Отця Георгія з легкої руки діда Салимона всі атеїсти звали Гога. Це колись у нашому селі відпочивав художник Георгій Васильович, якого дружина називала Гога. І відтоді дід Салимон охрестив так отця Георгія. І воно до нього пристало — не одірвеш…

Дід Салимон, як вип'є, любить вести з батюшкою антирелігійні розмови. Він тоді каже: «Поїду з Гогою побалакаю… Хай мені Гога розкаже про бога». Бере пляшку, сідає на велосипед і, виписуючи кренделі, їде в Дідівщину.

Отець Гога випивки не цурався і антирелігійних розмов не уникав. Випити він міг, як добрий молотник, і не п'янів. Після тих диспутів дід Салимон казав:

— Спеціаліст! Ну й спеціаліст отець Гога! Хитрий, як змій! Він же сам у бога не вірить. А говорить — як співає. Просто должность йому, видно, подобається. Спе-ці-а-ліст!

«Должность» у отця Гоги справді була нічогенька. Спершу він мав просто мотоцикла, потім мотоцикла з коляскою, далі «Запорожця», тоді «Запорожця» поміняв на «Москвича», а тепер, кажуть, записався у чергу на «Жигули».

З парафіянами налагоджувати контакти він умів. Службу божу правив по-прогресивному. Визнавав науку, всі її досягнення, передплачував журнал «Знання та праця» і дванадцятого квітня щороку служив молебень за космонавтів.

І ті розмови баби Мокрини — то все, звичайно, від отця Гоги.

Я не встиг навіть ще поснідати, як у двір наш зайшло троє мало мені знайомих, не з нашого кутка, восьмикласників:

— А розкажи, що там було і як…

Виявляється, Бардадим розмножив фото і пустив по селу.

І почалося…

Рип-рип!..

Рип-рип!..

Рип-рип…

Хвіртка наша не зачинялась.

Тільки я кінчав розказувати, як одразу доводилося починати все спочатку.

Нарешті я не витримав. Схопив удочки і втік — гайнув у плавні.

Коли увечері повернувся додому, побачив, що біля наших воріт стоїть машина. Я не одразу збагнув, що то за машина, бо до моєї мами-депутата часто приїздили з району і навіть з області. І тільки зайшовши на подвір'я, я так і присів: під яблунею, поряд з дідом Варавою, сидів… піп Гога. Я хотів чкурнути назад, але було вже пізно — мене помітили.

— А-а, рибалка, — привітно усміхнувся до мене отець Гога. — Здоров був!

Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина, — «славен єси, отроче… видіння, що тобі явилося… Варвара-великомучениця, сохрани, спаси і помилуй…» Та ще й при дідові. Хоч хрестись і тікай.

Але він не починав.

— Ану показуй улов, — сказав він весело і, взявши в мене лозину з нанизаною на неї рибою, почав розглядати. — О, три чехоні, підлящики, устірочка, йорші… носачі й звичайні… краснопір, язьок… О! І линок один навіть є… Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клює? На що ловив? На черв'яка, мотиля, на ощитку… чи, може, на тісто? Га?

— На черв'яка… червоного, — ледве видушив я з себе, напружено дивлячись на нього — коли ж він почне?

Але отець Гога тільки глянув на мене пильно сірими примруженими очима і раптом підвівся:

— Ну, поїду. Спасибі за воду. Бувайте здорові.

І пішов до машини.

Коли він од'їхав, я здивовано зиркнув на діда:

— Що таке? Чого він хотів?

— Хто його зна… Води попросив… у радіатор залить. Каже, википіла в його…

Дивно. І чого саме до нас? Неподалік на вулиці криниця стоїть, і відро біля неї.

Неспроста. Ой, неспроста той Гога заїхав. І як він глянув на мене! Наскрізь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все він знає.

І від того, що він нічого не сказав, ще якось тривожніше стало. Таке в мене враження було, ніби він не хотів говорити при дідові. Якось так він дивився на мене, наче в нас з ним було щось спільне і від діда таємне. І своїм поглядом він ніби сказав: нічого, ми потім побалакаємо.

