— Що таке? Хто кричить? — спитав Дік Сенд, який першим схопився на ноги.
— Це я… Це я крикнув! — відповів кузен Бенедікт.
— Що з вами? — озвалася місіс Уелдон.
— Мене щось укусило!
— Змія?! — злякано скрикнула місіс Уелдон.
— Ні, ні, не змія, а якась комаха. О, є! Я її впіймав!
— Ну, то роздушіть вашу комаху, — порадив Гарріс, — і дайте нам спати, містере Бенедікт!
— Роздушити комаху? — вигукнув кузен Бенедікт. — Нізащо в світі! Я повинен роздивитися, що воно таке.
— Якийсь москіт, — мовив Гарріс, здвигнувши плечима.
— Ні, ні! Це муха, — відповів кузен Бенедікт. — До того ж страшенно цікава муха!
Дік Сенд засвітив свій кишеньковий ліхтарик і підійшов до кузена Бенедікта.
— О, невже? — вигукнув ентомолог. — Ось довгождана винагорода за всі мої невдачі й розчарування! Нарешті я зробив велике відкриття!
Він не тямив себе від щастя. Очі його переможно сяяли. Він дивився на муху захопленим поглядом і, здавалось, ладен був її розцілувати.
— Що ж це за комаха? — спитала місіс Уелдон.
— Комаха з ряду двокрилих, кузино, та ще й яка чудова! І кузен Бенедікт показав муху, трохи меншу від бджоли, попелястого кольору, з жовтими смужками внизу черевця.
— Вона не отруйна? — спитала місіс Уелдон.
— Ні, кузино, ні — принаймні для людини. Але для тварин — антилоп, буйволів, ба навіть слонів — вона дуже небезпечна. Яка ж бо це чарівна муха!
— Ви нам урешті-решт скажете, містере Бенедікт, що це за муха? — мовив Дік Сенд.
— Ця муха, — відповів ентомолог, — ця знаменита муха, яку я тримаю в руці, називається цеце!86 Досі нею пишався тільки один континент. Ще ніколи не знаходили цеце в Америці.
Дік Сенд не наважився спитати кузена Бенедікта, в якій саме частині світу досі знаходили страшну муху цеце.
Незабаром мандрівники знову поснули, і тільки Дік Сенд до ранку не склепив очей.
Розділ XVIII
СТРАШНЕ СЛОВО
Вже час би дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Місіс Уелдон дуже стомилася й не могла подорожувати далі в таких важких умовах. Боляче було дивитися і на малого Джека: його личко то пашіло жаром, то ставало біліше за крейду. Мати страшенно хвилювалася й сама доглядала сина, не довіряючи його навіть старій Нен. Вона не спускала його з рук.
Так, уже давно час би дістатись до асьєнди! Як запевняв американець, саме надвечір 18 квітня маленький загін нарешті вступить до асьєнди Сан-Фелісе.
Дванадцять днів важкого переходу, дванадцять ночей, проведених просто неба, підірвали сили навіть у такої енергійної жінки, як місіс Уелдон. А тут іще хворий Джек, брак ліків і догляду. Все це довело б до розпачу будь-яку жінку.
Дік Сенд, Нен, Том і його товариші краще витримували всі злигодні. Щоправда, харчі вже кінчалися, однак досі вони їли вдосталь, тож почували себе задовільно.
Гарріс, здавалося, був створений саме для отаких довгих і важких переходів через хащі; втома його не брала. Проте, як помітив Дік Сенд, наближаючись до асьєнди, цей чоловік ставав дедалі більше заклопотаним і мовчазним. А мало б бути навпаки. Принаймні так вважав юнак, який довіряв американцеві менше й менше. Але навіщо Гаррісові їх дурити? Дік Сенд не знаходив відповіді на це запитання, однак чимраз пильніше стежив за їхнім провідником.
Американець, мабуть, відчував Дікові сумніви; можливо, саме недовіра «юного друга» турбувала його.
Вранці 18 квітня загін своїм звичаєм вирушив у дорогу.
Ліс щодалі рідшав, дерева вже не росли непрохідними нетрями, а стояли окремими гайками. Чи не починалася це справжня пампа, про яку говорив Гарріс?
У перші години маршу не сталося нічого такого, що б занепокоїло Діка Сенда. І все ж він звернув увагу на дві обставини. Можливо, вони нічого не значили, однак за умов, в яких перебували мандрівники, не годилося нехтувати жодною дрібницею.
Дінго! Дінго став поводитися дивно.
