Діялося це, зрозуміла річ, на пляжах Криму. Смію припускати, що батькові на них бувало нудно і він шукав собі розваг. Але то все інший час, початок сімдесятих.

До Алупки ж я вперше потрапив на півжиття раніше. Звідки я знаю, що саме в 1966-му? Тому що того дня на підступах до палацу графа Воронцова знімали костюмоване кіно зі щемкою назвою «Поема двох сердець». Я щойно віднайшов у довідках: кіностудія «Узбекфільм», 1966 рік, режисер Каміл Ярматов.

Чи не забагато всього навалилося на мене того дня?

По-перше, двогодинна подорож катером з Гурзуфа: Південний берег, усі його скелі, ластівчині гнізда, гірські пасма, Ай-Петрі.

По-друге, той шлях від причалу до західної брами палацу і вся та суміш Англії з Альґамброю, Букінгему з Мавританією, Вальтера Скотта з Гарун аль-Рашидом.

По-третє, кам'яні леви обабіч парадних сходів — особливо той, що спав. («Не буди в ньому звіра», — пожартував би мій батько, якби того року міг бути з нами).

По-четверте, тітка-екскурсовод серйозно заявила, що «немає Бога, крім Аллаха».

А по-п'яте, там знімали кіно. «Поема двох сердець», орієнтальна мелодрама в казковому антуражі: «Побачивши якось портрет шахської танцівниці Мадіни-Бану, співак Мурад-алі закохується у красуню і вирушає на її пошуки. Герой опиняється в палаці шаха і невдовзі переконується у взаємності своїх почуттів. Але шахові стає про все відомо. Розгніваний можновладець пропонує співакові вибір: відмова від коханої чи привселюдне спалення обох. Вірні своєму коханню, Мадіна-Бану і Мурад-алі обирають смерть у вогні». Пам'ятаю, що потім, у Франику, ми ходили до кінотеатру «Космос», де все це показували. Мама, здається, плакала — так, ніби то був індійський фільм, а не узбецький.

Того дня в Алупці нам на кожному кроці траплялися всілякі персонажі в барвистих тюрбанах, шальварах і халатах — актори першого плану, другого, третього, масових сцен. Вони так і сновигали у всіх коридорах, подвір'ях, перед парадною брамою, на сходах, цілими групами обсідали фонтани, квітники і павільйони з пивом-водами. Усе нагадувало морально здеґрадований багдадський базар часів халіфату.

Танцівниці не пригадую, зате точно пригадую шаха, що грав у шахи з Мурадом-алі, заповнюючи паузу.

Один з акторів, товстий і поважний, якийсь вельможа і, мабуть, за сценарієм великий негідник (Аббас Бакіров? Баба Аннанов? Закір Мухамеджанов?), похвалявся перед мамою своїми прикрасами. Пам'ятаю діамант у його чалмі і перстень з рубіном на лискучому пальці.

Пам'ятаю, що навіть я, шестирічний, не вірив йому, ніби вони справжні.

Нікого з нас вони в тому фільмі так і не показали.

Я ніяк не можу згадати назву тієї вулиці. Цілком певен, що вона десь неподалік головного залізничного вокзалу Антверпен Центраал. Проте що таке «неподалік»? Це може бути і п'ять хвилин пішої ходи, і двадцять п'ять. На мапі міста така різниця буде вельми суттєва. Мені залишається згадувати все інше, не вдаючись до вичерпної топографічної докладності.

Отже, та вулиця. Пам'ятаю, що зовсім неширока і дещо вигнута. Хтось небезпідставно означив би її навіть як вуличку. Історичні центри чи не всіх європейських міст помережані, власне кажучи, не вулицями, а вуличками. Фландрія тут не виняток, а одне з наочних підтверджень.

Отже, та вуличка. І вся вона була страшенно химерною — так, ніби насправді її вигадав Бруно Шульц. На якусь мить Антверпен видався мені Дрогобичем — звісно, дещо чистішим.

Тільки от Шульц писав про цинамонові крамниці, а тут були діамантові. Крамниці, майстерні і контори, але що б не було — все винятково діамантове. Тобто на цій вулиці алмази з усього світу перетворювалися на діаманти. Тут їх накопичували, оцінювали, зважували, шліфували й огранювали. І, мабуть, час від часу продавали. Слово «алмази» є однією з найперших асоціацій до «Антверпен». А до алмазів і Антверпена найближче стоять хасиди. Якщо хтось бажає знати, як виглядала місцева людність у старих середмістях Коломиї, Болехова чи згаданого вже Дрогобича всього лише сто років тому, хай поїде до Антверпена, алмазної столиці Заходу. Хай вдихне повні груди дімантового пилу на тій вуличці Крокодилів.

