Ми розставили фігури та почали запеклу борню. Мігель грав білими. Попри це, я поводився не надто зосереджено, зате надміру самовпевнено, атакуючи з розмахом і відкрито. Я навіть не відразу зрозумів, як примудрився заробити дитячий мат десь на десятому ході. То був настільки ганебний мат, що спочатку я просто не міг у це повірити. Мене розбили важезним нокаутом у першому ж раунді, наче якогось шмаркача. Тоді я достеменно збагнув, що відчував Леннокс Льюїс, валяючись під канатами після свого першого двобою з Хасимом Рахманом і все ще не розуміючи, хто в біса вирубив світло в залі.
Мігель лише самовдоволено знизав плечима і вичавив із себе скупу, але зарозумілу посмішку, всім своїм виглядом показуючи, що нічого іншого він і не очікував. Я скипів. Гаряча кров шугнула мені у голову, і я, не соромлячись висловів, почав доводити мексиканцю, що у наступному матчі я просто відірву йому голову, руки, ноги і те, що ще можна буде відірвати. Мігель зиркнув на мене своїми чорними непроникними очицями та сказав:
– Давай.
– Що давай? – перепитав я.
– Другу партію.
Я зиркнув на годинник: перша ночі. Затим мовчки почав розставляти фігури на дошці: жадоба реваншу переважила всі інші поривання.
Мігель заварив міцний чай, і ми засіли за другу партію. Я затямив, що гнів і роздратованість у стратегічному плані зовсім непродуктивні, тому погамував емоції та грав цього разу надзвичайно обережно, ретельно обмірковуючи кожен хід і пильно стежачи за діями опонента. Мігель – чудовий гравець, але я на відмінно засвоїв перший урок того вечора, тому діяв просто суперзосереджено. Я грав переважно від оборони, методично відбиваючи експансіоністські потуги противника.
Гра затяглася, Мігель утомився, і я потроху почав набирати перевагу. Кілька разів я навмисне пропускав нагоду атакувати, вичікуючи на момент для вирішального удару. Свого шансу я таки дочекався: Мігель припустився грубої помилки, і я миттю прокрутив блискучу комбінацію, позбавивши опонента головних ударних фігур. Після того мені нічого не зоставалось, як старанно віддухопелити рештки мексиканської армії, залишивши у полі одного короля. Українська сторона при цьому зберегла цілу армаду: ферзя, одну туру, трійко бравих пішаків і лошака на додачу. Я чекав, що в такій ситуації Мігель викине білого прапора, проте затятий мексиканець мовчав і продовжував безнадійну партію.
І тут я вдруге втратив пильність. Я ліниво пересував фігури, прикидаючи, як би то краще влупити мексиканському нахабі мата, а також повчально патякав про те, що і де під час матчу він зробив неправильно. Як тут завжди стриманий і поважний Мігель підхопився з місця, задер руки вгору і, лементуючи: «Yea-a-ah!», почав стрибати кімнатою.
Я глянув на шахівницю: після мого останнього ходу мексиканський король не мав куди ходити, але не був шахованим! У роті з’явився гіркий присмак смертельної образи.
– Пат! Пат! Нічия! Ха-ха-ха! – волав над моїм вухом Мігель.
Я ніколи не бив мексиканців. Я навіть не думав про те, що їх треба бити. Але тієї ночі мені, як ніколи, хотілося натовкти той смаглявий писок.
Із великим зусиллям поборовши бажання роздути міжнародний конфлікт і напакувати стусанами морду першому мексиканцеві, з яким мене звела доля, я згріб фігури з дошки і завалився в ліжко, відразу вклавшись обличчям до стіни. Наостанок замість «на добраніч» я тихо просичав:
– Завтра я приб’ю тебе, you motherfucking dumb asshole.[14]
Годинник показував п’яту ранку…
Наступного дня я не міг думати ні про що, крім шахів. Сновидою я снував департаментом і, здавалося, від злості міг спопеляти речі очима. Перемога, яка так по-дурному вислизнула з рук, дошкуляла мені більше, ніж перша наївна поразка. Я відчував, що сильніший, і вирішив сьогодні за будь-яку ціну це довести.
Повернувшись увечері з департаменту, я ще з порога прогарчав:
– Готуйся! Зараз я оскальпую тебе!
– Оскальпуй свою прабабцю! – відбив випад Мігель і театральним жестом запросив мене до столу.