Досі собака біг, опустивши носа до землі, обнюхуючи траву й кущі, начебто по сліду. Він або мовчав, або жалібно гавкав, ніби виказуючи біль чи жаль. А того дня Дінго наче хто підмінив: він гавкав дзвінко, сердито, навіть часом люто. Так він гавкав на «Пілігримі», коли на палубу виходив Негору.
В Діка Сенда виникла підозра, яку підтвердив старий Том.
— Дивно, містере Дік! — сказав він. — Дінго вже не обнюхує землю, як досі. Він нюхає повітря; шерсть на ньому настовбурчилась. Можна подумати, що він відчув поблизу…
— Негору, еге ж? — доказав Дік Сенд.
Він схопив старого негра за руку й зробив знак, щоб той говорив тихше.
— Так, Негору, містере. Чи він, бува, не йде слідом за нами?
— Мабуть, так воно і є, Томе, — Негору не дуже далеко від нас.
— Але навіщо це йому?
— Або Негору. не знає місцевості й тому не хоче згубити нас з очей, або…
— Або? — схвильовано спитав Том.
— Або ж він її добре знав, і тоді…
— Але звідки Негору може знати цей край? Він ніколи тут не бував!
— Ніколи не бував? — пошепки мовив Дік Сенд. — Це ще хтозна… Адже Дінго поводиться так, ніби цей чоловік, якого він ненавидить, десь тут поблизу.
Він урвав мову й покликав собаку; той знехотя підійшов до нього.
— Тю, Дінго, тю! — гукнув Дік. — Негору! Негору!
Дінго у відповідь люто загавкав. Це ім'я вплинуло на нього, як завжди, і він кинувся вперед, ніби Негору й справді ховався десь у чагарях.
Гарріс бачив усю цю сцену. Він підійшов до Діка.
— Що ви сказали Дінго? — спитав він.
— Та нічого такого, містере Гарріс, — мовби жартома відповів Том. — Ми тільки спитали його, чи, бува, немає звісток від одного нашого супутника з «Пілігрима», який десь пропав.
— А-а, — мовив американець, — це ви про того португальця, корабельного кока?
— Еге ж. Дивлячись на Дінго, можна подумати, що Негору недалечко від нас.
— Як би він зайшов аж сюди? — спитав Гарріс. — Скільки мені відомо, він ніколи не бував у Болівії.
— А може, він од нас це приховав, — відповів Том.
— Дивно! Навіщо йому це приховувати? — мовив Гарріс. — Коли хочете, обшукаймо кущі. А що, як з бідолахою скоїлося лихо і він потребує допомоги?
— Гадаю, це ні до чого, містере Гарріс, — відповів Дік Сенд. — Якщо Негору сам дістався аж сюди, то сам і вибереться звідси. То, видно, такий, що не пропаде!
— Як хочете, — відповів Гарріс.
— Годі-бо, Дінго, замовкни! — гукнув Дік Сенд, щоб скінчити цю розмову.
Друге спостереження юнака стосувалося Гаррісового коня.
Здавалося, кінь не чує «духу стайні». Він не втягав ніздрями повітря, не поривався бігти вперед, не іржав, одне слово, нічим не виказував того, що відчуває кінець довгої подорожі. Навпаки, кінь здавався зовсім байдужим, ніби до асьєнди, яку він так добре знав, залишалось іще добрих кількасот миль. «Аж ніяк не схоже, що кінь повертається додому», — думав Дік Сенд.
Уранці Гарріс сказав, що асьєнда — всього за шість миль; до п'ятої години пополудні вони напевне пройшли милі чотири.
А кінь так само не чув «духу стайні», й ніщо довкола не показувало на те, що десь поблизу розташована така велика плантація, як асьєнда Сан-Фелісе.
Навіть місіс Уелдон, яка через хворобу сина досі нічого не помічала, звернула увагу на те, що місцевість усе ще безлюдна. Жодного тубільця, жодного робітника з асьєнди, до якої так близько! А може, Гарріс заблудився? Ні! Вона відкинула цю думку. Нова затримка загрожувала життю її Джека…
Гарріс своїм звичаєм ішов попереду. Проте він, здавалось, тепер вдивлявся в глиб лісу, поглядав праворуч, ліворуч, як людина, не дуже певна себе або своєї дороги.
Місіс Уелдон заплющила очі, щоб не бачити цього. За рівниною з милю завширшки знову розкинувся ліс, щоправда, не такий густий, як на заході; маленький загін знову вступив під шатро дерев.
О шостій годині вечора вони підійшли до чагарів, крізь які, мабуть, недавно проклав собі шлях гурт великих тварин.