її мешканці абсолютно такі ж, як повинні бути — вони зразкові, показові, ортодоксальні, зодягнуті переважно в чорне, з бородами і пейсами, найчастіше в капелюхах, але де-не-де трапляються і маймурки, чи навіть великі хутряні шапки, усі наче з ілюстрацій в історичних етно-атласах чи старих сепіюватих фотографій, усі немов би щойно з Поділля, Галичини, Буковини, з якихось найбрудніших волинських, транскарпатських і трансильванських містечок, однак не теперішніх, а таких, що їх насправді вже й немає, лишилися тільки назви. У назвах їхніх антверпенських династій завжди відлунює та сама частина світу: Pshevorsk, Satmar, Vizhnitz, Chortkov, Lubavitch.

І всі вони сидять на алмазах. Їх тисячі, а на тій вулиці їх скупчилися десятки.

Але всі вони тримались одного, лівого від нас боку.

Уздовж правого тяглися такі ж алмазні крамниці, шліфувальні майстерні й тому подібні ювелірні заклади. І поруч з ними стояли індуси. Тому що, крім хасидів, алмазами в Антверпені промишляють саме вони.

І це виглядало якось дуже екстремально: ця конкуренція чарівників-екзотів, ці дві колонії, дві діаспори, дві цивілізації, дві тисячолітні школи огранення дійсності, діамантове протистояння Ягве і Шиви, Спінози і Кабіра, лівий бік вулиці і правий, два береги вічності, чорні, часом чорно-білі бліді хасиди і кольорові бронзовошкірі джайни у ще кольоровіших тюрбанах, Пшеворськ і Ґуджарат, Східна Європа і Західна Індія, Ґоліціє і Ґолконда, дві алмазні півкулі світу.

Бо хто шліфує алмази, той володіє світом, еге ж?

Дорівнятися до цієї мегаметафори змогли тільки бомжі на Антверпен Центраал. Наставала ніч, і вони злазилися до головної зали, під її фантастично випукле катедральне склепіння, сповзалися з усіх закамарків на якесь власне зібрання, і голосно та хрипко вітались одні з одними, всі чомусь винятково польською.

Я мушу якось переступити через це місто. У ньому було жахливо жахливо.

Наше прощання розтяглося на півтора-два тижні, і ми рятувалися тим, що вигадували собі все нові виїзди. Слово «подорожі» тут ні до чого, це були саме виїзди — одноденні, кількагодинні, спазматичні. Німецьке слово Ausflug, що його деякі словники тлумачать як «заміська прогулянка», в цьому випадку мало би перекладатися буквально: виліт.

Ми вилітали. Ausflug римувалося з Augsburg. Він був останнім на виліт і тому жахливим. Він у цьому, звичайно, ніяк не винен. У цьому взагалі ніхто не винен, тим більше імператор Авґуст, який його заснував. Саме так — Октавіан Авґуст, перший імператор Риму. Відтепер я писатиму назву цього міста як «Авґсбурґ».

Нам залишалися лічені години — п'ятдесят, не більше, від цього наші рухи робилися значно рвучкішими і нагадували фрикції. Від вокзалу ми трохи нервово кинулися в бік Старого Міста й опинилися на Максиміліанштрассе. Аза хапалася за свій американський путівник і, читаючи з нього вголос, нетерпляче стрибала через абзаци. Мені вдавалося виловлювати якісь окремі сигнали — щось про ткачів і водяні млини, Святу Афру, Гольбайнів Старшого, Молодшого і Бертольта Брехта. (Останнього я в ті часи не любив). «Фуґґерай, — повторювала Аза, — Фуґґерай, Фуґґерай» — так ніби завершальний склад цього слова міг і справді означати «парадиз». Вона обов'язково мала туди потрапити, до того раю, і це всерйоз мене занепокоїло. «Що це таке — Фуґґерай?» — спитав я тріснутим голосом. Аза відповіла: «Тут мешкали такі люди — Фуґґери». Я тоді ще не знав, що це прізвище, і подумав «професія, род занятій». Фуґувальники? Фуґасники? Автори фуґ?

Саме в Авґсбурзі і саме через ту жахливо посічену окремішність сигналів, що ними розсіяна Аза іноді зі мною ділилася, мені спала на думку думка «про знаки, послані нам колись зі стін і стель палаців та храмів, що їх ми вже не встигаємо навіть побачити, а не те що зрозуміти», остаточно зафіксована у «Вступі до географії» щойно через декілька місяців.