— О! Знаєш що! — стрепенувся він раптом. — Ми його Собакевичу на шию привісимо. Га?

— Здорово! — сказав я. Хоч і не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (він же мене хвалив!).

— У тебе нема якоїсь шворки абощо? — спитав Ява.

Кинувсь я по кишенях:

— Нема.

— От чорт! І в мене нема. Слухай, а давай пасок.

— Отаке… А штани?

— Тож не назовсім. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейці, я б хіба…

Позаяк я був сьогодні «молодчинка», відмовлятись просто не мав права. Зітхнувши, я зняв паска, і Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до шиї.

— Здорово! От здорово ми придумали! — повторював він.

І раптом… Раптом за стіною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на світі. Сарай то був уже не шкільний. Просто він задньою своєю стіною виходив у шкільний сад, у ті зарості бузку. Сарай належав дядькові Бурмилу, завзятому рибалці, що жив одинаком і майже весь час пропадав у плавнях на риболовлі.

Ми аж влипли в стіну сарая, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило і Книш, колгоспний шофер, що жив по сусідству з Явою.

Ось що ми почули (до нас долинали Тільки уривки розмови):

І все. Запанувала тиша. Певно, Книш і Бурмило вийшли з сарая.

Ми перезирнулися.

Не знаю, які були очі в мене. Але Явині очі горіли і світилися, як у хорта. А що! Хотів би я глянути на ваші очі, якби ви почули таку розмову.

— Га?! — роззявив рота я.

— Га?! — роззявив рота Ява.

Але нічого більше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкільного дзвоника. Ми так і застигли з роззявленими ротами. Захопившись таємнично. розмовою, ми зовсім не помітили, що Собакевич кудись зник. І от… Навкарачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крізь гущину і вистромили з кущів голови.

Попід вікнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвір'ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчав-заливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класів учні. З вікон, здивовано позираючи на годин. пики, виглядали вчителі. На ганку з'явилася Галина Сидорівна.

— Хуліганство! Неподобство!. Порушення навчального процесу! — загукала вона.

З-за рогу вибігла баба Маруся. Вгледівши Собакевича, вдарила руками об поли, кинулася за ним — одбирати дзвоник. Собакевич — навтіки. І куди ж ви думаєте — до нас, у кущі.

Ми з Явою вмить розвернулись і так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я — на трьох, як собача з перебитою лапою, — мені ж доводилось однією рукою піддержувати штани.

Ми притиснулися до стіни сарая — далі тікати було нікуди. Дзвоник все ближче, і от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Яві в щоку. Що ж, він був не винен — в кого ж йому шукати захисту, як не в нас — своїх друзів і рятівників.

За якусь мить кущі над нами розчахнулися, і ми побачили розчервонілу бабу Марусю.

— Ага! — переможно вигукнула вона. — От хто це все влаштував!

З-за баби Марусиної голови з'явилась голова Галини Сидорівни.

Крижаним металевим голосом Галина Сидорівна говорить, мов сікачем рубає:

— Так!.. Ясно!.. На екскурсію до Києва завтра вони не їдуть!

Біля школи галас і метушня. У дворі стоїть вантажна автомашина, прикрашена квітами та сосновими гілками, наче весільний поїзд. На машині попід кабіною вже сидять купкою найнетерплячіші учні. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останні стільці. Школярі вистроїлися ланцюжком від ганку школи до машини і передають один одному стільці, які виносить на ганок Галина Сидорівна. Всі збуджені і веселі. Ще б пак — цієї екскурсії до Києва так довго чекали. Всі весь час сміються, навіть коли для цього нема причини. Всі, крім нас: мене і Яви.

Ми стоїмо біля ганку похнюплені, набурмосені. І як тільки з дверей з'являється з новим стільцем Галина Сидорівна, ми вмить розтуляємо роти і починаємо:

— Ми ж не хотіли… Ми ненавмисне, — гундосить Ява.

— Ми більше не будемо… Чесне слово, — гундошу я.

Галина Сидорівна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потім нарешті каже:

— Було б навіть непедагогічно, якби я вас узяла.

І ми відчуваємо — їй уже жаль нас (вона ж добра, тільки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.

— Педагогічно! — вигукнув я. — Ми ж сказали, що більше не будемо.

— Ну да, педагогічно! — підхоплює Ява, — Навіть Дуже педагогічно! Макаренко обов'язково б узяв. Точно!

Галина Сидорівна враз насуплює брови і холодно говорить:

— Ні.

І ми розуміємо: тепер уже все. Передали куті меду. Вчителі не люблять, щоб їх учили.

Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає біля машини, час від часу луплячи чоботом по колесу (перевіряє шини). «Невже ми залишимось і так і не взнаємо, що робитимуть вони у Києві?» — думаю я.

І в голові моїй знову лунають загадкові таємничі слова:

«Зате подаруночок матимеш від німців… Вермахт щедрий… Двадцять залізних… Якість бронебійна… Раз — і нєту!.. Тільки ж нікому-нікому».

Раптом Ява смикає мене за рукав: «Гайда! Швидше!» — і кидається до машини. Я — за ним. Треба встигнути сховатися під стільці, поки Галина Сидорівна у приміщенні.

Звичайно, всі бачать це і можуть виказати, але то вже на їхній совісті.

Шургиць! Мов ящірки, шмигонули ми під стільці аж до самісінької кабіни і причаїлися.

Через деякий час почули голос Галини Сидорівни:

— Що, пішли? Ну й добре, що самі нарешті зрозуміли. Це буде наука всім, хто любить зривати уроки і порушувати дисципліну. Ну, поїхали.

Учні, що були ще не на машині, з галасом почали всаджуватися. І незабаром мотор загурчав, машина рушила. Ніхто нас не виказав. Є все-таки у людей совість.

Якщо ви хочете відчути одразу все своє тіло, з ніг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстій дорозі на вантажній машині, лежачи у кузові під стільцями. Зрівняти це не можна ні з чим. Таке відчуває хіба що отой «язичок» у шкільному дзвоникові, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.

«Раз — і нєту!.. Якість бронебійна!.. Вермахт щедрий!» — билося в моїй голові в такт ударам.

Потилицею об стілець — лобом об дно кузова…

Потилицею об стілець — лобом об дно кузова…

«Раз — і нєту!..

Якість бронебійна!..

Вермахт щедрий!..»

І все-таки чим більше нас молотило, чим більше швирголяло вгору-вниз та з боку в бік, тим легше ставало у нас на душі — бо ж тим далі від'їздили ми від села. А значить, тим менше шансів, що нас виявлять і зсадять з машини. Ми тільки зціплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, і весело загурчав мотор, набираючи швидкість, — ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кілометри від села), І одразу, наче завелась од стартера, задзвеніла пісня: