Усе. Можна було виходити. Екскурсія в країну бароко вичерпала себе. Щем не влягався.

Щойно тоді я побачив напис (уламком старого каменя?) на одній зі стін:

Це що тут ще за віршомаз такий, подумалося мені. Мій погляд рушив слідом за надряпаною на стіні стрілою. Чорт забирай, була вона там чи ні, та стріла?! У кожному разі в одній з наступних кімнат я прочитав на стіні ще два рядки:

Аж тоді до мене дійшло, що це частини одного й того ж послання. І чотиристоповий усічений ямб є найпершим доказом його трагічності.

У третій кімнаті я побачив останню (і, здається, заключну) частину:

І от від цього третього напису вже справді тяглася стріла. І вона вказувала на останню з кімнат — найдальшу, в ній не було вікон, тому тієї надвечірньої пори в ній уже згущувався морок. І там, на самому його дні, на прогнилих дошках і старих куфайках, поміж битих пляшок і зламаних шприців, міг лежати хто завгодно — наприклад, мрець.

Деякий час тому я занурився в цілковитий розпач, не знаючи, де мені знайти місто на И. У цій книжці мають бути міста на всі літери української абетки, за винятком м'якого знаку, звичайно. Але тільки м'якого знаку, бо ще один виняток — уже не виняток. Я розпачливо шукав місто на «И». Мені здавалося, що єдиний вихід — це спеціальна подорож до Якутії, де, кажуть, є якийсь Иникчанскій. Однак про нього пишуть, що це «селище міського типу». Тобто навіть подорож до Якутії не врятувала б ситуацію.

У той момент мені трапився Кшиху, від якого я час до часу ідейно підзаряджаюся. Напевно, це стається тому, що я з його ідеями завжди конфліктую. А потім повертаюся від нього о пів на шосту ранку першим автобусом і думаю: «Які все-таки чудові ідеї!».

Це він, Кшиху, розповів мені про Истад. Він, як і я, не знав би про його існування, якби з польського порту Свиноустя до Истаду не ходив пором. «Місто у Швеції, — розповідав Кшиху. — Думаю, що якийсь важливий порт, бо чого б туди ходив наш пором?». Поляки завжди трохи перебільшують значення своїх поромів.

Насправді Истад зовсім маленький і за кількістю населення дорівнює Ізяславові, про який невдовзі. Але в Берліні є Истадер Штрассе. Я бачив її вчора на Пренцляуер Берґ. Ізяславської ж вулиці в Берліні швидше за все немає. Друга суттєва відмінність полягає в тому, що про Ізяслав ніхто не пише всесвітньо відомих кримінальних романів, а про Истад пишуть. І їхній головний герой називається Курт Валландер, він поліційний інспектор. Тому Истадом не гуляють і не валандають, а валландають.

«І як тобі там сподобалося?» — запитує К.-М., коли я розказую, ніби щойно повернувся з Истаду. «Враження таке, наче все міське життя зосереджене навколо порту, — відповідаю перше, що спало на думку. — У тамтешніх доках і справді можуть розігруватися найтемніші кримінальні історії».

К.-М. з розумінням хитає головою. Він думає, що я його обманюю. Я думаю, що він мені вірить.

Для кожного з нас — тих, які одного з листопадів цього життя пройшли водами Егейського і Чорного морів на шестипалубному грецькому лайнері «World Renaissance», слово «Ізмір» завжди означатиме «Анатоль». Йому на той час виповнилося 59 років, і він, як і будь-хто інший, не знав, що з ним ще може трапитися. Надалі він буде згадуваний тут як АП.

Ізмір — це перлина Малої Азії, з цим сперечатися нічого, та ніхто й не сперечається. В Ізмірі Азія і справді видається настільки малою, що виглядає радше Європою. Туреччина вельми старанно дбає про свій західний фасад, а Ізмір є одним з найпоказовіших його компонентів. Чомусь мені не йде з голови Моцарт, автор «Викрадення з сералю» й «Турецького маршу». Ні, не Вольфґанґ Амадей Моцарт як такий, а турецька його частинка, Моцарт alla Turka. Ізмірська громада поставила йому невеличку статую в одному з приємних місць. Я не певен, чи зміг би її знайти тепер, але точно пам'ятаю, що Моцарт в Ізмірі був. І він чомусь не йшов мені з голови. Нічого надзвичайного в ньому не було — хіба що маленькі розміри, бо наскільки мені пригадується, він був завбільшки з трирічного хлопчика, вже навіть не статуя, а статуетка. Можна припускати, що в такий спосіб ізмірські турки водночас і звеличили, і принизили його.

