— Можливо… — задумливо сказав Негору. — Не «можливо», а неодмінно! — вигукнув Гарріс. — Усе вийде так, ніби я і «мій юний друг» домовились зустрітися на березі Кванзи.

— Ну, то нам слід негайно вирушати в дорогу! Я знаю Діка Сенда не гірше за тебе. Він не марнуватиме жодної години, тож конче треба його випередити.

— Рушаймо, друже!

Аж тут із заростей папірусу знов почувся шелест.

Негору вкляк на місці, схопивши Гарріса за руку.

Зненацька пролунав хрипкий гавкіт — із заростей вибіг великий собака. Грізно розтуливши пащу, він підскочив до них.

— Дінго! — вигукнув Гарріс.

— Ну, цього разу ти від мене не втечеш! — крикнув Негору.

Він вихопив у Гарріса рушницю, приклад до плеча й вистрелив.

Дінго жалібно завив і зник у густому чагарнику над потічком.

Негору зійшов берегом до води. Де-не-де на стеблинах папірусу виднілися крапельки крові; кривавий слід тягся по прибережній ріні.

— Нарешті я поквитався з цим клятим псом! — вигукнув Негору.

Гарріс мовчки спостерігав, цю сцену.

— Видно, Негору, — мовив він, — собака дуже хотів тебе порвати.

— Авжеж, Гаррісе, але я йому назавжди відбив хіть!

— За що він так тебе ненавидить?

— Та були колись не помирилися…

— Не помирилися?

Негору більше нічого не сказав. Гарріс подумав, що португалець приховав од нього якусь свою давню пригоду, але не став допитуватись.

Трохи згодом обидва вже простували вздовж потічка, прямуючи до Кванзи.

Африка! Не Америка — Африка! Це страшне слово ані на мить не йшло з голови Дікові Сенду. Думаючи про події останніх тижнів, юнак марно питав себе, як же вийшло, що «Пілігрим» опинився біля цих небезпечних берегів? Як він обминув мис Горн і перейшов з одного океану в інший? Тільки тепер Дік зрозумів, чому, незважаючи на швидкий хід судна, земля так довго не з'являлася: «Пілігрим» пройшов удвічі більше, щоб дістатися до американського континенту. «Африка! Африка!» — подумки повторював Дік Сенд.

Він вкотре прискіпливо перебирав у пам'яті всі подробиці цього загадкового плавання. Аж ураз йому сяйнуло: компас було зіпсовано зумисне! І запасний компас розбився не випадково, і лаг не потонув, а його потопили…

«На «Пілігримі» залишився тільки один компас, що його покази я не міг перевірити. Якось уночі мене розбудив крик старого Тома. На кормі я застав Негору… Мені сказали, що він упав просто на нактоуз… Мабуть, це він пошкодив компас!»

У голові в Діка Сенда потроху прояснилося. Він майже розгадав таємницю. Тепер він збагнув, якою підозрілою була поведінка Негору. Він відчував руку португальця в низці буцімто випадковостей, що призвели до загибелі «Пілігрима» й поставили під страшну небезпеку його пасажирів.

Але хто він, цей Негору? Моряк? Він завжди це заперечував. Проте тільки досвідчений моряк міг намислити й здійснити мерзенний замір, який привів «Пілігрим» до берегів Африки!

У всякому разі, коли ще й були нез'ясовані деякі обставини минулого, то щодо їхнього теперішнього становища в Діка сумнівів не залишалося. Вони — в Екваторіальній Африці і, напевно, в Анголі — найнебезпечнішій її частині, за сто миль від узбережжя. Їхній провідник Гарріс — зрадник. За дуже простою логікою виходило: американець і португалець зналися віддавна; випадок звів їх на березі; вони зайшли між собою у змову й задумали щось лихе проти потерпілих з «Пілігрима».

Але що ж саме вони задумали? Можна було б припустити: Негору хоче захопити Тома і його товаришів, щоб потім продати їх у рабство. Зрозуміло й те, що португалець, ненавидячи його, Діка, за старі «образи», шукатиме нагоди помститися йому. Однак що мав цей негідник проти місіс Уелдон та її малого Джека? Становище було жахливе. Та Дік Сенд не занепав духом. Він був капітаном на морі, він залишиться капітаном і на суходолі Він повинен урятувати місіс Уелдон, малого Джека та всіх інших! Доля всіх його супутників — у його руках! І він виконав свій обов'язок до кінця!

