Звісно, якщо бути достатньо навіженим…

Візу я отримав усього за три дні, причому аж на півроку. Після того весь день крутив паспорт у руках, роздивлявся файну кольорову вклейку та сині печатки під усілякими кутами, нюхав їх і притуляв до серця, наче то був не документ, а світлина моєї коханої.

А ввечері зателефонував Дімон.

– Я чув, ти… ти… купив квитки?

– Так.

– І ти… ти… їдеш до Мексики?

– Саме так.

– Сам?!

Я з легким нальотом зневаги пхикнув:

– Сам.

Я помовчав, дослухаючись, як Дімон напружено сопе у слухавку. Потім побажав йому втішно провести літо в запилених офісах рідного університету і дав відбій. Я не дувся на нього. Та й хіба я міг? Я ж їхав до Мексики.

Часи просвітління вряди-годи трапляються навіть у головах найзатятіших Homo Aries, хоча вони ніколи в цьому не зізнаються. Коли вся ейфорія, пов’язана з купівлею квитків та отриманням мексиканської візи, врешті-решт спала, я остаточно та повною мірою усвідомив, у що влип. Насправді ситуація склалася банально проста. Така, бляха, проста, що хоч сідай і плач.

Я їду до Мексики.

За дванадцять тисяч кілометрів від України.

На цілий місяць.

Сам.

Можна було ще дописати: «І хочу подорожувати автостопом», але це уже скидалося на смертний вирок самому собі.

Не дуже мене втішали мої видатні успіхи у вивченні іспанської. На той час я знав по-іспанськи лише два (ну, майже три, якщо бути точним) слова: «por favor», що означає «будь ласка», і «cabron», цебто «козел». Справедливості заради слід додати, що обидві вищезгадані словесні формули дуже згодилися у Мексиці. Я добре знаю англійську, але це не мало жодного значення.

Ще до від’їзду, пригадую, я запитав Мігеля, як там у Мексиці з англійською, на що хлоп кисло вишкірився, наче надкусив нестиглу абрикосу, та скрушно похитав головою:

– Учи іспанську, інакше тобі гаплик.

Мігель, безперечно, прибріхував (тобто мені хотілося думати, що він прибріхує, бо сподіватися на те, що за півтора місяці я здужаю визубрити іспанську мову, не доводилося), однак саме по собі незнання іспанської було, як не крути, найбільшою перепоною на шляху до моєї подорожі. Компенсувати цей ґандж я хотів за рахунок старанного опрацювання всього маршруту, адже чим краще підготовлено та продумано мандрівку, тим легше і дешевше вона проходить. Зазвичай під час поневіряння країнами Європи я щоразу готував собі пухкеньку течку – детальний план подорожі, так званий itinerary,[25] – куди вкладав копії всіх квитків, підтвердження про бронювання хостелів, роздруковані карти, а також різноманітні рекомендації, поради та примітки, куди можна йти, а куди краще не потикатись.

Однак… Мексика – не Європа. В моїй епічній історії, як шило в задниці, стирчала одна заковика, яку я не міг перекрити жодною ретельною підготовкою маршруту.

Першим про це відверто заговорив Сьома.

– Backup?[26] – запитав одного вечора Сьома.

– П’ять тисяч, – відповів я.

Backup’ом ми називаємо екстрений план дій на той випадок, коли отой itinerary, той блискучо-геніальний план А, який так симпатично виглядав удома, роздрукований на аркуші паперу, в польових умовах геть-чисто відмовляється працювати. Тобто, коли трапляється щось справді катастрофічне й непоправне, через що мандрівка терміново переривається і треба мерщій повертатися назад. Зазвичай backup – це недоторканна сума грошей, необхідна для того, щоб будь-якої миті кинути все, зірватись і полетіти додому. Проблема з Мексикою полягала в тому, що в разі бронювання квитків завчасу, припустімо, за три місяці, можна вкластись у вісім сотень євро. Якщо ж купувати квитки за день-два до відльоту, їхня ціна часом сягає п’яти тисяч. У мене не було таких грошей, а отже, у мене не було backup’у.

