І от я мимоволі глянув убік і вниз, у підвальне вікно — з тих, які вмуровані на рівні наших колін. Це тривало навіть не секунду, бо я ж ішов далі і не спинявся, але протягом цієї навіть не секунди я побачив і підсвічену примар(бурзь)ним синюватим світлом кімнату, і запалену свічку, і стіл, і розгорнуту книгу (саме книгу — не книжку!), і виголеного налисо яйцеголового типа у грубому светрі, що, мабуть, зачитувався нею, а може просто вимовляв уголос виписані в ній кривавим чорнилом заклинання.

Тому замість увічливої фрази «Ich bin verzaubert» я, зустрівши на умовленому місці велетенського поета Ф., привітав його словами «Щойно я бачив доктора Фауста». На це поет Ф. затрясся всією бородою (так він сміється) і видихнув разом з усім попереднім пивом: «А, може, Бориса Пастернака?». Усе склалося, подумав я. Пастернак — перекладач «Фауста». Пастернак навчався в Марбурґу. Я люблю перечитувати вірш Пастернака «Марбурґ». Юнак у підвалі, що сидів над книгою, дійсно мав право порівнювати себе з кінським оком. Ще мить — і поруч нього з'явився б Мефісто. Коло замкнулося.

Поет Ф. призначив мені побачення на розі Метцґерґассе, тому що хотів показати будинок заїзду «Під Ведмедем» на Барфюссерштрассе, 48 — а на нього виходиш якраз по Метцґерґассе. «Тут зупинявся Мартін Лютер, — став розповідати Ф. — У Марбурґу відбувся знаний чотириденний диспут на тему причастя. Чотириденний, уявляєш? Лютер казав, що під час причастя вино справді стає кров'ю Христовою, а хліб — його тілом. Кальвін же заперечував і казав, що не є, а означає, себто символізує». «І хто переміг?» — запитав я. «Нічия, — затряс бородою Ф. — Обидва лишилися при своїх переконаннях. Наприкінці четвертого дня Лютер ножем розрізав на дві частини обрус, що ним був накритий стіл перемовин». «Лютер? Від люті?» — запитав я. «Не зовсім, — хитнув головою Ф. — Головним чином, щоби показати, яка нездоланна ця суперечність між ним і Кальвіном». «А де зупинявся Кальвін?» — запитав я. «Не думаю, що в цьому ж заїзді. Було б надто небезпечно», — припустив добряга Ф. І як я дізнався згодом, таки частково мав рацію. Кальвін і справді не зупинявся ані в заїзді «Під Ведмедем», ані в жодному іншому заїзді. Кальвіна взагалі в Марбурґу тоді не було. А з Лютером на тему причастя чотири дні сперечався не Кальвін, а Цвінґлі, Гульдрих Цвінґлі. Так явила себе друга примара.

Пізніше ми з Ф. ще довго-предовго блукали пивними завулками старого міста. З деякого моменту до пива почав додаватися шнапс. Ф. говорив не змовкаючи. З усього ним сказаного я розумів заледве третину. Мені здається, він увесь час нещадно критикував Німеччину й німців. Або розповідав про тутешніх відьом — також улюблена тема. У нього дружина шкільна вчителька, тому він так часто про це говорить. Я ввічливо кивав головою й часом посміхався — мабуть, недоречно. Зате іноді я цілком доречно вставляв що-небудь на зразок «naturlich», «phantastisch» або «genau!»[79]. О восьмій з хвилинами відходив мій потяг: я мав їхати до Берліна з пересадкою в Касселі. Останнє пиво зі шнапсом було випито у вокзальній забігайлівці. Коли ми підходили до перону, то побачили на табло, що мій потяг запізнюється на одинадцять хвилин. «Нічого страшного», — сказав я. На що Ф. сардонічно зареготав і затряс уже не тільки бородою, а й усім тілом, а головно великим пивним животярою. «Нічого страшного?! — повторив Ф. — І дійсно нічого! От тільки Німеччині явно капут. Усе розвалюється і розпадається. Потяг, який запізнюється на цілих одинадцять хвилин, це знак, це дуже недобрий знак нашого кінця!». Так явила себе третя примара.

Насправді той потяг запізнився навіть не на одинадцять, а на шістнадцять хвилин. Коли він прибував, ми обійнялися так палко, ніби над нами вже засурмило востаннє. А коли я всідав до вагона, Ф. устиг прокричати мені у спину «Згадаєш мої слова — Німеччині невдовзі кінець!». Я про всяк випадок побажав йому гарного Різдва.

