Тут розповідь Робінзола Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому місці ойкнув і почалася розмова, якої читач не зрозуміє, доки не почує про те, що сталося того дня і тої ночі з Павлушею Завгороднім.

Приїхав ото я з острова Переекзаменовки, де залишив свого друга Кукурузо на двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів.

Витяг човна на берег. І одразу заходився лагодити його. До обіду провозився, але всі дірки заново зашпаклював і просмолив добряче. Працював із завзяттям — це ж наш, спільний з Кукурузом човен, з якого ми ще підводного зробити хотіли, хай буде цей наш човен у порядку. Я наче виконував якийсь свій обов'язок перед Кукурузом…

Поки зайнятий був роботою, то ще нічого, а от як скінчив, як пішов по обіді на вулицю, як глянув на ту високу тополю за ворітьми, біля якої щодня зустрічалися ми з Кукурузом рано-вранці, щоб не розлучатися до пізнього вечора, то така нудьга мене охопила, хоч плач. Такою порожньою здалася мені вулиця, все село, весь світ — наче острів безлюдний. Є люди — і нема їх, бо нема між ними друга мого найкращого.

І собаки ніби не гавкають. І півні не співають. І корови не мукають. Ніби пропав звук у світі — як ото у кіно буває…

Тиняюся по селу, місця не знаходжу. І кожен куточок, кожен кущик і деревце кожне про нього мені нагадує. Отут ми в цурки-палки завжди гуляли. У цих кущах ховалися, як щигликів ловили. На цьому дереві змагання верхолазів влаштовували. Пам'ятаєш, як ще тоді гілка піді мною вломилася і я догори ногами на сучку повис, а потім упав просто на голову і думав, що голова моя у плечі зовсім вгрузла — дихнути не міг. Ги-ги! А втім, ти не сміявся, ти мені штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!

А он старий колодязь, з якого ми, ні, з якого ти Собакевича витяг. Не думай, я про нього дбаю. Оце тільки що отакенний шмат м'яса йому дав. За обідом не з'їв, для нього приберіг. Так що не хвилюйся.

А он будиночок Фарадейовича, де ми… З хвіртки виходить гурт юннатів на чолі з Бардадимом. Про щось збуджено балакають.

— Глобулус… наш глобулус… київські юннати… професор… блискучі результати… тільки б не осоромитись… — долітають до мене уривки фраз.

А, нащо мені ваш глобулус, ваші результати, як нема зі мною мого друга єдиного! Як він на необітаємому острові…

Байдужечки мені, байдужісінько.

Гурр… — грузовик проїхав. Книшів. І в кабіні поряд з Книшем — Бурмило. Куди це вони?..

А, хай їдуть куди хочуть!

Був би ти, ми б обов'язково причепилися б ззаду. Аякже! А самому… Нецікаво мені самому. Не ловляться шпигуни наодинці. Колективна це справа. Як толока.

До пізнього вечора блукав я в самотині по пам'ятних для мене місцях.

Нарешті ліг спати.

Я лежу і мені не спиться. Я думаю. За вікном темно — хоч в око стрель. На небі ні зірочки — хмарно.

Що робить там, на безлюдному острові, мій друг Кукурузо? Чи спить? Навколо нікого. Догоріло вогнище, і з усіх боків насуваються чорні химерні тіні. А він один, ні з ким слова сказать, тільки слухає, як стукає його серце.

А що, як уже трапилося з ним щось, якась біда, і кричить, гукає він на допомогу, і ніхто-ніхто не чує, тільки банькаті жаби байдуже кумкають у відповідь, і качури в очереті крячуть, і луна стоголоса котиться-котиться плавнями і не докочується до людей, губиться, застряє в густих очеретах. Хто ж йому допоможе, хто порятує?!

Я лежу, напружився весь, затамувавши подих. І раптом вчулося мені, що десь далеко-далеко розляглося тонке й тужливе: «А-а-а-а-а!» Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то справді голос — хіба розбереш. Але серце вже шалено б'ється в грудях, і вже чомусь впевнений я, що друг у біді. А ніхто ж, ніхто не знає, де він. Крім мене. І ніхто туди дороги не знайде. Крім мене. І ніхто не допоможе йому. Крім мене.

Ні, не можу я спокійно спати, коли друг у біді. Не можу.

— Мамо, — кажу, — я піду надвір спати. У сіно. Парко дуже.

Я беру ковдру і виходжу з хати. І одразу занурююсь у густу й навіть, здається, липучу темряву. Йду майже навпомацки, як сліпий. Щоб ненароком не рипнути хвірткою, прокрадаюся в сад і вже там перелажу через паркан. Йду селом, наче лісом, — темінь і тиша. Лише в одному місці блимає вогник. То на стовпі біля сільради горить ліхтар. Вітер хитає його, і кругла світла пляма взад-вперед ковзає по землі, мов гойдалка. А далі знов темрява. Я двічі вже спіткнувся і мало не впав. Аж ось і річка. Тут трохи світліше. Тьмяно виблискує вода. Я сідаю в човен, обережно, щоб не замочить, кладу на ніс ковдру (чого я її взяв — сам не знаю) і вирушаю. Руки мої — ніби не мої. Гребуть механічно — я їх наче не відчуваю. І все тіло не моє: якесь дерев'яне. І голова дерев'яна. Мов не в дійсності все відбувається, а марення якесь. Шелестять очерети, мов по шкірі моїй шелестять.