– Не подумай, що я панікую, наче Дімон, – обачно почав Сьома, – але… раптом щось… ну, щось піде не так?…

– Нічого не піде не так. Усе піде за планом! – строго відрубав я. – А якщо раптом щось… ну то… – я мотнув головою. – Іди в дупу! У мене немає вибору. П’ятого серпня я мушу бути і буду в аеропорту Мехіко! Ні днем раніше, ні днем пізніше. Без варіантів!

Сьома жував бутерброд.

– У тебе нема backup’у, – сказав він, – і це погано.

– Знаю, – згодився я, – дай шматок бутерброда…

І тоді я зробив найкраще з того, що міг зробити: я вирішив забути про це.

І забув.

Перша редакція мого маршруту охоплювала сім мексиканських міст і виглядала так: Мехіко – Пуебла (штат Пуебла) – Оахака (штат Оахака) – Сан-Крістобаль де лас Касас або просто Сан-Крістобаль (штат Чіапас) – Паленке (штат Чіапас) – Мерида (штат Юкатан) – Канкун (штат Кінтана-Роо).

Верзучи всі оті нісенітниці про Овнів, я забув вказати на одну дрібничку: всі без винятку люди вогню у стані Homo Aries просто схиблені на рекордах. Вони можуть два тижні нічого не їсти, але не проживуть і дня без того, аби не прагнути стати першими і кращими в чому завгодно.

Так от, коли я сидів у своїй квартирці та продумував деталі маршруту, схилившись з олівцем у зубах над детальною картою Мексики, зауважив одну штуковину. Штуковина та вимальовувалася неосяжною синьою плямою ліворуч на карті та мала назву… Тихий океан. Моя подорож закінчувалась (тобто мала закінчитись, бо туди ще треба було дійти) на відомому курорті Канкуні, що на мексиканському узбережжі Атлантичного океану, де згідно з планом я мав трохи відлежатись після митарств джунглями, а починалася від Мехіко, розташованого всього за якихось чотириста кілометрів від закрайка отієї здоровенної синьої латки.

Два дні після того я снував туди-сюди і тільки те й робив, що бубонів собі під ніс, наче закляття:

– Тихий океан… Це ж, йолки-палки, цілий Тихий океан… – а потім: – Пройти від океану до океану… Йолки-палки, пройти від океану до океану… – ось так я собі казав.

Ось таким чином у мій розклад прокралось Акапулько.

Витративши ще півдня, я дібрав квитки на літак із Мехіко до відомого тихоокеанського курорту і назад. Наостанок, зважаючи на те, що наприкінці подорожі я полишав Мексику не з Канкуна, а з Мехіко, мені довелося докупити ще один квиток на літак мексиканської авіакомпанії «Mexicana» з Канкуна до мексиканської столиці, після чого маршрут набув остаточного вигляду: Мехіко – Акапулько – Мехіко – Пуебла – Оахака – Сан-Крістобаль – Паленке – Мерида – Канкун – Мехіко. Єдиною слабкою ланкою у всій експедиції був Мілан, де через нестиковку рейсів мені доведеться перебути ніч в аеропорту.

«Усе добре», – думав я. Сидячи у зручному фотелі у себе в офісі, попиваючи каву з молоком, закинувши ноги на стіл і безтурботно копирсаючись огризком олівця у вусі, я зовсім не сприймав свій план як щось тяжке та нездійсненне.

То був найприємніший етап поїздки, коли на папері все складалося просто блискуче: з легкістю пір’їни та швидкістю світла долалися величезні відстані, легко і просто відшуковувалися хостели та туристичні офіси, не заважала погода, не докучали москіти й основне – не виникало жодних проблем у спілкуванні з місцевим населенням.

Якби ж то там, у Мексиці, все було так само просто, як воно виглядало на екрані мого ноутбука…

Потому розпочалося найважче чи, мабуть, краще сказати, найрутинніше – кропітка робота над кожним окремим пунктом подорожі. Я прикидав, скільки днів потрібно провести у конкретному місті, щоб мати достатньо часу обнишпорити всі цікавинки, потім визначав, скільки днів я можу на це місто виділити з огляду на мій розклад, затим підшуковував через Інтернет більш-менш пристойний хостел і бронював його. З’ясувавши питання із хостелом, я дізнавався, де в опрацьовуваному місті автостанція, аеропорт, туристичний офіс, вишукував усі ці об’єкти на картах «Google Мaps» і роздруковував разом із приписками, як туди краще дістатися.