– Я подумаю, – сухо відрізав Дімон, похнюпившись так, що ледве не вперся підборіддям собі в груди, – я подумаю, поговорю з… е-е-е… хм… я зателефоную тобі сьогодні ввечері.

– Даю тобі час до півночі, – холодно просичав я, після чого підвівся і, силкуючись погамувати оскаженіле тремтіння в кінцівках, рішучими кроками помарширував із ненависного кафетерію геть.

Дорогою додому від незносного душевного розладу я замалим не віддубасив трьох шведів, які мали нещастя втрапити мені під гарячу руку на вулиці, але двоє своєчасно дали драла, а третій заліз на найближче дерево, звідки почав щось жалібно скімлити. Я спробував кілька разів збити його цеглиною, але мені це швидко набридло.

Удома я ледь не гарчав із розпуки, гатив кулаками в стіни та ліжко, розбив дві тарілки, погнув у трьох місцях сковорідку та, здавалося, одним лише поглядом міг би трощити стіни. Я лаявся так, аж самому страшно згадувати: за таке у XV столітті моментально відлучали від церкви. Але ні, я не збожеволів – я завжди так реагую на каверзи долі, особливо тоді, коли не можу зарадити ситуації, в якій від мене вже нічого не залежить.

Дімон зателефонував за чверть до одинадцятої. Я щосили намагався погамувати себе, приховуючи зрадливе люте джерготіння в голосі, і підніс телефон до вуха.

Я знав, що він скаже. Казати такі речі по телефону завжди легше – не треба дивитися у вічі. Він повторив своє «ні». Звичайно, перед тим укотре розписав усі потенційні небезпеки на нашому шляху так, ніби я тягнув його мандрувати геєною вогненною, а не Мексикою. Загалом він уперто притримувався своєї версії про ворожку та її пророцтво.

Я більше не переконував його. Мрія всього життя, яка, здавалося, вже була у мене в руках, знову (чорт забирай, знову!) вислизнула з-під самого носа, розтанула, як тремке марево, посеред пустелі. Я задихався від люті та безсилої злості. Але мовчав.

Дімон, очевидячки, теж почувався незручно. Думаю, не так переді мною, як перед Сьомою та Сергієм, перед якими доведеться виправдовуватися за свої слова, так необачно кинуті у барі на Gamla stan’і, тому він не просто відцурався своїх намірів, а намірився і мене відрадити від поїздки, щоб це виглядало, наче я сам роздумав їхати. Останніми його словами стали:

– Максе, ти знаєш, я тут подумав… а навіщо воно тобі, пертись до тієї Мексики? – він трохи помовчав, а після того додав: – Я тобі друг, і моя тобі порада: забудь про це…

То була остання крапля: у мене зірвало дах і відмовили гальма. Я брутально вилаявся, жбурнув телефон чимдалі від себе і готовий був розлетітися на атоми, організувавши новий Big Bang.[19]

Від отого фальшивого «я тобі друг» у мене ледь не потьмарилася свідомість, я шаленів і булькав, неначе загнаний у клітку дикий звір, виливаючи в порожнечу пекучу образу на несправедливий світ. Але я розумів, що нічого – абсолютно нічого – не можу вдіяти, адже Дімон, урешті-решт, має право вибору, і ніхто не може та й не має права примушувати його кудись пертися проти його волі.

Майже годину я скаженів, плюючись прокляттями в густе вариво ночі, поки темрява за вікном не заіскрилась іонами гіркоти та гніву. Затим, знесилений, завалився в ліжко, затиснув голову обома руками і, втупившись у стелю, лежав посеред гострих уламків власних ілюзій і надій.

Я сидів на самоті у маленькій квартирці на північній околиці Стокгольма. Моя оселя містилася на нижньому поверсі студентського будиночка із восьми квартир, через що у прочинене вікно безцеремонно вдиралися кущі, які розкошували на газоні попід стіною. Я відчував, як з їхніх в’юнких гілок і молодих ніжно-зелених листочків акурат мені на ліжко скапував колючий холод. Весняні ночі у Швеції бувають страх якими холодними.

Услід за холодом крізь шибу неквапом уповзало двадцять третє травня.

