Через настільки катастрофічний брак місця Венеції залишається складати і складувати у всіх своїх складках, тобто нашаровувати свої вмісти і змісти вертикально. Звідси її палімпсестна природа — шар поверх шару, а над ним знову шар, і потім ще, і ще, і вони взаємно проникнуті, вони завжди проступають один з-під одного. Можливо, це своєрідний культурний цвинтар, де всі гробниці давно переповнені, а більшість могил братські?

Звідки ця венеційська всьогість? Я припускаю, що передусім з води, тобто з моря, з його безодень. Венеція була морською метрополією Старого Світу, вона пильнувала Середземномор'я, тобто єдине на світі Море Посередині Всіх Земель. Не існувало такого товару, на який у неї не було би претензій. Усе, що здобувалось у Старому Світі, звозилося морем до неї, Старий Світ з усіма своїми кораблями увесь нагромаджувався у Венеції, вся його, Старого Світу, старовина, все його старье. Тому Венеція — ніби вдова старйовщика. Я знаю, що українською слід казати «лахмітника», однак Венеція тільки почасти вдова лахмітника, та й усе її лахміття дотепер зберігає блискучі ознаки ледь потертої елегантності.

Отже, це було Місто Посеред Моря, що лежало Посеред Земель. І так тривало б без кінця, через всі віки прийдешні. Але одного разу почався кінець. Початок кінця Венеції заподіяв, ясна річ, ґенуезець. Професор танатології Леонардо ді Казаллеґра, якщо пригадуєте, назвав його «ідіотом Колумбом». Ідіотизм Колумба не просто межує, як і кожен інший ідіотизм, із геніальністю — він є геніальністю як такою. Захоплено повіривши у круглість земної поверхні, Колумб надумав скористатися нею для знівелювання досягнень Марко Поло (ще один відгомін ґенуезько-венеційського протистояння). Діставшися свого Китаю, а насправді відкривши Америку, він (я про Колумба) піддав катастрофічному переглядові всі попередні уявлення про Середину Земель та її Море. І з того часу починається спершу трагічне, а згодом приспано-меланхолійне сходження Венеції з Центру на одну з периферій.

Венеція є притчею про минущість кожного розквіту. Як і загалом про минущість.

А минущість, починаючи з другої половини того березня, стала моїм демоном номер один. Минущість і тимчасовість, і зникомість — скільки ще назв у цієї примари? Формально, на найнижчому рівні, це виявляло себе у зворотному відліку днів, що їх мені залишалося пожити серед блаженних садів Заходу перед тим, як знову навіки (аж так патетично мені про це думалося — навіки!) бути з них вигнаним. Наді мною вже тяжіла, як писав поет, «точна дата на квитку». Квиток був на літак — із Франкфурта до Києва. Мені залишалося близько сорока днів, і я мусив поставити крапку в романі — у всіх сенсах цього слова. Зрозуміло, що як тільки я це усвідомив і полічив дні, роман перестав мені писатися. Поки мій герой вихлюпував усілякі зізнання в гуртожитських і не тільки гріхах, поки він досягав третього й четвертого алкогольного ступенів, поки нестерпно повільно вирушав у свій цілоденний похід Москвою, все йшло доволі пристойно і з чималим задоволенням. Щойно йому, героєві, як і сюжетові, довелося прискорити пересування (ну, хоча б у гонитві за викрадачем власного гаманця) і щодуху розкриватися назустріч галюцинативним випробуванням, як усе заглухло. Я годинами просиджував над одним і тим самим реченням, не знаючи, задоволений я ним чи ні (явна ознака того, що ні). Доброго ранку, творча кризо, казав я, дивлячись у стелю, бо жодної замовленої на ніч підказки, жодного виходу із глухого кута мені вкотре так і не наснилось. Одного дня в телефонній розмові з Азою з мене вирвалося, що я не знаю, як мені далі бути з героєм. «Та втопи його у якомусь каналі!» — весело різонула вона.

Слово «Венеція», звісно, не пролунало. Та й топив я того дня не героя. Та й не в каналі, а в каналізації, московській. Однак відтоді я запам'ятав, я знав, що вона, Венеція, стане ще й моїм романом.

Нагадаю: все, що я досі тут написав — це мої спроби відповісти на питання «Чому Венеція?». Далі — їхнє продовження.

