— Увага… Почали… Мотор!..
«Шлагбаум».
Клац!
— «Артем»… Двісті дев'яносто сьомий… Дубль п'ятий.
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Стоп!
У жандарма одклеївся один вус… А що ж ви хочете! Таких тортур живі вуса не витримують, не те що приклеєні.
Іде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм.
— Увага!.. Почали… Мотор!..
«Шлагбаум».
Клац!
— «Артем»… Двісті дев'яносто сьомий… Дубль шостий…
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хі-хі!. — стараємся ми.
— Стоп! Молодці! Нарешті! Здається, тепер все! Гаразд! — задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радісній усмішці. І раптом він застигає, вирячивши очі.
— Що це?! На руці!
Я не розумію, що це до мене, і якийсь час іще радісно посміхаюся Будка штовхає мене в бік. Я дивлюсь на свою руку і все розумію…
— Го-годинник… — мимрю я.
— Що-о? Вбивця! Де ти бачив, щоб діти бідняків до революції носили годинники! Ну! Зарубав мені всі дублі. Ну! — якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потім підніс до губ рупор і вже звичайним своїм голосом закричав.
— Всі лишаються на місцях! Перезйомка! Перезйомка! — а тоді знову плаксиво до мене: — Знімай негайно ж годинник і оддай на берег! Негайно!
У мене враз задерев'яніло всередині, я опустив голову і сказав:
— Не оддам!
— Га?! Що?! — не повірив своїм вухам режисер.
— Не оддам… Це не мій годинник… Він уже раз пропадав. А я його сьогодні хазяїнові оддати мушу.
— То що ж ти мені всю зйомку зіпсувати хочеш?!
— Якщо так — я краще не зніматимусь. Я на берег піду.
Мокрий жандарм, що стояв по пояс у воді неподалік і слухав цю розмову, сказав:
— Ну, давай уже мені той нещасний годинник.
— Еге… Які бистрі! — кажу я і ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силоміць відняти.
— Не довіряєш? — усміхається жандарм.
Я мовчу. І раптом жандарм тихо так, тихо каже:
— А я тобі на пляжі довірив… Не побоявся…
Наче мене батогом по спині вперіщили — тіпнувся я і рота роззявив. Що-о?
— Не впізнаєш? — усміхається жандарм.
Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь… Ні, не може бути. Не схожий же зовсім. Обернувся я до Яви — він тільки плечима знизує: теж не впізнає.
Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилі Василівні у білім халаті, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) і крикнув:
— У-у… Розмалювала мене так, що хлопці власного годинника повернути не хочуть.
Бачу — всі кругом сміються; і Людмила Василівна, і режисер, і оператор, і всі-всі, хто біля озера. І Валька, бачу, вже сміється, і Будка, і Ява рота розтягує. Значить, це він-таки, він — наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собі почав усміхатися, а тоді й кажу:
— А чого ж ви такий… Казали: «Цар, цар», а насправді — жандарм звичайнісінький. А ми, дурні, по всьому Києву царя шукали.
Ще дужче засміялися всі.
— Все правильно, — сказав жандарм-незнайомець. — Щодо царя — ніякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фільмі. І царя, і жандарма — дві ролі. Це ось Євген Михайлович так задумав. А взагалі вибачте, дорогі, що я стільки клопоту вам завдав своїм годинником. Повірте, зовсім не хотів… Дуже я тоді поспішав… На репетицію… Мені Максим Валер'янович розказав про ваші переживання… Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну міліцію?.. Я ж туди спеціально забіг — попередив і адресу свою залишив…
— Ну досить, досить… — усміхаючись, перебив його режисер. — Потім побалакаєте. У вас-то добре закінчилось, а от у мене! Біжіть переодягайтесь. Перезйомка! І все через вашого ж годинника!
— Боюсь, що нічого з переодяганням не вийде, — зітхнувши, сказав цар-жандарм. — Це був останній сухий мундир, — і він двома пальцями взяв себе за край галіфе, з якого струменіла вода…
— Як?! Клаво! Клаво! Де сухі мундири для жандарма? Щоб зараз же мені були сухі мундири! Чекаю! Негайно! Ви зриваєте мені зйомку!
— Євгене Михайловичу! У костюмерній було шість мундирів. Всі шість… підмочені… — Клава захихотіла. — Більше взяти ніде. Треба ждати, поки висохнуть.
