– Нє, ну ти мусиш мать машину! Нічо не знаю, роби, що хочеш, бери кредит, вигадуй щось. Подивись он на людей. Ну, як це так – без машини? Ти шо, не мужик?! Мудак якийсь, слово честі! І цейво, тіки іномарку!

І я, ледве зводячи кінці з кінцями, незважаючи на те, що до машини мені було далі, ніж чубатому Карлсону до надзвукової швидкості, терзав себе думками, де взяти бабки на авто, уявляючи, як гасаю Києвом на найкрутішій тачці. До того ж іще був потрібен дім або для початку хоча б квартира в Києві! А затим ще дружину собі підшукати (обов’язково з великими цицьками, інакше ніхто не оцінить). Я розумів, що для цього треба гроші, багато-багато грошей. Я не тямив тільки одного: то вже були не мрії, а мотлох, стружки суспільної свідомості, які ось-ось мали остаточно поховати під собою мрії справжні.

Загалом я гарував, як віл, на двох роботах, несамовито напружуючись, аби встигати з навчанням, і зовсім не помічав, як дні зробились безмежно схожими один на одного. Робота, навчання, потім знову робота, робота, робота, а потім знову навчання, навчання, й… без абсолютного просування вперед. Я чекав, що одного вечора з неба впаде великий кусень грошей і я піду та куплю собі «Mercedes» S-класу. Давні друзі віддалились, розваги забулись, усе, на що зрідка вистачало часу, – це переглянути який-небудь фільм на комп’ютері. Я більше не читав художню літературу, натомість бездумно накопичував у макітрі сухі й обмежені знання про програмування, 3D-графіку та CAD-системи.[8] Отак-от тихо та спокійно, переповнивши кумпол усіляким сміттям, розгубивши дорогою весь свій юнацький запал та окрилення, я увійшов у приземлену фазу свого життя. Фаза мала назву «Існування».

Так довго не могло тривати. Треба було щось вигадувати, діяти, інакше я ризикував завершити свій життєвий шлях намертво приклеєним до дивана перед телевізором, насолоджуючись черговою історією про те, як черговий Брюс «Круті Яйця» Уілліс у черговий раз урятував галактику, вимахавши при цьому всіх блондинок, які тільки потрапили в кадр. Але… я нічого не зробив. Усе закінчилося тим, чим мало закінчитися. Я припинив мріяти.

Мрії покинули мене, поступившись місцем пластмасовим сурогатам.

Я втратив себе.

Я вже не усвідомлював, як щодень життя ставало все більш клейким, нестерпним, непомітно переходило у той добре відомий усім стан – буденність – стан із найбільшою ентропією, стан повного спокою, клейка флегма, забуття.

Якби це гепнулось на мене якось відразу, раптово, у той час, коли я ще мріяв, я б, мабуть, від дошкульної розпуки шугонув би униз головою з висотного будинку або звів би рахунки з життям ще в який-небудь вишуканий спосіб. Але в тому й полягає підступність реальності: павутина нестерпного існування обсотує поволі, без поспіху. Шлях від безхмарних мрій до одноманітної буденщини пологий, а через це геть непомітний. Ти наче неквапом входиш у холодні води гірського потічка, майже звикаючи до крижаної води. Добредаєш до глибини, де вода сягає горла, але продовжуєш тупцяти далі, поки не почнеш пускати носом бульки. Але вже пізно – ріка життя збиває та несе тебе туди, куди їй заманеться.

Якщо відверто, то на цьому все могло й скінчитись і ви ніколи не прочитали б цієї історії. А втім, одного дня трапилася, на перший погляд, нікчемна за своєю значущістю подія, яка добряче струснула мій узвичаєний світ, не давши йому остаточно випасти в осад коловороту життя. Ні, це зовсім не те, про що ви подумали: я не знайшов свого дитячого кашкета і не ридав над ним три години поспіль, молячись за упокій душі всіх надутих помпою котів. Насправді був знак. І хоч я не вірю у доленосні знаки, однак саме цей епізод спонукав мене, замість скніти і чигати на жалюгідні підношення від долі, підірвати свою гепу, схопити вередливу фортуну за горлянку та рішуче витрусити з неї все, на що, як я вважав, заслуговував.

Сталося все одного безбарвного осіннього дня.

Сіра днина зачиналась у Києві, як завше: похмурий ранок, напхана сонними понурими людцями підземка, довжелезний ескалатор і брудні допотопні потяги, які з гучним брязкотом підповзали до платформи. Я стояв посеред станції такий самий, як і решта: заспаний і роздратований через задушливу тисняву в метро та паршиву погоду на вулиці.

До перону підкотив черговий потяг. Я запресувався у зіпрілий вагон. За бортом залишилося кільканадцять кислих ботаніків, непристосованих до ранкового штурму київського метро.

Їхати мені було одну станцію – від «Лук’янівської» до «Золотих Воріт», далі потрібно пересідати на іншу гілку, тож я примостився скраєчку, майже біля дверей. Після того як стулки заледве не прищемили мого носа, мене так капітально притисли до дверей, що я ледь не випорснув свій сніданок через вуха. Довелося докласти шалених зусиль, аби моє лице не припечатали до засмальцьованих дверцят якраз у тому місці, де вони сходяться між собою.

Знічев’я я почав продивлятися оголошення. Ви ж знаєте, у старих вагонах їх чіпляють де заманеться: на стінах, на стелі, навіть на дверцятах. Із усебіч мені пропонували реферати, курсові, дипломні, «сєкрєти абальщенія і ератічєскую йогу», ремонт комп’ютерів і комплектуючих, курси іноземних мов тощо. Погляд неуважно ковзав по маленьких брудних клаптиках паперу, коли зненацька мене ніби струмом дзиґнуло. Перед самісіньким моїм носом висіло:

Спочатку я не повірив власним очам. Сонно кліпнув, перечитав ще раз, але однаково не повірив. «Коли ти забув свою мрію?» Що за маячня? Я стріпнув головою, щоб витрусити залишки сну, і роззяпив якнайширше очі. Видіння не зникало. Аби остаточно переконатись у реальності того, що відбувається, я, несамовито орудуючи ліктем, витяг руку з-під навалених на мене тіл і торкнувся того папірця. Мені не примарилось: потертий шмат паперу був намертво приклеєний до дверцят вагона.

Я придивився уважніше, вишукуючи якесь рекламне посилання на веб-сайт, де вчать заробляти мільйон за 40 хвилин, чи адресу агенції, де розказують, як зваблювати пишногрудих красунь самим лише поглядом. Та нічого з останнього не було. Звичайний білий папірець, на якому двома рядками великим кеглем було написано: «Коли ти забув свою мрію?»

Щось у мені заворушилося. Якісь давно закляклі та заіржавілі коліщатка зчепились і закрутились знову. Нараз я почав розрізняти похмурих людей навколо себе, таких самих безрадісних, як свинцеве вранішнє небо, людей покірних і похнюплених, із виразами зневіри на обличчях, із бездумним поглядом і без найменшого натяку на блиск у немигаючих очах; людей, котрі щодня разом зі мною спускались у темряву підземки, їхали на роботу, нудились у запиленому офісі, після чого такі ж пониклі верталися додому, щоб напхати черево дешевою їжею і забутись у мертвотному сні без сновидінь. А потім збагнув, що я такий самий: сірий і затурканий, із невеселим виразом на обличчі, так само щодня спускаюсь у це чортове метро! Я задихався, хоча причиною тому була не задуха вагона. Я відчував себе глибоко під землею, відчував, як вдихаю огидне повітря, отруєне буденністю, відчував на собі липкі щупальця рутини, які обвили мене з ніг до голови та щосили душили.

Це був перший раз, коли я спробував повернутися до своїх юнацьких мрій, однак намарно. Я вискочив із метро на вулицю і довго стояв, задерши голову, дивлячись у небо, забризкане плямами важких хмар. Повз мене поспішали у своїх справах заклопотані кияни, а я тупився у небесну твердь і силкувався згадати, про що мріяв колись, хоча зовсім нічого не міг воскресити, а те, що ледь пригадував, здавалося настільки безглуздим і несусвітнім, що навіть не вартувало часу та сил, аби про нього мріяти. Голова була порожньою, порожнім було моє життя, і я, хай як це не банально звучить, нестямно через те злостився.

Я шукав відповіді серед попелястого хмаровиння, але воно висіло наді мною незворушним шатром, сірим і таким самим байдужим, як увесь світ довкола. Стояв отак і дивився вгору, поки не заболіла шия. А потім почався сніг…