У Мінську було жахливо чисто. Цим твердженням я не збираюся нікого дивувати: щойно заходить мова про Мінськ, як усі погоджуються, що він надзвичайно чистий. Так, він чистий — чистий як явище. Ми потрапили всередину цієї невимовної чистоти у час, коли літо наближається до половини липня. Завдяки цій обставині нам і справді здавалося, ніби ми опинилися в Місті Сонця, ретельно вимитому й по-пустому ідеальному.

Готель «Бєларусь» розташований поблизу Комсомольського озера і Комуністичної вулиці. На якому поверсі я жив? Припустімо, що на п'ятнадцятому. Коли о шостій ранку я повертався до свого номера, готельні коридори нарешті трохи звільнилися. Я зміг пройти до себе фактично без перешкод. Моє власне похитування до уваги не береться.

Коридори готелю «Бєларусь» щовечора наповнювалися проститутками. Пройти таким коридором бувало вкрай нелегко. Це наче прориватися через жахливо в'язку масу густо напарфумленого тіста. Проститутки в готелі «Бєларусь» чомусь усі як одна були великі й опасисті, про таких ще кажуть «огрядні» або «тілисті». Того, хто забезпечував їх працею, важко запідозрити у протиприродних смаках. Зайво підкреслювати, що всі вони паралельно працювали на кагебе.

Кожній особі чоловічого штибу, яка мала необережність висунутись у готельний коридор, вони активно пропонували товариство. Готель «Бєларусь» — один з нечисленних. У сенсі нечисленних іноземців, які в ньому зупиняються. І тут заїхали ми — чи не сто іноземців на раз. Не дивно, що вони хапали нас за руки і притискали до коридорних стін. Більшість із них, напевно, мріяли повиходити заміж за цих іноземних письменників.

Я не сумніваюся в їхній чистоті. Тобто, як і все в цьому місті, проститутки були ретельно вимиті. Можливо, старший зміни особисто прополіскував кожну піхву крижаним струменем зі шланга на вечірньому розводі. Коли вони, загнавши мене у п'ятий кут, наблизилися впритул, я до млості виразно відчув запахи господарського мила і парфумів «Красная Москва».

Як мені вдалося цього уникнути — не знаю досьогодні. Перш ніж забутися півторагодинним сном на нерозстеленому ліжку, я щасливо викурив на балконі дві сигарети поспіль. Сонце здіймалося все вище над Містом Сонця.

Як мені здолати цього Левіафана, цю потвору п'яти сталінських морів? І де мені знайти Змієборця на неї?

Іншими словами: як охопити неохопне і осягнути неосяжне? Як нарешті вибухнути любов'ю? Саме так — вибухнути, але цього разу нарешті любов'ю, пролитись її спермою. Чи хоча б заструменіти вдячністю? Бо без неї, вдячності, краще нічого не згадувати. А я тут і зараз мушу позгадувати стільки, що й ніч мене в дорозі застане.

Але з чого почати? Незле було б отак: «Метро обривалося на «Савьоловській». І справді — щойно за лічені тижні перед моїм остаточним виїздом Серпуховську лінію продовжили до станції «Дмитровської». До того дня «Савьоловська» залишалася кінцевою в нашому напрямку. Під нашим мається на увазі напрямок на гуртягу.

Метро обривалося на Савьоловській. З погляду фактичної точності це був би дуже правильний початок.

Або ось такий варіант, культурологічний. Чому немає роману «Москва», хоч є «Петербург» Бєлого? Тому що Борис Бугайов народився на Арбаті? Тому що Бєлий жив переважно в Москві?

Такий початок був би цілком пристойний, але надто красивий для цієї книжки. До того ж я так ніколи й не дочитав «Петербурга». Я вже навіть не пригадую, чи й починав його читати. Тут немає чим пишатись, я згоден і я цим не пишаюся.

Почну з іншого.

Два роки, що їх я прожив у Москві — це плюс мінус 730 днів. Віднімаю від них два літа (два липні та два серпні, тобто 120) — залишається 610. Цього все одно забагато, бо слід відняти ще й двічі по півтора місяця зимових вакацій. Після цього днів залишається вже тільки 520. Відкиньмо ще з три-чотири тижні, витрачені на всілякі «туди-сюди» (переважно втечі до Києва, Львова і, зрозуміла річ, Франика). За наймінімальнішими розрахунками лишається не менше 480 днів.