Капітан Халл розумів це дуже добре.

За третьою атакою вдалося тільки послабити удар. Промчавши мимо, смугачиха зачепила шлюпку одним з передніх плавців з такою силою, що Говік упав.

Жоден з трьох списів, як на лихо, підбитих поштовхом, не влучив у ціль.

— Говіку! Говіку! — гукнув капітан Халл, ледве встоявши на ногах.

— Я тут, капітане! — відповів боцман, підводячись. — У мене все в порядку!

Раптом він побачив, що його кормове весло зламалось навпіл.

— Візьми друге весло! — сказав капітан Халл.

— Єсть! — відповів Говік.

Цієї миті всього за кілька метрів од шлюпки вода ніби закипіла — й на поверхню випливло китеня.

Смугачиха побачила своє маля й чимдуж кинулась до нього.

Це зробило боротьбу ще запеклішою: смугачиха мала битися за двох.

Капітан Халл глянув у бік «Пілігрима» й відчайдушно замахав жердиною з вимпелом на кінці.

Але чим міг зарадити Дік Сенд, який зробив усе можливе на перший капітанів сигнал?

Вітрила на «Пілігримі» вже наставили, й вітер став наповнювати їх. Та, на жаль, на шхуні-бригу не було парової машини з гвинтом, щоб прискорити хід. Спустити на воду шлюпку з неграми і поквапитись на підмогу капітанові? Однак це б забрало хтозна-скільки часу, до того ж юнак мав од капітана наказ — не покидати судна, хоч би що там сталося. Він усе ж наказав спустити на воду кормову шлюпку й вести її на буксирі, щоб капітан і команда могли скористатися з неї, коли б виникла така потреба.

Тим часом смугачиха, прикриваючи собою маля, знов кинулась в атаку. Цього разу вона йшла так, ніби твердо постановила собі не схибити.

— Пильнуйте, Говіку! — востаннє крикнув капітан Халл. — Пильнуйте!

Але боцман був тепер обеззброєний. Замість довгого кормового весла, що діяло як важіль, він тримав у руках коротке гребне весло.

Він спробував повернути шлюпку.

Та всі його зусилля були марні.

Матроси зрозуміли — вони загинули. Підхопившись на ноги, вони відчайдушно закричали, і крик цей, можливо, почули на «Пілігримі».

Морське чудовисько вдарило по шлюпці своїм страшним хвостом.

Підкинута догори неймовірною силою, шлюпка розлетілася на три частини, що попадали у вир, серед якого вертілася смугачиха.

Нещасні матроси, хоча й усі тяжко поранені, ще б змогли втриматися на воді, якби їм удалося схопитися за уламки шлюпки.

З «Пілігрима» встигли побачити, як капітан Халл допомагав це зробити боцманові Говіку…

Але смугачиха, конаючи в страшній агонії, борсалась як навіжена, підстрибуючи, крутилася на місці й несамовито била хвостом по воді.

Протягом кількох хвилин годі було щось розібрати в цім воднім смерчі, що розлітався бризками та піною, розкочуючи на всі боки велетенські хвилі.

Коли Дік Сенд із неграми кинулись у шлюпку й за чверть години підпливли до місця побоїща, то не застали там уже нікого живого.

На поверхні червоної від крові води плавали самі тільки уламки шлюпки.

Скорбота і жах — такі почуття охопили пасажирів, свідків цієї катастрофи. Всі були приголомшені смертю капітана Халла й матросів.

Страшна сцена розігралася в них майже на очах, а вони були безсилі бодай щось зробити для порятунку товаришів! Вони навіть не встигли вчасно підплисти на шлюпці, щоб підібрати поранених, не встигли заступити судном шлях смугачисі з її страшним хвостом. І капітан Халл з командою навіки зникли в морській безодні…

Коли шхуна-бриг підійшла до місця катастрофи, місіс Уелдон упала навколішки, звівши руки до неба.

— Помолімося! — мовила набожна жінка. — Помолімося за нещасних!

Поруч з нею, плачучи, став навколішки малий Джек. Бідний хлопчик усе зрозумів. Дік Сенд, Нен, Том та інші негри стояли зі схиленими головами, проказуючи молитву за місіс Уелдон.

— А тепер, друзі мої, — мовила до супутників місіс Уелдон, — попрохаймо у Всевишнього сили й відваги для нас самих!

Атож! Їхнє становище було таке важке, що їм залишалося тільки чекати порятунку від Всевишнього.