— Що — ждати? Що — ждати? Сонце не буде ждати. Сонце он уже сідає, — кричав режисер, хоча сонце ще й не думало сідати.
— Євгене Михайловичу, — спокійно сказав оператор. — Я думаю, перезнімати не треба… Я певен, що годинника в кадрі не було… Я б його помітив… От проявимо плівку, і ви переконаєтесь…
— А якщо був?
— Тоді перезнімемо.
Операторові таки пощастило вмовити режисера…
Режисер оголосив перерву на обід.
— Після перерви знімаємо епізод «Зустріч Артема з Марією»…
— Ви, друзі, не тікайте, — сказав нам цар-жандарм. — Я зараз перевдягнуся і вийду. Я сьогодні більше не знімаюсь. Марію граю не я… Тож не тікайте. Сьогоднішній день нам треба відзначити. Максиме Валер'яновнчу, ви почекайте мене біля прохідної. Добре?
Максим Валер'янович, що вже давно, з третього дубля, сидів на стільці біля тонвагена, закивав, усміхаючись.
Ми пішли переодягатися. А потім підійшов асистент, той, що приїздив до нас, і вручив нам усім по три карбованці. Виявляється, всім статистам, хто бере участь у зйомці, платять за день по троячці. Оце здорово! Мало того, що ти в кіно знімаєшся, славу здобуваєш, так тобі ще й платять за це.
Прощаючись з нами, Євген Михайлович сказав:
— Спасибі вам, дорогі друзі, за допомогу. Молодці! Створили дуже переконливі образи революційне настроєних дітей бідняків періоду 1905 року. Якщо доведеться перезнімати, ми вас запросимо. До побачення!
І він кожному з нас потис руку. Ці режисерові потиски плюс троячки справили на нас дуже хороше враження. Настрій у нас був блискучий. По-моєму, з такого настрою починається щастя.
Біля пам'ятника Пушкіну Олег Іванович (так називали нашого незнайомця з тринадцятої квартири) взяв таксі, і ми поїхали. Ми поїхали туди, куди не тільки «до шістнадцяти не…», а мабуть, і «до вісімнадцяти не…» — ми поїхали в ресторан. В отой, що стоїть на горі над Хрещатиком, на найвищій, як кажуть, точці Києва, — в ресторан «Москва». І через усі шістнадцять поверхів піднялися швидкісним ліфтом на самісінький дах.
Весь Київ лежав під нашими ногами, іграшкові машини і тролейбуси сновигали по Хрещатику, а на тротуарах метушилася якась комашня, а не люди. І видно було так далеко, що, здається, ще трохи — і побачиш рідну Васюківку…
Ми сіли за столик, і до нас одразу підбігла молоденька офіціантка, ще здалеку всміхаючись і вітаючись з нами, а певніше — з Олегом Івановичем і з Максимом Валер'яновичем. Так вітаються тільки з тими, кого добре знають, поважають і люблять.
Олег Іванович почав замовляти всілякі страви. Довго замовляв — офіціантка дві сторінки у блокноті списала.
Повз нас пробіг якийсь дядечко-офіціант і теж дуже лагідно привітався, киваючи Максиму Валер'яновичу й Олегу Івановичу. Офіціант держав на руці велику тацю з тарілками, що парували і дуже смачно пахли.
— Що це так пахне? — тихо спитав мене Ява (ми ж зранку нічого не їли — навіть про бутерброди свої забули).
Офіціантка почула і повернула до Яви свою усмішку:
— Це шніцель. Хочете?
Ява почервонів як мак. Вийшло, що він напросився на той шніцель.
— Аякже, аякже… Всім шніцелі неодмінно. Ми ж голодні, як вовки! Цілий день знімалися… — голосно на весь ресторан сказав Олег Іванович.
Тут уже ми всі четверо почервоніли — від задоволення і гордощів.
Офіціантка кудись побігла і почала носити на наш стіл різні пляшки й тарілки.
Ми бенкетували в ресторані, як справжні дорослі артисти. Ми їли численні закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, ікру, краби… їли шніцель… їли тістечка, цукерки й морозиво…
Максим Валер'янович і Олег Іванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, від якого на нас тільки гикавка напала. Ми ховалися за салфетками з тою гикавкою й уважно слухали, що говорив Олег Іванович:
