У Палермо ми вирішили, що мій вихід посередині не матиме сенсу, натомість фінал варто зберегти. Я заздалегідь попросив синьйора Ренцо про італійський переклад вірша. Звичайно, дещо в ньому слід було позмінювати з огляду на тутешню публіку. Наприклад, такий рядок, як «приєднаєш Донбас до України, відновиш Кримське ханство» нічого їй не сказав би. Замість нього в перекладі з'явилося «приєднаєш Італію до Сицилії, відновиш Римську імперію», далі з'являвся рядок з котроїсь із попередніх частин — «проведеш Хав'єра Солану по саунах Києва», але замість Солани виникав Берлусконі. Київські сауни та масажні кабінети пасували йому навіть краще, ніж Солані. Що стосується анонімного українця, що його Перфецький мав зробити наступним Папою й водночас Далай-Ламою, то спеціально для італійців він набував персональної визначеності і ставав Андрієм Шевченком.

Я довго й наполегливо вчив напам'ять італійську версію того уривка. Ні, я не говорю італійською, але часом здається, що міг би. Мені особливо подобались останні три рядки, після яких уже можна було зітхнути з полегкістю й дочекатись оплесків:

Найважливіше було не запоротися на слові «indimenticabile». Я не запоровся. Але трапилося дещо інше.

Після «perfettesco», а потім і «perfetto» я робив паузи. Мені це порадила Анна — трохи посмакувати ці слова, що так відверто перегукуються з іменем героя. Це були, ясна річ, зовсім короткі паузи — може, двосекундні. І от у першій з них ми всі почули ззовні автоматну чергу. І була вона такою короткою, що у другій паузі вже ущухла. Тобто вона тривала не довше, ніж італійське слово «perfetto», якщо його вимовляти вголос. Я навіть устиг подумати про не відомий мені додатковий звуковий ефект асистента Йорґа — з натяком на місцевий колорит. Однак щойно я вимовив «nome», як черга повторилася. І тепер уже не було сумніву, що це з-поза театру, тобто що ніякий це не ефект.

Ще за кілька хвилин, коли актори під оплески вже виходили на поклін, почулося виття сирен. Публіка, хоч і аплодувала, виглядала радше пригніченою. Здавалося, більшості цих людей нестерпно хочеться бути де-небудь подалі звідси.

Але вони не можуть жити деінде. Маттео також не може. Сù nasci tunnu un pò muriri quadratu.

Коли o пів на першу ночі ми вибралися з руїн театру, ніяких карабіньєрі перед тим будинком уже не було. Ніхто вже не заступав нам дорогу, Віа Кастрофіліппо виглядала цілком безлюдною. На жаль, брудно-червоні плями з хідника прибиральники позмивали тільки зранку. На сіруватій мармуровій поверхні їх не можна було не побачити навіть уночі.

От і ще один урбаністичний монстр, ще один Пуп Землі, ще одна Столиця Світу. Причому — з відвертими ознаками сексуального збудження: який там Паріс — Пріап! Той, що в нього вічно стоїть. І коли навіть правда те, що французькою Париж — вона, то все одно стоїть, бо навіть у неї стоїть. Або ще інакше: якщо вона — то не Пуп Землі, а її Діра.

Париж і секс — це вже не синоніми, а щось ближче. Це той випадок, коли все, що знав, підтверджується, хоч як би хотілося ламати стереотипи. Найясніше це сформулював Сашко Кривенко. Він тоді вислав по нас у Бориспіль редакційну машину, й нас привезли просто до нього. «І як вам Париж?» — запитав Сашко. Після чого, не чекаючи відповіді, додав: «У мене там вічна ерекція». А мені подумалося: Господи, як гарно він це сказав, усього чотирма-п'ятьма словами!

Чи він при цьому цитував Генрі Міллера? Можливо. Підкажіть-но хто-небудь: де в чорта в Міллера ці чотири-п'ять слів, у яких помістилося все, що ви насправді хотіли знати про Париж? Хоч насправді хотілось би знати інше: що такого це місто має в собі? Чому саме воно? Яка природа цього природного явища?