О господи! То це виходить, що я заодно з попом Гогою. Заодно з бабою Мокриною і всіма богомільними бабами. Заодно з отими чорними брудними алкоголіками, які старцюють у Дідівщині біля церкви, які невідомо де живуть і яким справді, крім бога, може, ні в кого вже випросити на похмілля.

А коли я заодно з попом Гогою, то, значить, проти рідної мами, депутата і передовика, яка завжди сидить у президії, проти вчительки Галини Сидорівни, котра провадить у селі атеїстичну пропаганду, проти всього прогресу і науки на чолі з академіком Келдишем.

І все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привид — дідько б його вхопив зовсім!

І тепер піп Гога не одчепиться від мене. І може заплутати і зловити мене у свої тенета, як заплутав і зловив він десятикласника Валерія Гепу з Дідівщини, який, не пройшовши по конкурсу у гідромеліоративний, поступив у духовну семінарію і тепер вчиться на попа. Так і я… Павлуша стане художником. Гребенючка теж, Карафолька академіком, Коля Кагарлицький артистом, Вася Деркач фінінспектором, а я… ченцем. З довгими брудними патлами і ріденькою борідкою. У чорній засмальцьованій сутані і з хрестом на шиї.

Думки роїлися і гули у моїй бідній голові, як бджоли у вулику. Це ж іще й маму можуть через мене з депутатів викинути… А що ж! Який же вона депутат, коли в неї синок з хрестом ходить! Добре, хоч вона не бачила попа Гоги у своєму дворі. Сьогодні партійні збори, і вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пізно.

Сидить собі у президії і не знає, бідненька, які чорні хмари клубочаться над нею.

Ні!

Ні-і!

Треба рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати на допомогу.

Перш за все треба йти до діда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, він щось бачив, помічав, це ж усе-таки біля нього, майже попід хатою, у його садку. Не міг він нічого ніколи не помічати.

І взагалі треба, може, якусь комісію створити — хай вирішує гуртом це складне наукове питання. Це врешті справа усього суспільства. А то чого воно таке хитре, суспільство, — хоче, щоб настільки важливе загальнолюдське питання вирішував якийсь шминдрик малограмотний із сьомого класу. Чортзна-що! Зіпхнули все на мене одного. Неподобство!..

Але передусім — з самого ранку — до діда Салимона.

З таким твердим рішенням я заснув.

Дід Салимон сидів на призьбі і кришив у відро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, і вода з рушника текла по обличчю і повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дід кривився й стогнав.

«Це ж він на весіллі перепив», — догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовлять не стане.

— Драстуйте, діду, — несміливо привітавсь я.

Він не відповів, тільки кивнув.

— Похмелитися б вам, — співчутливо сказав я.

Він, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав — дід Салимон ніколи не похмелявся, десь він вичитав, що похмеляються тільки алкоголіки, і відтоді завжди стійко перемучував похмілля.

Я тупцявся на місці, не наважуючись заговорити. Він запитально зиркнув на мене і нарешті розтулив рота.

— Тобі що? Меду?

— Та ні! Ні!

— А що?

— Та ви ж погано себе почуваєте…

— Нічого. Що тобі?

— Та хотів розказати дещо і попитать…

— Розказуй.

І я розказав дідові все і показав фотографію. Дід Салимон вислухав мене уважно, потім глянув прямо у вічі і сказав:

— Я знаю. Я теж усе бачив.

У мене на потилиці задерев'яніла шкіра.

— І ви… теж… бачили… привид?

— Бачив, — спокійно сказав дід Салимон і підвівся. — Ходімо!

«Значить, правда, — у відчаї подумав я. — Значить, привиди реально існують. Значить, після смерті людина, людський дух за фізичним законом Ломоносова-Лавуазьє точно перетворюється на привид. І не уникнути мені тенетів попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем».

Дід Салимон повів мене в садок. Біля вуликів зупинився.

— Тс-с! — приклав він палець до губів, потім показав на каплицю: — Дивись.

У чорному отворі напівпрочинених дверей каплиці у глибині щось біліло. Але не можна було розрізнити що.

І раптом звідти почувся сухий, якийсь дерев'яний стук.

«Кістки! — похолов я. — Мрець підводиться».