Я не спав. Мене сіпало чи то від холоду, чи то від розпачу, а може, від того і від того водночас, з голови не йшла одна-єдина в’їдлива думка про те, як мені тепер учинити. Я пригадував усе, що сталося після пам’ятного вечора в Gamla stan’і, затим ліз іще глибше, заново проходячи весь шлях – від зародження Мрії й аж до теперішнього моменту, і ніяк не міг збагнути, де все пішло не так. А все йшло до того, що від поїздки доведеться відмовитись. Я мав час, наскладав удосталь грошенят, почував дике бажання їхати, але не міг наблизитися до Мрії ні на міліметр. Мені було неймовірно важко із цим змиритися, як, певне, важко змирятися із програшем майже на фініші. Втім, факт залишався фактом, і я мусив визнати, що Мрія так і зосталася Мрією, кокетливо зіскочивши з моїх колін саме в ту мить, коли я, як здавалося, намертво стиснув її у своїх обіймах.

Гадаю, ніхто на моєму місці не вагався б, навіть охоче затушував би невдачу отим сіреньким «потім», адже причин для ретирування, якими можна було обґрунтувати відмову, набралося більше, ніж достатньо. Що не кажіть, а пертися самотою на місяць до Мексики, подорожувати автостопом, ночувати бозна-де, не маючи при цьому жодної живої душі на всьому материку, яка б переймалася твоєю долею, і, що найважливіше, зовсім не знаючи іспанської, не вельми скидалося на розумну ідею. Нормальний, тверезо мислячий Homo sapiens, добропорядний християнин і справний платник податків нізащо не погодився б на таку диявольську авантюру лише задля того, аби зреалізувати власну забаганку. Одначе, на щастя (а чи на лихо), на нашій зморщеній планеті ще знайдеться зграйка індивідів, затертих між нетрів бетонних джунглів, яким визначення «тверезо мислячий» пасує так само, як епітет «пухнастий сміхотун» – алігаторові.

Тієї холодної весняної ночі я був готовий поповнити їхні лави.

Річ у тім, що на початку я знехтував поясненням одного, на перший погляд, нікчемного нюансу моєї куцої біографії. Я – Овен, і характер у мене такий, що з кімнатних рослин у моєму помешканні виживають лише кактуси, та й то лише у високосні роки. Вам воно, може, й не цікаво, але цей прозаїчний факт має безпосередній стосунок до нашої історії, тому доведеться вам його розтлумачити паралельно із грядущими оповідками про Мексику.

Життя має кепську звичку час від часу зводити товсті стіни на нашому шляху. Хтось у такому разі опускає руки, пускає шмарклі та відступає або ж так і лишається тупцяти на місці, марно чекаючи, що стіна ні з того ні з сього візьме та й сама впаде, як обвалилися мури Єрихона. Дехто, навпаки, береться вигадувати кружні шляхи, вишукує, як би перелізти через ту стіну, підкопатись під неї, з ким би об’єднатись, аби розібрати її по цеглині, коротше, використовуючи всі способи, послідовно та планомірно намагається впоратися із перешкодою. Але є й такі, хто на всі без винятку бар’єри кидається в лобову атаку, хто вважає здатність до компромісу смертельним гріхом, який лише за дивним збігом обставин не внесли у хіт-парад біблійних гріхів, і хто на жодній із мов світу не зможе проказати: «Я здаюсь». Це – Овни, люди вогню, чиї бунтівливі душі слугують обителлю палаючого Марса, а мізки – вмістилищем навіжених ідей.

Пробачте за цей філософський відступ, але він необхідний для продовження викладу моїх міркувань.

Так ось, за звичайних обставин Овни нічим не відрізняються від нормальних Homo sapiens. Бігме, вони такі, як усі: часом добрі, часом лихі, часом безхитрісні та щиросердні, а часом криводушні та каверзні. Щоправда, це тільки за звичайних обставин. Коли життя починає чавити негараздами, Овни припиняють бути Homo sapiens і перетворюються на малодосліджений наукою підвид Homo Aries.[20] У такому стані вони можуть похвалитися якими завгодно чеснотами, але тільки не розважливістю та здоровим глуздом. Скільки разів я шкодував про скоєне у стані власної безрозсудності та гарячковості. Скільки разів після кожної набитої ґулі на лобі, після чергового щемливого рубця на серці чи після нового, так необачно набутого недруга, я обіцяв собі, що наступного разу обов’язково поводитимусь хоч трішечки поміркованіше. Але… ще жодного разу не дотримувався обіцянки.