Одного разу я уже літав із «Ryanair» до Венеції. Пригадую, тоді впродовж перельоту з усіх фігур вищого пілотажу льотчик не виконав хіба що мертвої петлі та штопора. Всі інші, враховуючи керовану бочку, горизонтальну вісімку, переворот Іммельмана та бойовий розворот перед самим приземленням, пройшли просто на відмінно. Це був перший раз, коли на мої очах увесь салон горлопанив і вищав від страху, а після посадки шалено аплодував зі сльозами на очах, як у театрі після виступу Паваротті.

Я не плескав у долоні. Мені чомусь хотілося піти та набити пілотові пику.

Тож на T-Centralen я завантажився в сірий слимак-автобус, який курсував між центром шведської столиці та плюгавим аеропортом Skavsta. Той аеропорт зачаївся під боком плюгавого містечка Нічопінь (Nyköping) за сотню кілометрів від Стокгольма, і звідти літали тільки такі плюгаві дешевки, як «Ryanair». Такі вже особливості у всіх low-cost авіаліній: вони підтримують сполучення між зовсім крихітними аеропортами, звідки зазвичай ще достобіса добиратися до реального пункту призначення. От і мій рейс, номінально позначений як рейс від Стокгольма до Мілана, летів зовсім не зі Стокгольма та зовсім не до Мілана, а з хирлявого Нічопіня до Бергамо. Бергамо – це ще одне місто-сателіт доморощеного аеропорту, що підпирає кордон зі Швейцарією десь на півночі Італії.

Очевидно, цього разу пілот «Ryanair’у» був не в гуморі, бо до Бергамо я дістався без проблем та усяких вихилясів, навіть приземлився, пам’ятаю, наче в масло, незважаючи на те, що того вечора з мускулистих схилів Альп униз у долину сповзали покручені моцаки грозових хмар.

Попри пізній час, у столиці Ломбардії парило та муляло задухою. Довжезний аеропортовий автобус довіз нас до термінала, де я хутко забрав свій нанорюкзак, якраз вчасно, щоб устигнути на останній автобус до Мілана. Італія чимось надто нагадала рідну Україну; обидві країни взагалі жахливо подібні у всьому, що стосується безладу. Річ у тім, що автобуси між благеньким аеропортом у Бергамо та Milano Centrale[31] ходять із 7-ї ранку до 2-ї ночі, тоді як між Milano Centrale та міжнародним аеропортом Лінате, звідки о 7-й ранку наступного дня я летів до Парижа, – лише від 9-ї ранку до 9-ї вечора. Якби я затримався ще хвилин на п’ять, то вже не застав би останній автобус до Мілана, котрим я ще міг устигнути на центральну станцію до відправлення звідти останнього автобуса в Лінате.

Але я встиг. Захеканий, упрілий і липкий прискакав на посадковий майданчик і ввірвався в автобус. Якийсь італієць, певно, працівник автобусної зупинки, нахабно виволік мене назад і попрохав скинути рюкзак у багажне відділення. Я блискавично пригадав схожу ситуацію, про яку напередодні читав на форумі «TripAdvisor».[32] Там якісь добрі люди, рясно розбавляючи свою писанину лайкою, описували, як у котрогось із них у подібній ситуації в аеропорту Бергамо підхопили багаж, нібито покласти до багажного відділення, а після прибуття до пункту призначення виявилося, що валізи просто зникли. У моєму рюкзаку, крім ноутбука, нічого цінного не було, тому я, якусь хвильку повагавшись, дозволив зняти з себе наплічника та запхати його до багажного відсіка внизу автобуса. «Якось буде, – майнуло в голові. – Кому той ноутбук треба?»

Ще в аеропорту відчувалось, як несамовита задуха щомиті наростає та грубшає, ніби погрожуючи знищити все живе. Небо аж кипіло пошматованими хмарами. Коли автобус вискочив на пласку автостраду, стало видно, як удалині, десь там, де мав бути Мілан, безперестану танцюють блискавки.

Поки ми шпарко котилися сірою магістраллю назустріч нищівному шторму, я невідривно дивився на густе та страхітливе електричне мереживо у небі на заході. Але незабаром мені це набридло, і я втупився у бокову шибу, неуважно проводжаючи поглядом краєвиди за вікном.

Буревій, одначе, невдовзі нагадав про себе, вистріливши громовицею такої сили, що я аж підскочив у кріслі, а позаду в салоні розревілося немовля.

