Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Такий був портрет цього грізного володаря.

Муані-Лунга твердив, що він — син неба, тому і сидить на престолі. Тих своїх підданців, які насмілювались сумніватися в цьому, він спроваджував на небо,

Він одягнений у костюм, пошитий із шматочків тканини різного кольору. щоб вони пересвідчились у слушності його твердження. Він казав також, що завдяки небесному походженню не має ніяких людських потреб. Якщо він їсть — то тільки тому, що йому це приємно; якщо він п'є — то тільки тому, що йому це подобається. До речі, ніхто не міг випити більше за його величність. Його міністри та чиновники, теж гіркі п'яниці, в порівнянні з Муані-Лунга здавалися непитущими. Його величність був наскрізь проспиртований, однак і далі безперестану лив у себе міцне пиво, «помбе», а надто дешевий ямайський ром, що ним удосталь постачав володаря Алвіш.

Муані-Лунга мав у своєму гаремі багато дружин усякого віку й рангу. Більшість з них супроводили його на ярмарок. Муані, першій його дружині, що мала титул володарки, було років сорок.

На Муані красувалася картата накидка й сплетена з трави та оздоблена перлами спідниця. Вона поначіпляла на себе силу-силенну намиста — на шию, руки, ноги і скрізь, де тільки можна начепити. Висока химерна зачіска обрамляла її дрібненький зміїний видок. Вона була до краю потворна. Інші дружини, не такі ошатні, але молодші, йшли за Муаною, готові на перший знак володаря приступити до виконання своїх обов'язків — перетворитися на живі меблі. Ці нещасні змушені були коритися. Коли його величності схочеться сісти, дві дружини пригнуться до землі, і він сяде на них, а решта розстелиться йому під ноги.

Слідом за дружинами в почті Муані-Лунга йшли міністри, воєначальники та інша знать. Усі вони — так само, як і їхній повелитель, — добряче вже хильнули. Впадало в око те, що кожному з цих високопоставлених дикунів бракувало якоїсь частини тіла — тому вуха, тому ока, тому носа, а тому руки. Річ у тім, що в Казонде карали тільки двома способами: калічили або вбивали — залежно від примхи володаря. За найменшу провину придворним відрізали вуха; це вважалося чи не найсуворішою карою — адже в вухах тубільці носили ножі, табакерки, кільця та інші предмети щоденного вжитку.

Начальникам округів — «кілоло», — які успадкували це право або були призначені на чотири роки, за мундири правили червоні жилети. На головах вони носили шапочки з зебрячої шкури, а в руках тримали знак своєї влади — довгу бамбукову палицю. Солдати були озброєні луками, гострими ножами, вкладеними в піхви із зміїної шкури, довгими товстими списами та пальмовими щитами, прикрашеними вигадливою різьбою. Що ж до мундирів, то його величність не дуже витрачався на них.

Останніми в почті Муані-Лунга йшли придворні чаклуни й музиканти.

Чаклуни — мганнги — водночас тут і лікарі. Африканські дикуни сліпо вірять в силу мганнг — у їхні пророцтва та чудодійні заклинання; вони поклоняються фетишам, глиняним фігуркам, розмальованим у синій і червоний колір, що зображають справжніх і фантастичних тварин, або ж вирізаним з дерева фігуркам чоловіків і жінок. Мганнги теж були покалічені: так їм віддячував володар, коли йому не допомагали їхні ліки.

Музиканти — чоловіки й жінки — без угаву тріскотіли напрочуд дзвінкими тріскачками, гатили в барабани або били паличками з гутаперчевими кульками на кінцях по «марімба». Так називалися інструменти, схожі на тимпани; вони були зроблені з сухих порожніх гарбузців — великих, менших і зовсім маленьких. Одне слово, стояв такий оглушливий шум, що його могло витримати тільки звикле до африканської музики вухо.

Над процесією майоріли прапори та прапорці. Воїни несли на списах кілька побілілих черепів; це були черепи вождів сусідніх племен, що їх переміг Муані-Лунга.

Коли його величність зліз із кітанди, залунали вітальні вигуки. Охоронці караванів розрядили в повітря свої старовинні кремінні рушниці, але звуки пострілів потонули в галасі багатотисячної юрби. Хавільдари квапливо натирали свої чорні обличчя червоним порошком кіноварі, який носили в торбинках на поясі, і падали ниць перед Муані-Лунга.