Тільки б не збитися з дороги, тільки б не заблудити! Перше плесо. Стружка. Друге плесо. Тепер праворуч. Он той гнилий острівець, біля якого затонув Кукурузо. Вірно. Правильно пливу. З-за хмар визирнув місяць, і не тільки в плавнях, а і в душі моїй одразу стало світліше й веселіше. Ще трохи, ще… Вже близько. Оце ще ця стружка. Потім поворот і — наче з вузесенької вулички виїхав я на величезну площу. Широке рівне плесо віддзеркалювало рогатий місяць і срібні кучері залитих сяєвом хмар, і здалася раптом зелена купа острова гігантською казковою горою серед безкрайнього моря, і до гори тієї далеко-далеко, аж на виднокраї вона, а сам я малесенький-малесенький, як комашка. Здавалося мені, що я навіть бачу чарівно-гарні міста на схилах гори, з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплітались вербові гілки) і вершників навіть бачу що мчать по звивистих гірських дорогах (чи не птаха якась ворухнулася в гущині), і навіть чую цокіт копит (то дзвеніло у вусі від тиші). Отак-то змінює іноді масштаби і задурює-замакітрює голову чарівник-місяць.

І тим неймовірнішим і фантастичним здалося мені те, що я раптом побачив. А побачив я величезну сіру постать на човні попід самим берегом — наче казковий велетень Гулівер вдерся в країну ліліпутів. Я здригнувся від несподіванки. Хто то? Кукурузо? Але ж у нього немає човна. Рибалка якийсь? Але ж рибалки ніколи так далеко не запливають у плавні та ще вночі. Риба і біля самого села прекрасно ловиться…

Книш? Бурмило? Серце в мене покотилося-покотилося кудись униз… Тим часом незнайомий човен зник за прибережними очеретами. Мені так хотілося повернутися і чим швидше гайнути назад Але я стримався. Адже там на острові Кукурузо, мій друг, зовсім один. Я пливу до нього на допомогу. І, може, саме в цю мить моя допомога найпотрібніша. Адже в мене човен. І якщо незнайомець, якого я тільки що бачив, дійсно Книш чи Бурмило і хоче заподіяти лихо моєму другові, я врятую його — ми втечемо на човні. Швидше, швидше! Я наліг на весло й спрямував човна до берега — звичайно, з іншого боку, ніж незнайомець. Пристав, виліз і обережно почав прокрадатися в глиб острова. Кукурузо, певно, в курені — може й спить, бо не чути ні звуку. Кликати його небезпечно — одразу привернеш увагу того типа.

Ох як темно, які хащі! Нічого не видно. Враз десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце спинилося в мене. Що це?.. Що?.. Ой! А що, як це… він уже втопив мого друга! Холодний піт вкрив моє чоло. Минула хвилина, друга. Я стояв у цілковитій темряві, витягши вперед руки (так як ішов) і не міг ворухнутися. І раптом раптом на руки мої хтось наштовхнувся. Величезний, як ведмідь Руки мої самі собою мимоволі конвульсивно стиснулися, вчепилися в його груди, одпихаючи. В наступну мить я відчув страшний удар по ногах і полетів на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, він підбив мене і кинув на себе. Я зойкнув і шалено замолотив руками й ногами вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому, здається по обличчю, щосили рвонувся, скочив на ноги й кинувся навдери. Я мчав через хащі, ламаючи гілки, спотикаючись і наштовхуючись на дерева. Але я не відчував болю ні від подряпин, ні від ударів. З розгону вскочив у човен і, схопивши весло, щодуху почав одгрібати від берега. Я ніколи не гріб так шалено — човен летів, як ракета. Весь час я панічно оглядався — чи не женеться за мною він. Ні! Погоні не було. Опам'ятавсь я лише тоді, коли пристав до берега біля села. Я весь час тремтів від напруження, від утоми, від переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже весь час біг — у цілковитій безпеці я міг відчути себе тільки у своєму дворі. Мокрий кінець ковдри (я таки замочив її) льопав мене по спині, ніби підганяв. Як дровиняка, впав я у сіно біля повітки й довго лежав зовсім нерухомо, — віддихувався. У голові, наче в зіпсованому телевізорі, миготіли уривчасті кадри щойно пережитого й думки. Що ж це сталося? Хто це був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зібрати людей і — туди… А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тоді його таємниця розкриється і вийде, що я зрадник. О ні! Зраджувати друга — це жахливо Я ніколи не піду на зраду. Все що завгодно, але не це. Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нічого й не міг придумати. Нарешті втома і сон знемогли мене, і я заснув.