За бажання АП можна вважати Моцартом. Він Моцарт літературного перекладу.

Тож коли другого дня з'ясувалося, що АП зник, що він, як останній загулялий матрос, не повернувся на корабель і його просто немає, це захопило всіх нас дуже зненацька. Як — у цьому милому безпечному місті, де так шанують Моцарта і толерують чужинців? Де всі зустрічні лише посміхалися нам? Де ми сто разів легковажно заходили на турецький чай, а нас пригощали солодощами? Де ми облазили тисячу екзотичних крамниць, а нам усе віддавали за півціни? Що могло трапитися? Куди він подівся? Хто його викрав? Перед нашими очима попливли кадри кримінальної хроніки: наколене морфіном безвладне тіло на дні портового притону; таємна каменеломня і наглядачі з гумовими киями; обгороджений колючими дротами табір для полонених курдів; розчленовані людські рештки на сміттєзвалищі серед пустелі і просто — здутий мертв'як на водах Ізмірської затоки, зграя чайок над ним.

Раптово ми опинилися в іншому світі. Щойно він манив нас гостинністю, приязню та певністю — і от виявився тривожним, хистким та ворожим. Хтось розповів, що продавець маслин недобре позиркував з-під лоба. Хтось інший — що різник ішов слідом за ним через півбазару, не випускаючи з руки закривавленого кров'ю християнських ягнят ножа.

На кораблі нас було більше чотирьох сотень, тож невдовзі знайшлися охочі заявити, що саме вони бачили АП востаннє — на зворотному шляху з Ефесу, в автобусі. Зранку він у складі групи вибрався на руїни Ефесу. Поруч з Ефесом є турецьке місто Сельчук, але не це важливо. Назад в автобусі він начебто ще їхав з усіма. Потім його не бачив ніхто. З автобуса він мусив зійти там же, де й інші — на набережній Ататюрк Джадесі, за лічені хвилини ходьби від порту, де чекав корабель. «У вас особисто є конкретні підозри щодо конкретних осіб?» — допитували останніх, хто його бачив, ізмірські поліцейські наступного дня. Однина від слова «поліцейські» у цьому випадку повинна бути жіночого роду — «поліцейська». То були виключно жінки — з причепленими до стегон наручниками й пістолетами, в густому макіяжі і з великими грудьми, що колихалися під форменими сорочками.

Німецькі журналісти конфіденційно запитували в українців, чи не підозрюємо ми росіян. Зникнення АП починало наповнюватися політичним змістом. Його пригоду згодом описали десятки авторів з різних країн, він став героєм сучасної світової літератури. Він виявився Уліссом, Ґуллівером і Доріаном Ґреєм минулого десятиліття. Неборак теж написав про це, і ті з вас, які мали змогу тримати в руках перший та останній альманах «Пси Святого Юра», мусять знати, як усе трапилося і чому так вийшло. Мені залишається пройти цей шлях скоромовкою.

АП дійсно зійшов з автобуса на Ататюрк Джадесі, але до порту, де стояв наш корабель, він не потрапив. Адже тої миті ніхто навколо нього не володів ані мовою Сервантеса, ані мовою Пруста, не кажучи вже про португальську чи каталанську мови. Хоч усіма ними блискуче володів АП. І ніхто не пояснив йому, як близько насправді він від порту, хоч його, порт, і не видно звідтіля — вигляд на акваторію перекритий комплексом будівель, що турецькою зовуться Gümrük Deposu (митні і торговельні склади). Якби АП просто рушив набережною вперед і обігнув їх, то відразу ж і побачив би звіддалік наш велетенський «World Renaissance» з усіма його шістьма палубами. Але він схопив перше-ліпше таксі і сказав «sea port please». Наслідком цього водій повіз його геть від порту вглиб тримільйонного міста — спершу по Васіф Чінар Бульварі, згодом по Саїр Есреф Бульварі і, лишаючи ліворуч припортовий Альсанджак, урешті привіз його до підніжжя стадіонної чаші. Стадіон «Ататюрк» в Ізмірі нерідко стає ареною важливих міжнародних матчів. Так було й того недільного пополудня, турецька збірна когось приймала, гра починалася за лічені хвилини, «Ататюрк» шаленів очікуванням — нічого дивного, що таксист почув із вуст розгубленого чужинця не «sea port», a «sport».