На зборах У одній країні, там де річка й гори, Всі зійшлися звірі на великі збори. Котрий день і нічку не здолать проблеми: «Як ми через річку міст новий зведемо?!» «Ось за нашим планом» – Заєць Косий каже: «Міст легкий із планок через річку ляже!..» «Ні, хоча це й просто,» – слон почухав вухо: «Та для цього мосту треба нам колоди.» Тут осел щосили: «Щоб іти нам далі Ми ще не рішили головні деталі!.. Що нам за основу взяти краще з толком: Впоперек будова, чи уздовж потоку?!» Дехто, може, й знає дивну цю общину — Мосту там немає, кажуть, і понині. Це не наша вина Це не наша вина, це – біда, Що мужчина тепер м’якотілий. Що на шию дружині сіда, Не знаходячи справжнього діла. А жінки наші йдуть у світи, Доглядати дітей чужих, неміч. А буває в борделі піти, Заставляють прокляті «зелені». Зробить все Берегиня сім’ї Для дітей та й для тебе, мужчино… Піднімись! Нехай подвиг її Буде справжнім для тебе трампліном. Ти охляв – безконечна борня… Ой, нелегко вигнанцю із раю! Щоби вижить – трудися щодня, Ворогів – ні кінця їм, ні краю… Не чіпаймо глибини віків, Промчимо лиш над Києвом-градом. Скільки мужніх людей-вояків, Полягло від злодійської зради. Вся історія – битви, війна, Там походи, облоги, набіги. Раз у раз йдуть страшні племена: Скіфи, половці і печеніги… Не злічить міжусобних боїв: Син на батька, а брат йшов на брата. Склали голови буйні свої — Непоправні в мужчинах утрати… А татаро-монгольська орда?… І на захист вставали мужчини. Їхня кров, мов водою ріка — Поле бою ніхто з них не кинув. Не забудем й козацьку добу, За свободу народні повстання. Громадянську й страшну світову, І епоху під іменем «Сталін»… Й кожен раз у сиріт-малюків Залишався один вихователь. Хлопчакам замінити батьків Спромоглася не кожная мати… І не наша вина, це – біда, Що мужчина тепер м’якотілий. Що на шию дружині сіда, Не знаходячи справжнього діла… Мій час
Ну хто сказав, що не цікавий Вділила доля час мені? Народ історію прогавив, Що він не втримавсь на коні?.. Мій відлік йде від свисту бомби І реву чорних птиць на схід, Що проникав крізь землю мов би, Страшним хрестом накривши світ. Хто пережив, той не забуде Оту шалену круговерть, Коли на смерть стояли люди, Своєю смертю вбивши смерть… І не забути степ цілинний, Прокльони Праги і Кабул, Громи надзвуків в небі мирнім І крізь озон могутній гул. Дзвінкі будови комунізму: То ГЕС, то місто, дальній БАМ… Від мрій нам тут ставало тісно, У космос вже хотілось нам. Нехай ти був і чорноробом, Та в тому є й твоя вина, Що горем в світ ввірвавсь Чорнобиль Й життя безжально вимина. Здавалось, все ж робив, що треба, Тож стань на хвильку, зупинись!.. Я мчав з народом прямо в небо Й не знав, що падаю униз… А незалежність України? В житті моєму, мов сюрприз! От, правда, мучуся й донині: Невже наш поступ десь завис?.. Ну хто сказав, що не цікавий Вділила доля час мені? Можливо, щось я і прогавив, Та ми ще й досі на коні. Стьопа зоотехнік Наш Степан солідним став Виріс вшир і вгору: «Тачка», хата, поруч став, Кабінет в конторі. Із села на комбінат Возить він худобу, А ковбас везе назад, Кажуть повну торбу. Не купляє за свої — Крутить щось з вагою: Хтось – йому, а Стьопа – їм, Стьопа з головою… Став скупим Степан Хомич, З кожним разом гірше, Хлопці просять могорич — Тягне все: «Пізніше!..» Ждали жданого – нема. Та не кажуть в вічі: Той, хто хоче все дарма, Часто платить двічі. Як раніш, в останній раз — Хлопці вірні слову — Перекинули ковбас Стьопі торбу повну… Жінка гладить, мов кота: «Дай сама побачу..» — Зирк у торбу, ну, а там… Гідність все бичача… Учительська доля Учительська доля… Із чим я тебе порівняю? Хіба з незасіяним полем, Яке я щодня обробляю, Яке бережу від куколю, Його бережу від куколю, А зерна добра засіваю. Надії, тривоги… Не скоро діждешся врожаю… Дитяча душа є від Бога, Та ключика я відшукаю, Хоч шляху немає прямого, Тут шляху немає прямого, А зерна добра засіваю. Розумне і вічне… Я іншої долі не знаю… Не завжди удачі полічиш, А усмішка, радість – минають, Та їх і поміряти нічим, Їх просто поміряти нічим, А зерна добра засіваю. |
