За тиждень я вже став докою у віртуозному виголошуванні довгих мексиканських назв, від яких у нормальних людей миттю розпухає язик, зводить нижню щелепу та починають боліти зуби. Майже не затинаючись, я промовляв зашкарублі словечка на зразок «Теотіуакан», «Санто-Домінго-Теуантепек», «Текамачалько», «Попокатепетль» і навіть «Окскутзкаб».

Не обійшлося, щоправда, без конфузів. Якогось дня я продивлявся варіанти маршруту з Пуебли до Оахаки та зупинився на тому, що, певне, поїду автобусом, адже відстань там чимала, більше п’яти сотень кілометрів, а дорога тягнеться крізь гори (трохи раніше я відкрив для себе дивний факт, що пасажирських потягів у Мексиці просто немає).

Зазирнувши на сайт, де можна було довідатися про розклад руху та ціну проїзду, я ледь не наклав у штани: сайт видав ціну квитка 556$! З переляку я передивився різні сполучення між іншими містами, та всюди ціна квитка коливалась у межах 200–600 $. Я аж збілів. «Це що за дурня така? – думаю. – Мексика, де все мало бути феноменально дешево, раптом пропонує викласти п’ятсот баксів за квиток на якийсь задрипаний автобус?!»

Ситуація наближалася до критичної, адже я вже мав візу, на руках квитки на всі літаки, а втім, за таких цін на автобуси мені нічого не лишалось, як хіба терміново шукати у Швеції пальму, щоб перевірити, чи їстівна у неї кора та листя, позаяк ночувати під відкритим небом у Мексиці я ще зміг би, а от харчуватися місяць одним лише повітрям добропорядному християнину якось зовсім не пасує.

Водночас мене не полишало відчуття, що тут щось не так. Проте, де б я не нишпорив, усюди натикався на захмарні ціни в доларах – Мексика скидалася на країну для мільярдерів.

Зрештою, коли я остаточно впевнився, що перед від’їздом мені доведеться обчистити одне з відділень шведського банку «Nordea», в голові стрельнула думка, що я, собі на сором, не знаю, яка у Мексиці грошова одиниця, і що непогано було б дізнатися про її курс у співвідношенні з доларом. У дію вступив електронний усезнайко Wikipedia, який догідливо повідомив, що у Мексиці ходять мексиканські песо, а також, цитую, «…the symbol used for the peso is «$», basically the same as for the US dollar since the dollar derived its logo from the Spanish-Mexican currency»…[27]

Майже два тижні пішло на те, щоб надати моєму планові вигляду, який удовольнив би навіть найбільш прискіпливого педанта. Втім, врешті-решт із генеральним планом було покінчено.

Останньою фазою підготовки став добір похідного спорядження.

Давно відомою є істина, що для «бекпекера» найважливіше – це мобільність, а громіздкий багаж рівносильний смерті. Без усякого перебільшення й остраху бути висміяним скажу, що останнє питання має просто колосальне значення, оскільки від сумарної кількості, об’єму та ваги взятих із собою речей безпосередньо залежить те, на що перетвориться подорож: на милу прогулянку чи на шпарке пекло. Прикметно, що шаблонна фраза «із собою слід брати тільки найнеобхідніше», що нібито покликана вирішити дилему, ні з біса не вирішує, тому що поняття «найнеобхідніше» може коливатися в діапазоні від одного целофанового пакета до чотирьох-п’яти товарних вагонів.

Добряче так помізкувавши, що саме таки варто брати із собою за океан, я нарешті зібрав те, що пізніше одна британка, яку я надибав в Оахаці, схарактеризувала як «the smallest backpack ever».[28]

Побачивши мій рюкзак, коли ми збирались узяти таксі та рушати разом до автобусної станції, наївне дитя туманного Альбіону довго не відставало від мене і допитувалось, де в дідька я сховав решту своєї поклажі, а коли мені зрештою вдалося переконати її, що це все, що я маю із собою, вона ледь не втратила свідомість. Для порівняння зауважу, що в її багажі, який був розрахований на якихось півтора тижні відпустки, але важив удвічі більше за саму британку, не вистачало хіба що крісла-гойдалки та переносного зенітно-ракетного комплексу «Гремлін».

Дівча так і не оклигало і до самого розставання недовірливо зиркало на мій наплічник. Я вирішив пошкодувати її психіку і сказав, що мій рюкзак – це результат останніх досягнень українських учених у галузі нанотехнологій, тому туди можна запихати речі завбільшки з рояль.

Усе необхідне я придбав в Україні, куди навідався за два тижні до великої подорожі.

Ось перелік усіх тих речей, які я мав намір узяти із собою за океан, ураховуючи ті, що вдягав на себе:

• три пари майок;

• троє шортів;

• три пари шкарпеток;

• три комплекти спідньої білизни й одні купальні плавки;

• одна сорочка з коротким рукавом (на випадок різкого похолодання);

• друга, тобто додаткова, пара кросівок (у першій я мав їхати);

• гігієнічні причандали (зубна щітка, паста і маленька пляшечка шампуню);

• аптечка (бинт, пластир, активоване вугілля та ще три-чотири мініатюрні пакуночки з пігулками, призначення яких я не знав, бо їх мені силоміць запхнула мама ще тоді, коли летів до Швеції);

• цифровий фотоапарат із комплектом акумуляторів;

• іспансько-український та україно-іспанський словник на 40 000 слів;

• п’ять українських прапорців 9 × 15 см (роздавати на місці аборигенам);

• мобільний телефон і mp3-плеєр;

• паспорт, кредитки, трохи готівки;

• і, нарешті, крутий ковбойський капелюх із крутою ковбойською шворочкою, куплений в одному з магазинів Рівного.

Разом це заважило менше п’яти кілограмів (найважчими снарядами виявилися кросівки та словник), і то було все, чим мені доведеться обходитись увесь місяць за океаном.

Мені шкода шановних читачів, у котрих після мого рішення чкурнути самотою до Мексики ще лишалася слабка надія на те, що я не страждаю психічними розладами, яка, либонь, остаточно зникла після того, як вони побачили вищенаведений перелік моїх дорожніх речей. Утім, мені абсолютно байдуже, хто і що про мене думає. Я зібрав усе, що вважав за необхідне, і десятого липня, за два дні до початку dream-trip, відлетів назад до Стокгольма, готовий підняти вітрила та спрямувати бушприт назустріч незвіданому. Назустріч моїй Мрії.

Ciao!»

Це запис у моєму щоденнику, зроблений відразу пополудні, менш як за дві години до відправлення зі Стокгольма. Нашкрябавши прощальне «Ciao!», я закинув наплічник на спину, нап’яв на вуха ковбойського бриля з крутою ковбойською шворочкою й узяв курс на T-Centralen – ключовий транспортний вузол у Стокгольмі, де сходилися докупи всі гілки метро, маршрути автобусів і лінії приміських потягів.

До Мілана я мав добутися на крилах ірландського low-cost[30] «Ryanair», такої собі темної та непевної конячки у великому сімействі європейських авіаперевізників.