Хвилин за десять автобус підкрався до самого краю бурі.

Хмари над головою сунули такі, що страшно було глянути, фіолетові блискавки шугали туди-сюди, заливаючи дорогу бузковим світінням. Затим налетів перший шквал і вперіщив по шибах свинцевими краплями. То був не зовсім звичайний дощ, бо нормальний дощ проходить кілька фаз, як-от: «окремі великі краплі», «часті маленькі краплі», «тихий дощ», «просто дощ», «хлющ» і, зрештою, «сильна злива», яка іноді переходить у «ллє як із відра». Так от, шквал під Міланом удав, буцімто його не стосуються віковічні правила формації всіх гідних шани дощів, і почався із фази «ллє як із відра». За кілька хвилин цей нахаба перейшов у нову безіменну фазу, прикметною ознакою якої стало перетворення нашого автобуса на глибоководний батискаф.

Стихія шаленіла не на жарт, нещасні авто безсило брьохались у воді, палаючі в небі громовиці створювали ефект мерехтливої світломузики на землі. Стіна води з небозводу стала настільки щільною, що водій змушений був спинитися просто посеред вулиці: попереду не можна було нічого розпізнати. А потім рубанув град, глянсуватий, рясний і крупний. А ще дах автобуса почав текти, відчуття виникало таке, наче сидиш у картонній коробці з-під взуття, на якій хтось завзято вистукує, мовби на барабані, а ззовні цокочуть і тріщать, шматуючи повітря, електричні розряди небувалої сили.

Час від часу я позирав на годинник, розуміючи, що мої шанси встигнути на останній автобус до Лінате стрімко скочуються до нуля…

Дощ-почвара вщух так само раптово, як і почався, вода зійшла, блискавки стихли і заповзли назад в Альпи. Подзьобаний градом автобус нарешті рушив і без пригод доїхав до Мілана. Попри бурю, я прибув на Milano Centrale якраз вчасно, щоб помахати рукою моєму автобусові в аеропорт Лінате: він саме відчалював з іншого боку вокзалу. Розлючений через те, що проґавив останній шанс дешево доїхати до Лінате, я вискочив на мокрий та обліплений пошматованим листям асфальт і висловив усе, що я думав про італійську транспортну систему, показавши вслід тому омнібусу, на якому я зараз мав би їхати до Лінате, нехитру комбінацію з одного пальця. Якраз у цей момент водій замурзаного корита, на якому я щойно доплив до центральної станції, відкрив багажне відділення…

Пригадую, перше, що я тоді бовкнув (насправді друге, бо те, що сказав першим, не пропустив би на ці сторінки редактор):

– …Краще б його вкрали.

Посередині багажного відділення, зухвало розпихавши всі інші важчі валізи по кутках, гордий, наче айсберг, що потопив «Титаніка», плавав мій наплічник – багажне відділення виявилося на дві третини залитим водою.

«Нє, точно, краще б його вкрали, було б не так образливо», – зринуло в голові. Ніколи не думав, що мій ноутбук, який вірою та правдою служив мені от уже три роки, загине такою жалюгідною смертю, немовби якийсь придуркуватий потопельник.

На той момент, коли водій підняв кришку, вода схлинула на асфальт, а мій рюкзак, який через свої малі габарити не діставав дна і з останніх сил тримався на плаву, чкурнув за потоком води просто мені в руки. Я ледве встиг схопити його за лямку, затим, хляпаючи по калюжах і на ходу складаючи рими з матюків, похнюплено почовгав до найближчого смітника викидати ноутбук. Не носити ж тепер оте залізяччя із собою по всій Латинській Америці?

Тим часом надворі швидко згущувалися сутінки. Поспішати мені було нікуди (однаково добиратися до аеропорту тепер доведеться на таксі), однак напередодні я начитався багато зловісних відгуків про криміногенну обстановку довкола міланського вокзалу, тому вирішив не ризикувати й ушитися звідтіля якомога швидше. Я став біля лави, розкрив наплічника, запустив усередину руку, й – от чуднота! – всі речі виявилися зовсім сухими! Тоді я врешті припинив лаятися, розчулено шморгнув носом і подумки подякував усім святим укупі із совісними виробниками рюкзака. Настрій, який був підупав, знову покращився, а втім, як небавом з’ясується, зовсім ненадовго.