Поміркувавши години дві-три над усім цим і зваживши подумки всі шанси на добре і лихе — останнього, на жаль, передбачалося більше! — Дік Сенд підвівся. Він був сповнений рішучості і спокою.

Сонячні промені вже осяяли вершечки дерев. Усі спали, крім Діка Сенда й старого Тома.

Юнак підійшов до Тома.

— Томе, — тихо мовив він, — ви чули рикання лева, ви бачили ланцюги й колодки работорговців. То ви, мабуть, знаєте, що ми в Африці?

— Так, містере Дік, знаю.

— Ось що, Томе: не кажіть про це ні місіс Уелдон, ані вашим товаришам! Не треба нікого лякати.

— Гаразд, містере Дік.

— Томе, — провадив Дік, — ми повинні бути дуже пильними. Ми перебуваємо в ворожій країні. Страшна це країна, страшні й тутешні вороги! А нашим супутникам ми скажемо тільки, що Гарріс нас зрадив, — хай вони будуть насторожі. Хай думають, що нам загрожує напад тубільців. Цього досить.

— Мої товариші — віддані й хоробрі люди, містере Дік.

— Знаю. Знаю й те, що можу покластися на ваш здоровий глузд і життєвий досвід. Ви мені допоможете, Томе?

— Завжди й у всьому, містере Дік!

Дік Сенд звірив старому Томові свій план. Отже, з Гарріса завчасу зірвано маску. Його викриттю допомогли знайдені під деревом ланцюги та колодки, покинуті втікачами-невільниками, і несподіваний лев'ячий рик у хащах. Американець зрозумів це і втік, мабуть, трохи не довівши загін до місця, де на нього мали напасти. Негору йшов назирці за мандрівниками, бо тільки про його присутність могла свідчити поведінка Дінго. Португалець, певно, вже зустрівся з американцем, і вони розмірковують, як діяти далі. Таким чином, у ближчі години небезпека мандрівникам не загрожує. Цей час треба використати для порятунку. План Діка полягав у тому, щоб якомога швидше повернутися на узбережжя. Потім рушити берегом океану — байдуже, на північ чи на південь, — добутись до першого-ліпшого португальського поселення, а там уже чекати якоїсь нагоди повернутися на батьківщину.

Але як дістатися до узбережжя — тією самою дорогою? Як і передбачав Гарріс, Дік Сенд одкинув цю можливість.

Справді, було б дуже необачно знов вирушати в цю важку подорож крізь лісові хащі тільки для того, що повернутись туди, звідки вони прийшли. До того ж, Негору та його спільники, безперечно, підуть слідом за ними.

Є інший шлях — коротший і безпечніший — водний. Треба поплисти річкою за її течією на плоту. Негору загубить їхній слід. На них не нападуть хижі звірі. На міцному плоту, добре озброєні, Дік Сенд і його супутники дали б належну відсіч і тубільцям, якби ті на них напали. А для вкрай виснаженої місіс Уелдон та її хворого сина подорож річкою була б найзручніша.

Звичайно, якби вирішили йти лісом, можна б сплести з гілок ноші; не забракло б і носіїв. Але тоді руки двох негрів будуть зайняті ношами, а це теж необачно: адже всі його товариші повинні бути готовими до оборони в разі несподіваного нападу.

До того ж, пливучи вниз за течією річки, Дік Сенд почував би себе в своїй стихії!

Отже перш за все треба розвідати, чи нема де поблизу річки. Дік Сенд гадав, що є, і ось чому.

Річка, що впадала в Атлантичний океан поблизу місця катастрофи «Пілігрима», не могла текти ні з півночі, ані зі сходу — з обох боків обрій замикали гори. Тож річка або витікала з гір, або ж, течучи звідкись-інде, круто повертала на південь біля передгір'я. Мандрівники неодмінно мають знайти неподалік цю річку чи принаймні одну з її приток, досить повноводну, щоб нести пліт. У всякому разі, водний шлях, якийсь потік — десь недалеко.

І справді, протягом останніх миль переходу рельєф помітно змінився. Схили стали пологішими, грунт — вологішим. Де-не-де зміїлися струмочки, вказуючи на те, що підґрунтя щедро насичене водою. В останній день загін простував понад таким струмком з іржавою водою й брудно-рудими берегами. Відшукати його буде неважко. Звісно, годі й думати, щоб плисти на плоту вузьким звивистим руслом цього струмка. Але вони подадуться вздовж його берега і дістануться річки чи бодай ширшої й більш підходящої для плота притоки.