Алвіш, вийшовши наперед, підніс володарю велику пачку свіжого тютюну — »заспокійливої трави», як його називають у Казонде. Це пришилося дуже до речі: Муані-Лунга з самого ранку був у кепському настрої.

Коїмбра, Ібн-Хаміс та інші работорговці — араби и метиси — вслід за Алвішем запевнили могутнього володаря Казонде в своїй відданості. «Мархаба!» — проказували араби й прикладали руку до чола, уст та серця. «Мархаба» мовою арабів, які живуть у Центральній Африці, означає: «Ласкаво просимо!» Метиси з Уджіджі плескали в долоні й били доземні поклони. Деякі з них качались у пилюці, виказуючи в такий спосіб свою вірність. Але Муані-Лунга ні на кого не дивився. Він ішов майданом, широко розставляючи ноги, неначе під ними хиталася земля, і оглядав виставлених на продаж рабів. І якщо работорговці боялися, щоб він бува не забрав собі якогось невільника, то невільники не менше боялися, що потраплять під владу цього лютого звіра.

Негору ані на крок не відступався від Алвіша. Він теж засвідчив своє шанування його величності. Розмовляли вони місцевою говіркою. Власне, говорили Алвіш і Негору, а Муані-Лунга у відповідь тільки щось п'яно мимрив або вигукував неслухняними губами. Проте його мова стала розбірливою, коли він попросив свого друга Алвіша поповнити запас горілки. Володар та його придворні вже повипивали все, що було.

— Муані-Лунга — бажаний гість на ярмарку в Казонде! — вигукнув Алвіш.

— Хочу пити! — відказав володар.

— Його величність дістане свою частку від прибутків «лаконі», — докинув работорговець.

— Пити! — повторив Муані-Лунга.

— Мій друг Негору щасливий, що бачить володаря Казонде після такої тривалої розлуки.

— Пити! — водно торочив п'яниця, від якого тхнуло горілкою.

— Чого ж хоче випити його величність — «помбе» чи медової води? — хитро спитав Алвіш, добре знаючи, чого хоче Муані-Лунга.

— Ні! Ні! — закричав володар. — Горілки! А за кожну краплю вогняної води я дам моєму другові Алвішу…

— По краплі крові білої людини! — підказав Негору, непомітно зробивши Алвішеві знак, на який той ствердно кивнув головою.

— Кров білої людини? Вбити білого? — перепитав Муані-Лунга, в якому враз пробудилися дикі інстинкти.

— Цей білий убив одного з агентів Алвіша, — провадив Негору.

— Так, він убив Гарріса, — підтвердив работорговець. — І ми повинні відомстити за це.

— То вирядіть його до Массонго, у верхів'я Заїру. Воїни племені ассуа розріжуть його на шматочки й з'їдять живцем! Їм смакуватиме людське м'ясо! — вигукнув Муані-Лунга.

Він казав правду. Подекуди в Центральній Африці ще досить поширене людоїдство.

Лівінгстон у своїх нотатках пише, що на берегах Луалаби живе плем'я маньєма, яке їсть не тільки забитих на війні ворогів, а й закуповує невільників на з'їжу. Камерон теж зустрічався з племенем людоїдів — моенебугга. Відомий нам Стенлі засвідчив випадок людоїдства у жителів Укусу.

Та хоч хай яку жахливу кару придумав Муані-Лунга для Діка Сенда, вона не підходила Негору, бо він не мав наміру випускати з рук свою жертву.

— Білий убив нашого друга Гарріса тут, — мовив Негору.

— І тут він повинен умерти! — додав Алвіш.

— Роби як хочеш, Алвіше, — відказав Муані-Лунга. — Але пам'ятай: крапля вогняної води за краплю крові білої людини!

— Гаразд! Буде тобі вогняна вода! Ти сам побачиш — вона заслуговує цієї назви. А як вона в нас запалає! Жозе-Антоніу Алвіш почастує сьогодні пуншем володаря Муані-Лунга!

Його величність ляснув п'ятірнею по долоні свого друга Алвіша. Він аж нестямився з радості. Його дружини та придворні теж бурхливо виявляли свій захват. Вони ще зроду не бачили, як горить «вогняна вода», і, безперечно, вважали, що її можна отак пити — з вогнем.

Бідний Дік Сенд! Які жахливі муки чекали його! Коли навіть цивілізовані люди, напившись, не володіють собою й часом здатні на страхітливі вчинки, то легко уявити собі, як діє алкоголь на дикунів.

57
{"b":"207183","o":1}