно незалежно один від одного, навідались до Students accommodation office,[13] гнівно вимагаючи, аби нас розселили. Однак у такому великому європейському університеті, як KTH, завжди залишалася актуальною проблема з квартирами. Нам обом чемно відмовили.

Одного вечора Мігель, мотнувши головою у бік складеної шахівниці, яку я вже давно запримітив на його столі, лаконічно запитав:

– Граєш?

Я ствердно кивнув.

– Я привіз її з Туреччини, – неквапом протягнув мексиканець, лагідно проводячи рукою по лакованому дереву. – Хочеш майстер-клас?

– Майстер-клас проводитимеш своїй дружині в ліжку, – гордовито парирував я, – а зі мною ти будеш пекти раків після першої ж партії!

Мігель розсміявся, а я потай зловтішався, передчуваючи легку та швидку перемогу. «Зараз я всиплю цьому мексиканському невігласові та покажу йому, як грають у шахи справжні чоловіки», – думав про себе. Той факт, що я не грав по-крупному вже, мабуть, із рік, мене ніскілечки не насторожив.