Шахівницю із розставленими фігурами він уже підготував. Ми нашвидкуруч повечеряли й узялися до смертельного поєдинку.
У квартирі кипіло, як у жерлі вулкана. Повітря кресало іскрами, простір плавився від шквалу емоцій, кімнату переповнював дим і запах перепалених нервів. Ми зіграли дві партії, знову просидівши аж до четвертої ранку. Я дотримав своєї обіцянки, я оскальпував його, якимись нелюдськими потугами довівши рахунок у нашому протистоянні до 2,5:1,5. Мігель рвав на собі волосся, тупотів ногами та поливав мене добірною іспанською лайкою, а я не звертав на те абсолютно ніякої уваги.
Була перша ніч, коли я захропів зі спокійною душею.
Реакція Мігеля нічим не відрізнялася від моєї. Наступного дня вже він не міг ні про що інше, крім шахів, думати, а ввечері припер мене до стінки безапеляційним:
– I wanna revenge![15]
І таки взяв той реванш, паршивець…
Невиспані, але сповнені рішучості, геть закинувши навчання, ми лупилися в шахи чи не щодня, почергово вириваючись уперед у загальному заліку.
За якихось два тижні ми стали друзями нерозлий вода, разом дивилися футбол, пили пиво й обговорювали дівчат.
* * *
Якось Мігель показав мені фотографії Паленке (Palenque), археологічної зони на півдні Юкатану, загубленої в джунглях чортзна-де біля кордону з Гватемалою. Колись давно я читав про Паленке, але мені не доводилося бачити фотографій, причому стільки відразу. Я споглядав масивні піраміди, величні храми, культові споруди, сховані у перині вічнозелених дерев, і пускав слинку, наче хом’ячок, що побачив напхану під зав’язку соняшниковим насінням торбинку.
– Я б усе віддав, аби туди потрапити, – втерши носа тремтячими руками, пробелькотів я.
– Ну то поїхали зі мною на Новий рік. Я запрошую, – просто мовив Мігель.
Я сходу ледь не беркицьнувся на п’яту точку.
– Що?!! – волаю.
А він мені:
– Кажу, ти можеш полетіти зі мною та провести Новий рік у Мексиці.
На ці слова моє серце затріпотіло у грудях, а десь у ділянці живота капітально забулькало від щедрої дози викинутого адреналіну. Я вже вимальовував у голові картини, як лечу через Атлантику, затим підіймаюсь у гори слідами Кортеса та його різношерстої ватаги, розказуючи всім зустрічним, що я з далекої України, а всі слухають, нашорошивши вуха, і не можуть надивуватися, якого дідька мене занесло в таку далечінь. Я аж язиком прицмокнув. Але не судилося…
Коли Мрія сама пливла мені в руки, я виявився неготовим прийняти її. По-перше, Новий рік уже був не за горами, а чим ближче до дати відльоту замовляєш квитки, тим дорожче вони обходяться. За такий короткий строк зібрати необхідну суму лишень на один переліт видавалось украй нелегким завданням, а весь бюджет на поїздку, варто було над ним задуматись, тріщав по швах, наче штани на Шакірі. По-друге, що було ще гірше, я міг просто не встигнути отримати візу, тому сидів би потім злий, як покусаний бджолами ведмідь, із дорогізними квитками на інший континент, але без дозволу на в’їзд. Тож Мрія тільки подражнила мене, підкинувши дров у вогнище давно минулої юнацької одержимості та зоставшись далекою від здійснення.
– Ти можеш поїхати наступного літа, – заспокоював мене Мігель під час чергового шахового побоїща.
Я скрушно хитав головою. Мігелеві слова заспокоювали мене не більше, ніж Версальський мирний договір утішав німців після Першої світової війни. Річ у тім, що наступного семестру мексиканець полишав Стокгольм із наміром навчатися в інтернатурі в Кадісі,[16] що автоматично мало покласти кінець нашим безкінечним шаховим баталіям та й узагалі нашому спілкуванню.
Кілька тижнів, що зоставалися до Нового року, розтанули немислимо швидко. Настав той день, коли ми з Мігелем тепло попрощалися, пообіцявши один одному підтримувати зв’язок, і мексиканець поїхав. Беззоряні північні ночі стали безкінечно довгими, а квартирка, яку раніше трясло та розпирало від надлишку енергії, тепер видавалася безрадісною та похмурою. Холодний Борей розгулював темними і порожніми вулицями Стокгольма та боляче кусав усіх, хто відважувався мріяти про теплу Мексику.
