— До вас зараз дядько Петро і дядько Микола прийдуть! — загукав я, щоб чутно було там, у саду, і прошепотів. — Це я спеціально. У вас у саду злодій ховається.

— Та ти що?

— Тс! Точно! Сам тільки що бачив. Я сусідів гукну, а ви…

— Та ні, то тобі, мабуть, здалося.

— Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а він крадеться, а тоді як шугоне в кущі…

— Що ти кажеш! У нас же й красти нічого.

— І високий такий, метрів два.

— Ти диви! Ану ходім глянемо.

— То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як віл. Самі не впораємося.

— Та ну! Як-небудь! Сокиру візьмемо, серпа. Стривай, я зараз, — вона заскочила в сіни і за мить винесла звідти серп, сокиру і електричний ліхтарик.

— Якби я щоразу до сусідів зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла відстоювати. Ходімо!

Вона дала мені серпа, сама взяла сокиру, засвітила ліхтарика і сміливо рушила вперед. Вона була відчайдушна й рішуча, наша Галина Сидорівна. І я мимохіть замилувався нею.

— Ану, хто тут лазить по чужих садках?! — дзвінко промовила вона, круглою плямкою світла обмацуючи дерева.

— Отам у кущах, — відказав я.

Промінь висвітлив кущі. Там не було нікого.

Ми пройшли весь садок. Але нічого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє «до вас дядько Петро і дядько Микола», одразу дременув.

— От бачиш — нема, — весело сказала Галина Сидорівна. — Це тобі здалося. Мені в темряві завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.

— Та бачив, ну, слово честі, бачив! — Мені було досадно, що вчителька не вірить.

— Ну, може, може, — заспокоїла вона мене. — Виходить, утік. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотілося… Добре, що матері нема, пішла до тітки. Перелякалася б до смерті. Ну, спасибі тобі, захиснику мій.

Вона скуйовдила мені волосся і ніжно провела рукою по щоці. Від її руки війнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумів. І було приємно відчувати дотик її руки і чогось соромно від цієї приємності.

— Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємність одразу зникла.

— Не знаю, — буркнув я. — Ну, я піду. До побачення.

— До побачення. Шкода. Так добре ви дружили… Я нічого не відказав. Мовчки вийшов з двору, сів на велосипед і поїхав.

І так мені було темно на душі, темніше за глупу ніч. Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, і генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку від командування. А я… Навіть Галина Сидорівна не повірила мені, що я бачив того чолов'ягу в її саду, вирішила, що мені привиділося, і дякувала просто так, для годиться, із ввічливості. Я ж бачив. І по голосу чув. Голос у неї був якийсь не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене… Ну і хай! Хай її обкрадають, раз так.

І така мене байдужість охопила до всього на світі, що репни зараз земля, як стиглий кавун, і розлетися на шмаття — я б і оком не моргнув.

На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не міг заснути — скільки ж переживань на мене навалилося.

Прокинувсь я від того, що мене торсав за плече дід:

— Вставай, діячу! Царство боже проспиш. Через тебе Радянська влада керувати не може.

Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дригнув ногою, накинув ковдру на голову і пробубонів сонно:

— Не займайте, діду! Я сплю… Я спати хочу…

Але дідова рука безжально стягла з мене ковдру:

— Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сільраду кличуть. Швиденько, ну!

Я вмить підхопився й сів на ліжку, кліпаючи очима:

— Га? Що? Хто?

— Та хто ж його зна! Чоловік якийсь. Із Дідівщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Біжи мерщій, бо сільрадівський телефон займаєш.

Я вскочив у штани й вилетів на вулицю.

Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лічені секунди пролопотів вулицею від нашої хати до сільради.

Влетів у сільраду і зопалу пробіг повз телефон аж у другу кімнату.

— Стій! Куди ти? — весело загукав до мене секретар сільради Спиридон Халабуда. — Поганяй назад! Отут-о!

Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха і гукнув щосили:

— Алло!

— Драстуй! — почув я у трубці басовитий чоловічий голос. — Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш — інспектор райвно Федорищенко. Просив під'їхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти. Чому з тобою? Бо знає і поважає твою маму-депутата і вважає, що син такої матері скаже все чесно і об'єктивно. Зрозумів? Запам'ятав? Федорищенко. Інспектор райвно.

— Ага. Ясно. Ясно, товаришу Федорищенко, — сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота від цікавості роззявив, дивлячись на мене. Такого й справді не бувало, щоб у сільраду до телефону викликали учня, пацана.

— Тепер слухай, — вів далі басовитий голос (він говорив повільно, чітко вимовляючи кожне слово). — Вчора ти не зміг дістати інструкцію. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операція на один-два дні відкладається. Слідкуй за щоглою біля школи. Коли на щоглі з'явиться білий прапорець, у той день о дев'ятнадцятій нуль-нуль підеш до амбразури за інструкцією. Ясно?

— Ясно! Ясно! — тепла хвиля радості прокотилася по всьому моєму тілу і хлюпнула-залоскотала під горлом. Значить, не відхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! І так мені не хотілось вішати зараз трубку, так хотілося ще поговорити, спитати щось.

— Слухайте! — І голос у мене зірвався. — Слухайте, а… а… — я не знав, що сказати, — а… а… а як вас по батькові?

— Тю! — він затнувся і раптом розсміявсь. — От! Я й сам не знаю, як ім'я та по батькові того Федорищенка, да. А нащо тобі? Обійдеться й так.

Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей і прислухався до кожного слова. Я зрозумів, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.

— Ага, спасибі, тепер знатиму — сказав я, удаючи перед Халабудою, ніби дістав відповідь на своє запитання. Той, на тому кінці дроту, все зрозумів.

— Молодець, — сказав він. — Ну, добре. Тоді все. А у Дідівщину таки з'їздь на півгодинки, щоб не викликати підозри. Ну, бувай здоров!

— Ага, зараз поїду. До побачення, — я поклав трубку. В голові у мене якось дивно гуло й дзвеніло.

— Що за Федорищенко? — одразу спитав Халабуда.

— Інспектор райвно. Просив приїхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти.

— А-а… я його, здається, знаю, — поважно прогугнявив Халабуда. — Точно. Знаю. Федорищенко. Знаю…

Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керівними працівниками району. І хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка він таки не знає, я стривожився — а що, як він десь чув його ім'я та по батькові і зараз мене спитає. І я, удавши, ніби мені треба поспішати, швиденько попрощавсь і побіг.

Дідові я сказав слово в слово те, що й Халабуді, і, не поснідавши навіть, а випивши тільки склянку молока, сів на велосипед і поїхав.

Виїжджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлуші. Він сидів на землі серед двору, похмурий і злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами, і крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму. «Восьмьорка!»

«Мабуть, вони перевірили його вчора і переконалися, що він не кращий за мене, — подумав я. — І вирішили повернутися до моєї кандидатури».

Мені стало жаль Павлушу. Але що ж я міг зробити? А може, він взагалі не туди їхав… А куди? Хто його зна. Може, просто катався…

Коли я не можу знайти відповідь на якесь запитання, просто відкидаю його і починаю думати про щось інше. Такий уже в мене характер.

А густий голос у того дядька по телефону. По голосу не менше як полковник. А може, й генерал. І говорить так розважливо, солідно. І поінформованість цілковита. Все продумано. Інспектор райвно. Бійка на стадіоні.