Негору, від'їжджаючи з Казонде, дав Алвішеві докладні настанови щодо місіс Уелдон. Він порадив не спускати з неї очей. Адже досі невідомо, що сталося з Геркулесом. Якщо тільки цей негр не загинув у хащах, то він, звичайно, намагатиметься вирвати бранців із Алвішевих рук.
Работорговець чудово зрозумів, що треба робити, щоб не втратити бариш у багато тисяч доларів. Він пообіцяв Негору пильнувати місіс Уелдон, як власну касу.
Сірі, одноманітні дні ув'язнення тяглися далі. Життя у факторії нічим не відрізнялося від життя в місті. Алвіш наслідував усі тутешні звичаї. Жінки у факторії робили ту саму роботу, що й жінки в місті, догоджаючи своїм господарям або чоловікам. Вони вирощували сорго, маніок, боби, земляний горіх, горох, цукрову тростину, цибулю, кунжут та огірки; товкли рис у дерев'яних ступах, вилущуючи зерно; чистили, віяли, а потім мололи маїс та перетирали на борошно маніок; готували крупу, з якої тубільці варять юшку — «мтієлле»; збирали врожай сорго — про те, що воно достигло, недавно урочисто повідомили населенню; чавили запашну олію із схожих на оливки плодів «мпафу», вживану тут як парфуми, та їстівну — з арахісу; робили хмільні напої: «малофу» з бананів та «помбе»; пряли бавовну довгими веретенами; шили одежу з лика; доглядали худобу: корів, що даються доїтись, тільки коли поруч стоїть теля або солом'яне опудало теляти; короткорогих горбатих корівок дрібної породи; кіз, що не тільки дають молоко та м'ясо, а й правлять за гроші, як і раби; свиней, овець та свійську птицю. З цього ще неповного переліку видно, що на жіночих плечах лежало геть усе господарство. Чоловіки в цей час курили тютюн і гашиш110, зрідка полювали на слонів та буйволів або, найнявшись на службу до работорговців, чинили набіги на мирні села, захоплюючи невільників. Збір урожаю маїсу й полювання на рабів, як і всякий інший збір урожаю та всяке інше полювання, відбувалися в певний час.
Місіс Уелдон часом спинялася біля жінок і дивилась, як вони працюють. Негритянки кривилися, коли бачили її. Вони ненавиділи білих і, хоча й знали, що місіс Уелдон бранка, анітрохи не співчували їй. Одна тільки Халіма приязно ставилась до неї.
Малий Джек майже завжди ходив гуляти з матір'ю, йому, звичайно, кортіло вийти за огорожу. Проте і тут, у саду, було на що подивитись. На величезному баобабі виднілися гнізда поважних марабу111, змощені з сухих гілочок, і гнізда амарантових ткачів — маленьких пташок з пурпурово-червоними грудочками та рудувато-бурими спинками. Ці пташки славились своєю майстерністю звивати гнізда. В траві нишпорили пташки-«вдовички», дзьобаючи зернята й комашню. Приємно виспівували голосисті «калао»; пронизливо скрикували ясно-сірі з червоними хвостами папуги, що їх у Манемі називають «роус». Комахоїдні «друго», схожі на коноплянок, тільки з товстими червоними дзьобами, перепурхували з гілки на гілку. Скрізь пурхали метелики, а надто біля струмків, що текли на території факторії. Але метелики — то вже царина кузена Бенедікта; Джек незабаром до них збайдужів. Хлопчик дуже жалкував, що він іще малий і не може виглянути поверх огорожі. На жаль, тут не було його друга Діка Сенда. Як вони лазили вдвох по щоглах «Пілігрима»!
Коли б Дік був тут, Джек виліз би з ним аж на верхівку найвищого, понад сто футів, баобаба! Як весело проводили б вони час!
А кузен Бенедікт почував себе чудово завжди й скрізь, якщо, звісно, довкола нього не бракувало комах. Йому пощастило знайти малесеньку бджілку, яка будує свої стільники в червоточинах, а також осу-сфекса, що кладе яєчка в чужі чарунки, як ото зозуля підкидає свої яйця в чужі гнізда. Ентомолог вивчав знайдених комах, як міг, без лупи й без окулярів.
Літали тут москіти, особливо біля струмків. Якось вони так покусали ентомолога, що його ледве можна було впізнати. Коли місіс Уелдон стала дорікати кузенові Бенедікту, що він дозволив оддати себе на з'їжу цим злим комахам, учений, розчісуючи укуси до крові, відповів:
— Такий у них інстинкт, кузино Уелдон, такий інстинкт! Не слід на них за це сердитися.
І от одного чудового дня — це було 11 червня — кузен Бенедікт мало не став найщасливішим ентомологом у світі. Про цей випадок, що мав зовсім несподівані наслідки, варто розповісти докладніше.
Було близько одинадцятої години ранку. Сонце пекло немилосердно, і жителі факторії поховалися в свої хатини. На вулицю не виходив ніхто.
Місіс Уелдон куняла біля маленького Джека, який міцно спав.
Навіть кузена Бенедікта розморила спека, і він не пішов на свою щоденну екскурсію. Однак зробив це з тяжким серцем — адже надворі в проміннях палючого полуденного сонця бриніли міріади комах.
Отож кузен Бенедікт побрів у хатину і приліг у кутку, щоб скоротати цю вимушену сієсту112.
Він уже задрімав, коли раптом почув різке дзижчання — нестерпно дратівливий звук, характерний для деяких комах.
Є комахи, які змахують своїми крильцями п'ятнадцять-шістнадцять тисяч раз на секунду; тоді й виникає отаке дзижчання.
— Шестинога! Комаха! — вигукнув кузен Бенедікт.
Сну як не було. Ентомолог зірвався на рівні ноги.
Безперечно, в хатині дзижчала якась велика комаха. Кузен Бенедікт був дуже короткозорий, зате слух мав надзвичайно тонкий; він міг визначити комаху з того, як вона дзижчить. Але такого дзижчання він ще ніколи не чув.
Повертаючи голову на звук, учений витріщав очі, намагаючись вгледіти комаху своїми короткозорими очима.
Інстинкт ентомолога підказував кузенові Бенедікту, що комаха, яка таким щасливим випадком залетіла до його хатини, — не перша-ліпша, а визначна.
Кузен Бенедікт застиг, дослухаючись. Сонячні промені освітлювали хатину тільки біля дверей. Нарешті він помітив чорну цятку, яка кружляла в повітрі. Однак комаха не підлітала ближче, і він ніяк не міг її роздивитися. Ентомолог затамував подих. Коли б навіть комаха його вкусила, він би й тоді не поворухнувся, щоб не сполохати її.
Кінець кінцем комаха, покружлявши біля вченого, сіла йому просто на голову. Кузен Бенедікт щасливо усміхнувся. Він відчував, як легенька комашина бігав по його чуприні. Йому до жаги кортіло піднести руку до голови, але він переборов себе.
«Ні! Ні! — думав кузен Бенедікт. — Я ще схиблю, а то й гірше — заподію їй шкоду. Нехай збіжить нижче. Ач як гасає! О, о, спускається!
Мабуть, це дуже велика комаха. О, хай би вона спустилася на кінчик мого носа! Скосивши очі, я міг би її роздивитися й визначити, до якого ряду, родини, виду та різновиду вона належить!»
Так міркував кузен Бенедікт. Але відстань од його маківки до кінчика досить довгого носа була чималенька. Чи схоче примхлива комашина вирушати в таку далеку дорогу? Візьме та й подасться кудись-інде, скажімо, за вухо або на потилицю, а там її не роздивишся. А що, як вона зніметься й вилетить з хатини на волю, до своїх родичів, які купаються в морі жаркого сонячного проміння!
Кузен Бенедікт вжахнувся, подумавши про це. Ще ніколи в житті він так не хвилювався. Африканська шестинога комаха невідомого виду або різновиду сиділа в нього на голові, і він міг визначити її тільки в тому разі, якби вона зволила наблизитись до самісіньких його очей. Проте комаха мовби вгадала бажання кузена Бенедікта. Побродивши в його розкуйовдженій чуприні, подібній до кущуватих заростей, вона почала неквапно спускатися по лобі до перенісся. Кузен Бенедікт похолов. Якщо комаха дісталась до вершини гори, чом би їй не зійти до підніжжя?! Адже це дуже розумна комаха!
«Якби я був на її місці, то неодмінно спустився б!» — думав шановний учений.
Хтось інший на місці кузена Бенедікта ляснув би себе по лобі, щоб убити чи бодай нагнати надокучливу комаху. А терпіти, як вона тебе лоскоче усіма своїми шістьма лапками, не кажучи про те, що може ще й боляче вкусити, — хіба це не героїзм? Спартанець, який дозволяв лисиці гризти свої груди, римлянин, який тримав у руках розпечене вугілля, не краще володіли собою, ніж кузен Бенедікт, що, безперечно, був прямим нащадком цих двох героїв!