Якщо виходити з того, що проституція є найдавнішою професією, то Париж — місто зародження всіх професій як таких. У раніших містах-цивілізаціях (Вавилон, Александрія, Рим) проституція була покликанням. У Парижі вона стала професією. Швидше за все це якось пов'язано з християнством — саме воно скасувало ритуальний бік любощів і тим самим перетворило жриць кохання на працівниць панелі, а дарування на продаж.

Професія ж — це передусім техніка. Тобто з одного боку, як стверджує словник, «сукупність засобів і знарядь праці», а з іншого — «сукупність прийомів і навичок, що застосовуються в певній діяльності, ремеслі, мистецтві». І звідси — «володіння такими прийомами, навичками, професійне вміння і майстерність».

Техніка проституції наскрізь просякла францужчиною, а отже в першу чергу парижчиною. Серед її аксесуарів (глибоко не вкопуючись, я беру перше, що спадає на пам'ять) і «французьке ліжко» — особливий ліжковий стандарт, суттєво ширший, ніж односпальний, і вужчий, ніж двоспальний, без роздільної щілини, як у звичайному двоспальному, і «французька білизна», і «французький поцілунок», що передбачає контакт язиками[88], і «французьке кохання», тобто відповідно кунілінґус чи мінет, що його в нас дуже часто помилково називають міньєтом, тим самим підсвідомо ще більше офранцужуючи. Після цього згадуються вже зовсім двозначні «французька кухня» та «французькі делікатеси».

Ну, і «французька хвороба», зрештою — як побічний наслідок недостатньо кваліфікованої професійної діяльності.

Епітет «французький», таким чином, варто прирівняти до «сексуальний» або принаймні «еротичний».

Велика французька культура — та, яка насправді чуттєва й тілесна, ніби дама з великими оголеними грудьми, що піднімає збуджену націю на барикади.

Велика французька революція — та, яка насправді відбулася 1968 року.

До цього згадаймо ще слово «куртизанка» — куртуазно паризьке і партизанське.

І не в останню чергу — французькі парфуми, ця феєрія феромонів, зваблювання запахом, стрибок із тваринного у сюрреальне.

Паризькі запахи я, здається, передчув, коли у другій половині 1980-х написав рядок «і пражанки пахнуть як парижанки». Звідки мені було знати, як пахнуть пражанки? Коли я дитиною бував у Празі, я ж не принюхувався до пражанок, настільки раннім я не був. Можливо, коли з'являвся той рядок, моїй підсвідомості йшлося не про парфуми? А, скажімо, про запах свободи, тієї празької, про яку в цій книжці я невдовзі ще писатиму? Свобода — явище гормональне, вона неминуче виділяє таємні секреції, вона кличе і заманює.

Хоч там як, але у другій половині 80-х я не міг знати, як пахнуть пражанки. А парижанки — тим більше. Це фонетика, що замінивши еротику, стала ерофонією. Чули ви таке слово? Ще ні? Цілком можливо, бо я його щойно винайшов.

Як можуть пахнути парижанки? З чим це порівняно? З французьким сиром? Камамбер? Щось радикальніше, рідкісніше? Епуас? Мюнстер? Лянґр? Пон Льовек?

Мені не йде з голови той липень і спека, і місце, куди ми вперше прийшли з Пат — фонтан Медічі у Люксембурзькому саду: черговий омаж для Райнера-Марії Рільке, бо я (ви про це вже читали) всюди нав'язую всілякі маршрути його місцями. Однак того разу це виявилося дуже доречною ціллю — з огляду на згадану спеку. Водойма перед фонтаном являла собою майже Ахеронт — настільки танатично-чорною була її поверхня.

Можливо, та гнилувата вологість у спекотному повітрі саду? Декадентські віяння з некрофільською прохолодою?

Але то було ще першого разу — коли ми з Пат мешкали у принагідному напівпідвалі на північному сході, посеред Бельвіля з усіма його в'єтнамо-китайськими нюховими компонентами. Звісно, вони відволікали, забиваючи нам ніздрі з лише фаст-фудам притаманною безжальною інтенсивністю. Виловити в цих слиногінних сумішах інтимні запахи парижанок здавалося геть нереальним. Можна було, звісно, ризикнути і з дослідницькою метою затягти до нашого напівпідвалу яку-небудь професіоналку (Пако порадив би шукати на Пляс Піґаль), але тогочасні статки не дозволяли нам і мріяти про таке.