На «Пілігримі» не було ні капітана, щоб командувати, ні матросів, щоб виконувати команди. Судно перебувало серед безкраїх просторів Тихого океану, за сотні миль до найближчого берега, віддане на ласку вітру та хвиль.

Яка ж то лиха доля послала цього смугача назустріч «Пілігримові»? Яка ще лихіша доля спонукала нещасного капітана Халла, такого обережного й завбачливого, вирушити на полювання заради того, щоб довантажити трюми? І яка жахлива — хоч хай і поодинока в історії китового промислу — катастрофа: загинула вся команда китобійної шлюпки!

Так, лихо було страшне.

На борту «Пілігрима» не зосталося жодного моряка!

Ні, один усе ж зостався: Дік Сенд! Але він — молодий матрос, п'ятнадцятирічний юнак! Однак тепер він — капітан, боцман, матрос, одне слово, уособлює собою всю команду.

На борту є пасажири — мати з сином та їхні супутники, і це ще дужче ускладнювало становище.

Правда, є ще п'ятеро негрів. Це славні, хоробрі, сумлінні люди, готові виконувати його накази, однак вони анічогісінько не тямлять у морській справі!

Дік Сенд, схрестивши руки, непорушно стояв на палубі й дивився на хвилі, що поглинули капітана Халла, якого він любив, мов батька. Потім окинув зором обрій, силкуючись нагледіти судно, що в нього міг би попросити допомоги або хоч пересадити на нього місіс Уелдон.

Юнак ні в якому разі не збирався покинути «Пілігрим», не довівши його до найближчого порту! На іншому судні місіс Уелдон і Джек були б у більшій безпеці, і він би принаймні не боявся за цих двох людей, що стали йому як рідні.

Але океан був пустельний. Круг «Пілігрима», скільки сягало око, були тільки небо та вода.

Дік Сенд надто добре знав, що вони перебувають далеко осторонь від морських торгових шляхів, а всі китобійні судна плавають іще далі, в південніших широтах, тримаючись місць свого промислу.

Доводилось дивитися небезпеці просто в вічі, бачити все так, як воно було. Що й робив Дік, щиросердно благаючи у Всевишнього допомоги й захисту. «Що робити? — думав він. — Яке рішення прийняти?»

Цієї миті на палубі знов з'явився Негору. Він пішов до камбуза відразу після катастрофи. Ніхто б не міг сказати, яке враження справила трагедія на цього загадкового чоловіка. Він дивився на згубне полювання, не зробивши жодного жесту, не мовивши жодного слова. Та ніхто в ті хвилини не звертав уваги на кока. Проте якби хто й подивився на португальця, то помітив би, що хоч він жадібно стежив за всіма подробицями полювання, обличчя його було незворушне. Він не підійшов до місіс Уелдон, коли та молилася за загиблих.

Негору попрямував на корму, де непорушно стояв Дік Сенд. Кок спинився за три кроки від юнака.

— Ви хочете поговорити зі мною? — ввічливо спитав Дік Сенд.

— Ні, я хотів би поговорити з капітаном Халлом, — холодно відповів Негору, — а якщо його немає, то з боцманом Говіком.

— Але ж вам добре відомо, що обидва вони загинули! — вигукнув юнак.

— То хто тепер командує на кораблі? — зухвало кинув Негору.

— Я, — не вагаючись, мовив Дік Сенд. — Капітан «Пілігрима» тепер я.

— Ви?! — Негору здвигнув плечима. — П'ятнадцятирічний капітан?

— Так. П'ятнадцятирічний капітан! — відповів юнак, підступаючи до кока.

— Так, — сказала місіс Уелдон. — На судні є капітан — капітан Дік Сенд! Прошу це пам'ятати. І знайте — він зуміє добитись послуху від кожного!

Негору вклонився, насмішкувато промимривши кілька слів, що їх годі було розчути, й неквапливо повернувся до себе в камбуз.

І Дік нарешті прийняв рішення!

Тим часом вітер дедалі дужчав; шхуна-бриг, набравши ходу, вже покинула поле рачків.

Дік Сенд оглянув вітрила, потім обвів уважним поглядом людей на палубі. Юнак розумів, яку велику відповідальність бере на себе, проте ухилятись від неї не хотів. Очі всіх супутників були звернеш на нього. І, прочитавши в цих очах беззастережну довіру, Дік Сенд у кількох словах сказав, що люди можуть цілком покластися на нього.