Венеція туманна. Її туманність у рази насиченіша від лондонської чи будь-якої іншої. Зрозуміло чому: на все значно менше місця, якихось лише вісім бродських миль у діаметрі.

Звідси й уявлення про «місто привидів» (або, за Бродським, силуетів). Венеція — місце, яке в силу своєї туманності, а водночас захаращеності є ідеально придатним для безслідного зникнення з видимої поверхні буття. Для цього вам, авторові, зовсім неконче топити героя в каналі — вистачає запустити його грудневого ранку до найближчої крамнички по сигарети і на зворотному шляху заблокувати йому вхід до щойно прокладеного в тумані власним тілом коридору. А ще ж є наймані вбивці з дагестанськими прізвищами, таємна інквізиція, що досі нелегально виконує вироки на роззявах, або містичні ложі, що змушені практикувати ритуальні вбивства.

А якщо всі ці можливості поєднати з потребою героя? Тобто якщо він і сам понад усе бажає зникнути?

До всіх цих мотивацій хочеться додати вельми спеціальну спорідненість Венеції зі Львовом — ще одним нині занепалим містом, яке в силу географічної похибки уявило себе розташованим у самісінькому Центрі, тобто Серед Земель. Щоправда, львівська середземність інакша, вона стосується дещо східнішого пункту перетину морів Балтійського і Чорного. У цій книжці я ще повернуся до цього моменту.

Львів і Венецію поєднано левом. Венеційський лев крилатий, він є атрибутом (я нічого не плутаю? атрибутом, не символом?) Святого Марка. Для того, щоб місто його набуло, потрібен був подвиг венеційських міщан Рустічо і Боно, які викрали нетлінні мощі з окупованої сарацинами Александрії й перегнали їх морем (а як інакше?) до Венеції.

У Львові лев не набутий, а вроджений. Місто отримало своє ім'я ще перед заснуванням — так у наші часи завдяки УЗД отримують імена ще не народжені діти. Залишається нез'ясованим, чи не мав королевич Лев серед своїх духовних патронів Святого Марка. Якщо так, то левина лінія зв'язку між Венецією і Львовом робиться чимось більшим, аніж випадковий геральдичний збіг.

Проте значно відчутніше обидва міста поєднано водою. Це єдність не двійників — антиподів. Тобто Львів є Анти-Венецією, він розташований на протилежному до неї полюсі. У Венеції вода з'їдає місто, у Львові навпаки. І якщо Венецію знищить потоп, то саме він єдине стихійне лихо, яке Львову нітрохи не загрожує. Хіба що потоп фекалій, однак про це в іншому місці.

Тут я обмежуся лише заувагою, що Львів на той час був містом, яке я знав. У своїх писаннях про нього я йшов усе далі — в тому сенсі, в якому дедалі досвідченіший коханець іде все далі в любощах зі своєю дівчиною, все тонше розуміючись на всіх її стогонах і схлипах та їхніх відтінках.

Тепер, коли я більш-менш пояснив, чому Венеція, перейдімо до таємної місії панів Аполлоні і Россі. Проте спершу про труднощі описування та орієнтацію на місцевості.

Венеція присутня всюди. Вимовляєш найзвичайніші слова на зразок «лазарет», «арсенал» або «карантин» — і ти вже в ній, бо всі вони з неї. Вона в малярстві, поезії, романах, фільмах, п'єсах, кліпах, комп'ютерних іграх. Венеція кровозмісна, інтенсивно-інцестуальна. У ній перемішалися смаки, жанри і стилі (здається, всі) — Казанова з Гемінґвеєм, Донна Леон з Мадонною, Томас Манн із Джонні Деппом, Отелло з Карпаччо, а Райнер-Марія з Джеймсом Бондом. Якщо я скажу, що на світі існує сто тисяч творів мистецтва, присвячених Венеції, то ви мусите повірити, бо їх, цих творів, усе одно не злічити. Написати сто тисяч перший роман про Венецію — ідея чудова, але безнадійна. На Венеції знаються всі — навіть і ті, хто ніколи в ній не бував.

А є ще ж і ті, хто побував у ній, і їх мільйон мільйонів. Офіційна статистика свідчить, що тільки туристів-одноденок у ній 50 тисяч на день. Усі вони, безумовно, що називається, відвідують — себто роздивляються, торкаються, фотографують, фільмують, записують і купують на пам'ять. Можна припускати, що таким чином на світі щороку додається 18 250 000 людей, які знають Венецію.